16 вересня 2016

«Запорізька Січ із Facebook і Twitter»: Валерій Пекар про втечу України з «середньовіччя»

Залишити позаду олігархів і політичні клани, змусити державу обслуговувати громадян, а не керувати ними – такі задачі стоять перед українським суспільством на шляху до модернізації. Ці та інші думки під час нещодавньої лекції у Нашому форматі озвучив співзасновник Громадянської платформи Нова країна Валерій Пекар. На його думку, Україна має для цього все необхідне. Скільки часу потрібно, щоб завершити революцію, чому військовий конфлікт із Росією був визначений наперед, та які сценарії майбутнього має сьогодні країна, − Platforma занотувала головні тези виступу громадського діяча.

 

 

Західна Європа пройшла модернізацію ще у XVI-XVIII сторіччях. Зміни відбувалися у різних сферах життя. Щось відбувалося раніше, щось пізніше, але всі ці процеси − наукова і промислова революції, релігійні реформації, утвердження верховенства права, поява відповідальних урядів, раціоналізм, гуманізм, націоналізм, патріотизм – так чи інакше були взаємопов’язані, доповнювали та каталізували один одного.

 

Наслідком модернізації для Європи стало світове панування. І річ не тільки у військовій силі, яка була отримана завдяки технологіям, а ще й у тому, що спосіб життя переможців завжди привабливий для переможених. Тривалість життя, якість життя, пізнання, подорожі, − все, що дав світ модерну, звичайно, було дуже цікаво для всіх інших націй. Країни традиційної, умовно «середньовічної», цивілізації прагнули це все надолужити.

 

Найкращим прикладом тут є Японія, яка зробила величезний стрибок в епоху Мейдзі (1860-1880-ті роки). Ще 1600 року – під час епохи Едо – японці законсервувалися. 250 років потому вони побачили, що все ще ходять з двома мечами і в халатах, коли американці вже мають канонерки. Тоді японці поставили собі задачу – наздогнати це за одне покоління. Купка людей, наближена до імператора Мейдзі, страшенними сльозами і кров’ю вихопила Японію з середньовіччя і перекинула її в сучасність. Аргументом на користь того, що все сталося успішно, була російсько-японська війна 1905 року, де маленька, не дуже населена і бідна на ресурси, але сучасна Японія перемогла і на суходолі, і на морі велику, населену і дуже багату на ресурси, але відсталу Росію.

 

Україна з її великою територією та мозаїчною нацією була розірвана між імперіями, не мала власної державності, не мала власних еліт. Одна імперія намагалася зробити модернізацію за часів Петра. Відкривала вікно в Європу, потім закрила його і в результаті промислову модернізацію Росії завершив Сталін. А ціннісну, ментальну модернізацію Росії не завершив ніхто.

 

Отже, вийшло так, що ми опинилися в умовному «середньовіччі». В економіці воно характеризується рентою статусу. Є спеціальні соціальні групи, які мають особливий статус, що дозволяє їм отримувати ренту. В класичному феодалізмі їх називали феодалами. В радянському – номенклатурою. В сучасній Україні – олігархами.

 

«Середньовіччя» в політиці – це клани замість політичних партій з ідеологіями. Держави цієї епохи – імперії та їх колонії, або постколонії, які є формально незалежними, втім рішення за них все одно приймає метрополія. Українці дуже добре пам’ятають часи Януковича, коли щоб прийняти рішення стосовно внутрішньої політики країни треба було їхати в Москву.

 

«Середньовіччя» в технологіях – це низька додана вартість, що означає пастку бідності, з якої не можна вирватися.

 

Цінності тут традиційні, патерналістські, патріархальні. Ідентичності – старі, етнічні, коли люди розрізняються в першу чергу за тією мовою, якою мама співала в дитинстві колискову, а не за тим, що у них на меті, і яким ідеям вони віддані. Люди вважають себе підданими, а не громадянами. Соціальні ліфти закриті.

 

А тепер подивимось на «сучасність». В першу чергу – це рента капіталу. Старий, класичний капіталізм – це рента капіталу фінансового. В кого є гроші, той молодець. Сучасний капіталізм – це, скоріше, рента капіталу людського. Хто талановитий – той виграв.

  

В політиці «сучасність» − це знайомі всім, хто живе в сучасних країнах, політичні партії. Держава – національна. Імперії розпадаються та формуються такі країни, як Польща, Угорщина, Румунія, Молдова, Україна, Грузія.

 

В технологіях – це висока додана вартість, можливість вирватися з пастки бідності. Цінності – раціоналістичні та відповідальні. Люди – громадяни, а не піддані. Соціальні ліфти відкриті.

