29 квітня 2015

«Великая книга рождается из страдания»: Жадан, Андрухович, Померанцев о войне

В рамках «Книжкового Арсеналу» неодноразово підіймалася найактуальніша тема сьогодення – війна. Беручи участь в публічних дискусіях, письменники висловлювали свої думки щодо бойових дій на Сході України. Platfor.ma записала найцікавіше від Юрія Андруховича, Сергія Жадана та Ігоря Померанцева.

 

Фотографія: shutterstock.com
 

Сергій Жадан, письменник, поет, громадський активіст:

 

 

Читаючи воєнну літературу після Першої та  Другої світових війн, приходиш до висновку, що війна страшенно між собою подібна. Йдеться не про містичну подібність, а про оцінку подій і вибрані інтонації. Коли перечитуєш фронтову прозу Ремарка, бачиш там повну відсутність якої-небудь  героїзації і, мабуть, поняття «ворог» там зведене до мінімуму. Звісно, уявний супротивник є, і ти його вбиваєш. Але відчуваєш скоріше співчуття, тому що люди знаходяться в такій самій ситуації як і ти – в ситуації зустрічі зі смертю.

 

Власне, війна головна, вона задає тон і веде танок, під який ти підлаштовуєшся. Єдина засторога, і нам потрібно це розуміти: вся ця проза була написана після того, як боєві дії закінчилися. Виникає питання: а якби все це було написано і проговорено під час бойових дій, чи був би цей конфлікт взагалі можливим?

 

Діалог під час війни має вестися про її завершення. Я розумію, що зараз у нас дуже різні настрої. Дуже часто виникає надмірна агресія і небажання говорити про завершення бойових дій. Це говориться людьми, які є максимально віддаленими від війни, для яких війна – це комп’ютерна гра: ти займаєш одну із позицій і підтримуєш свою команду, розраховуючи на її перемогу. І не думаєш про те, що твоя команда – живі люди, які щохвилини знаходяться в зоні смерті. Часто в нашому ставленні до цієї війни є почуття невідповідальності.  Це те, що не надто добре нас характеризує.

 

 

Ігор Померанцев, прозаїк, поет, журналіст:

 

 

Есть такое неверное суждение, что все, написанное в литературе, написано любовью. Не все. Например, эпос «Архипелаг ГУЛаг» написан языком ненависти, и это мотивирована ненависть.  Писатель работает с тем, что у него под рукой. Я считаю, что ему не нужно подвергать цензуре какой-либо язык.  Язык ненависти может быть столь же выразительным, что и язык любви.

 

Страдания – это замечательный художественный материал. Великая литература рождается как раз из страдания. Увы, это продуктивное состояние для художника и для культуры. Писатель работает с любым материалом, даже с самым мерзким.

 

Для писателя как для наблюдательного человека очень важно не только зафиксировать то, чем войны похожи, но и увидеть, чем отличаются.  Нынешняя война происходит в ХХІ веке, при этом она – в другом историческом времени. Она архаична, потому что это наследие развала империи, это то, что происходило в начале ХХ столетия.

 

Для меня очень существенно то, что у этой войны много граней и аспектов. Это украинско-советская война – то, что не довоевала УПА в Западной Украине.

 

Украина, в отличие от западноевропейских стран, живет сразу в нескольких исторических временах. В политике сейчас происходит процесс ферментации государства. В тоже время, украинская культура и литература – совершенно современна, ее принимают и воспринимают как современную в Западной Европе.

 

Историки считают, что большие имперские страны могут прорваться в современность, пожертвовав пространством. По их мнению, России нужно пожертвовать пространством, чтобы догнать историческое время. Это не случай Украины, потому что она не империя. Тем не менее, я не исключаю, что некоторые утраты, пространственные и географические, могли бы помочь консолидации завершения процесса. Хотя я не желаю этого Украине.

 

Когда мы говорим о диалогах людей в ситуации, где есть агрессор и жертва, получается, что это диалог людоеда с его ужином. Такого рода диалоги между людьми – это уже проблема. Хочу процитировать вам маленький фрагмент из недавно вышедшей на Донбассе книги. «Стальное лезвие полоснуло карателя по горлу. Это смертоносное движение старика, кажется, вобрало всю злость, на которую был он способен, весь гнев за истерзанные тела, за загубленные молодые души и за всех тех, кого накрыло горе с приходом убийц-"освободителей". Холодный металл рассёк жиденькую шею "жовто-блакитного" героя и из перерезанной гортани вырвалась наружу его гнилая кровь, которая тут же заполнила его рот, и, клокоча, полилась на землю…» Это – проза врага. Вы можете представить себе диалог с ним? И что мы ему скажем? Лично я не представляю себе этого.

 

В Америке во времена активной эпидемии СПИДа среди больных находились люди, которые сознательно заражали других. Тогда же и появилась уголовная статья, наказывающая их до трех лет лишения свободы. Почему я сейчас вспоминаю об этом? Я не идеализирую украинское общество, но мне кажется, что мы имеем дело с психологически больным типом людей, которые хотят заразить других.

 

В Facebook я всегда с легкостью расставался с расистами и антисемитами – и вдруг пошел поток украинофобов. Из гигиенических соображений я их беспощадно отфрендил. Я ушел от диалога. А о чем нам говорить?!

 

 

Юрій Андрухович, поет, прозаїк, перекладач, есеїст:

 

 

Розкажу про те, що я побачив приблизно тиждень тому на власні очі. Їдемо з друзями машиною з Червонограда до Львова. Вздовж дороги приблизно з такою ж швидкістю пересувається досить довга колона наших військових. Думаю, їх везли або після підготовки в якомусь центрі, або навпаки – на навчання. Колона серйозна: там декілька танків, БТРи, вантажівки, все з прапорами. Військові, зрозуміло, перетинають якісь населені пункти, села, містечка.

 

Очевидно, про проїзд цієї колони заздалегідь було відомо: можливо, з районних адміністрацій прийшло розпорядження, чи це вже ініціатива громади, але вздовж доріг всюди в цих містечках вистроїлися люди, переважно школярі з учителями.  Всі вони вийшли під національною символікою. З одного боку це привітання, з іншого – так потрібно. Зрозуміло, що ці військові їдуть і повинні з вікон бачити, що тут є ті, кого вони захищають, і зараз вони стоять вздовж їх метафоричного шляху назустріч смерті. Це все достатньо пафосний момент, але при цьому нібито це виявляється чимось фальшиво організованим згори.

 

Та є в цій ситуації один момент, який мене особисто дуже втішив – я зрозумів всю природність і спонтанність цього явища. Фактично всюди ці старшокласники, стоячи під синьо-жовтими прапорами, тримали велетенські транспаранти з дуже популярним тепер написом «ПТН-ПНХ». Їхні вчителі стоять поруч і підтримували їх в цьому.

 

Путіну в цій війні вдалося неможливе – він легітимізував матюки серед найцнотливіших українців. Тобто мат перестав вважатися якимось злочином в тому випадку, якщо це стосується Путіна.

 

На сьогоднішній день найефективнішим українським літературним твором цієї війни є дворядковий вірш «Путін-хуйло». З одного боку, це, безумовно, зміна в мові. З іншого боку, це взагалі змінює певні традиційні табу носіїв української мови щодо вживання такої лексики. На мій погляд, це карнавалізує мову ненависті і позбавляє її серцевини: коли ми когось висміюємо, ми по-своєму вбиваємо його.


comments powered by Disqus