 

 

 

 

В Україні ми фактично маємо умовне «середньовіччя». Економіка уявляє собою закриту олігархічну систему. В політиці маємо клани. Держава не обслуговує громадян, а керує ними. Населення має патерналістське мислення – ми піддані, а не громадяни.

 

Однак 20% людей в Україні мають сучасні модерні цінності. Це дуже багато. І це повністю змінює гру. Вже 15% населення – це забагато, щоб всі могли емігрувати. Якщо би це було 3%, можна було б сказати: «Збирайте свої валізи, та валіть собі в Америку, чи куди хочете». 15% не заберуться, це фізично неможливо. Відповідно, треба змінювати країну.

 

Коли люди вийшли на вулиці у листопаді 2013 року, вони вийшли за підписання договору про Асоціацію з Євросоюзом. З них, можливо, 50 людей читало цей договір. Решта – не читали, але вони точно розуміли, що Європа – це майбутнє, а союз з Росією – це минуле. Саме тому всі наші заходи мали префікс «євро-». І ми дійсно бачимо, що після цього процес, який почався в Росії, можна було б назвати архаїзацією – тобто рухом не до модерну, а, навпаки − у зворотному напрямку.

 

Для України процес модернізації розпочався через Майдан. Українська революція, яка спрямована до модернізації, є троїстою – економічною, геополітичною та ціннісною. Економічна революція – це революція середнього класу проти феодалізму. За вільний ринок, проти олігархічної системи.

 

Геополітична революція – по суті національно-визвольна, антиколоніальна, антиімперіалістична. Проти імперії, проти її спадщини, проти її тиску. Проти телеканалу «Інтер», газети «Вести» та радіо «Шансон». Такий тип революції завжди переходить у війну за незалежність. Військовий конфлікт між Україною та Росією був визначений наперед. Імперії нікого добровільно не відпускають.

 

Третя революція – ціннісна, ментальна. Нові цінності проти старих. Модерні проти середньовічних.

 

Три революційні складові, три ударні сили – це підприємці (насамперед, малий та середній бізнес), національні романтики (схожі на національних романтиків, які у ХІХ сторіччі мріяли про незалежність Польщі та Угорщини, омріяли об’єднання Німеччини та об’єднання Італії) і, звичайно, молодь і студенти, тому що, при всій повазі до літніх людей, більшість носіїв нових цінностей є серед людей нового покоління.

 

Яка з цих революцій вже завершена? Жодна. Тобто ми живемо в час, коли всі три революції продовжуються, саме тому нас так трусить, саме тому нам так важко.

  

Економічна революція відбувається як боротьба за реформи та проти корупції. Реформи та корупція – це дві сторони однієї медалі. Якби реформи не руйнували корупцію, корупціонери нічого б не мали проти. Але реформи руйнують корупцію, а корупція руйнує реформи.

 

Геополітична революція – це війна за незалежність. Але це не лише гаряча війна, це також дипломатична, інформаційна, і, навіть, семантична війна – війна за смисли. Поширити правдиву інформацію проти неправдивої мало. Це, так би мовити, легка піхота. Однією піхотою цієї війни не виграти. Потрібні танки. А це означає не тільки поширити правду проти неправди, а поширити свої сенси проти чужих сенсів. Поширити цінності свободи проти цінностей імперії, проти цінностей підпорядкування. Поширити цінності горизонталі – волонтерські рухи, довіру, зв’язки між людьми – проти цінностей вертикалі. І цю війну ми поки що програємо.

 

В третій революції – ментальній, ціннісній – втілюються розвиток людей і розвиток культури.

 

Якщо б здійснювати реформи, то на економічну революцію нам треба було б три роки. Один на те, щоб все зробити, другий – аби пережити падіння після цього, тому що зміни – це завжди важко, і третій – щоб побачити результат. Як казав славетний польський реформатор Лешек Бальцерович, основні реформи завжди робляться за півроку, коли є кредит довіри, виданий новому урядові. Потім стає важче і люди кажуть: «Знаєте, ви зробили нам боляче». Більша частина народу мислить як діти: дантист – поганий дядя, бо зробив боляче. Так само і з реформаторами: вони зробили боляче, їм треба йти. Однак Україна є дуже цікавим прикладом. Наш уряд втратив довіру не через те, що зробив непопулярні важкі реформи, як це бувало в усіх центральноєвропейських країнах, а тому, що не зробив ці реформи.

 

Для переможного завершення нашої багатогранної гібридної війни, нашої другої революції, потрібно десь років п’ять з моменту, коли ми станемо сильними. А для того потрібна сильна економіка. Для третьої – ціннісної, ментальної революції – треба ще років 10, поки виросте нове покоління.

 

Тепер в мене є погана новина. Україна доганяє модерний світ, але він палає від системної кризи. Це не просто криза капіталізму, це системна криза – економічна, екологічна, ціннісна, культурна, демографічна. Це пологи створення нового світу. За цим вогнем народжується світ нових економічних відносин і нових політичних систем, нових форм демократії та нових культур, нового мислення та нових технологій. А значить, якщо ми хочемо бути серед вищої ліги націй, наше завдання описується формулою «mission impossible». Увійти в цей вогонь з «середньовіччя», яке тримає нас пасткою, пройти цей вогонь наскрізь з мінімальними опіками і вийти з того боку, де народжується новий світ. Чи це можливо для України? Це можна зробити, але не можна пройти швидко, бо кожен етап людського розвитку, так само як кожен етап розвитку суспільства, дає новітні навички.

 

 

 

 

Новий світ у нас вже проростає. На Майдані у волонтерських рухах проросли нові соціальні ролі й нові соціальні практики, які значною мірою характерні для нового світу. Краудфандінг і краудсорсінг, «відкритий код», коли нове щось придумане не ховається в кишеню, а віддається людям, дарування й спільне користування, це вже не капіталізм. Відносини стали цінніше за гроші. Жодних начальників та ієрархій. Колективне лідерство. Рівний доступ і вміння ділитися. Це все є ознаки нового світу, який сьогодні зростає і в світовій економіці і в світовій політиці. Часом це все схоже на таку собі Запорізьку Січ ХХІ сторіччя, яка дуже вкорінена в традиції та культуру українського народу. Тільки це Запорізька Січ з Facebook і Twitter. Це створює абсолютно нову соціальну реальність.

 

Отже, які ж правила у цьому новому світі? Бути суб’єктом, а не об’єктом, бути тим, хто робить, а не тим, з ким роблять. Жодних ієрархій. Гроші пахнуть тим місцем, звідки ви їх дістали. Робіть все навпаки, не так як це робилося в попередню епоху. Виробляйте сенс, бо хто виробляє сенс, той володіє світом. Володійте ключовою точкою, де всі зустрічаються (Facebook, Airbnb, Uber тощо). Відкритість, спільний доступ, вміння ділитися. Кайф, емоційне задоволення від спільної діяльності – це валюта цього світу. Будуйте площі, а не палаци. Не бійтеся бути вразливими. Жодне хороше рішення не буде вічним. Будуйте середовище довіри і мережі мереж навколо себе.

 

У кульмінаційному моменті фільму «Термінатор-2» головна героїня вирізає ножиком на столі два слова: «NO FATE». Немає долі, майбутнє не визначене наперед. Це є ключові слова нашої історії. Ми не владні над картами, які нам роздають, але як ми зіграємо цими картами, залежить тільки від нас. Станом на березень 2014 року Україна була типовою проваленою країною – failed state – без уряду, без армії, без порядку, без національної ідеї. Такі країни розлітаються на друзки при першому ж ударі. Ми не розлетілися, більше того вже сьогодні маємо макроекономічну і фронтову стабілізації. Це означає, що ми непогано граємо останнім часом тими картами, що нам видали. Питання – чи можна краще? І як це зробити?

 

Наша держава майже зруйнована, це значить, що нове будувати набагато легше на новому місці. Українці дуже креативна нація. 27 місце за індексом креативності. Якщо ми такі розумні, чому ми такі бідні? Зазвичай кажуть: бідні, бо дурні, дурні, бо бідні. Ми розумні, але бідні. Звичайно, що для того, щоб бути такими бідними, як ми є, треба, щоб ця велика креативність чимось компенсувалася. Вона й компенсується. Україна займає 162 місце в світі за рівнем економічної свободи. На рівні таких країн як Туркменістан, Венесуела, Північна Корея чи Куба.

 

Україна має декілька історичних спадщин, а це означає можливість різних шляхів. Нове вже активно проявляється. Тоді як наш геополітичний ворог не має майбутнього. Імперії не живуть у ХХІ сторіччі. Це останній динозавр.

 

Для нас сьогодні є декілька сценаріїв подальшого розвитку. Добрий – південнокорейський. Поганий – схожий на грецький, коли реформи то робляться, то не робляться. Третій сценарій – латиноамериканський, де реформи не робляться взагалі. Єдина проблема – грецький сценарій не є сталим, тому що ніхто не буде просто так допомагати Україні, якщо не буде реформ. Але й латиноамериканський сценарій для нас не гідний. З Аргентиною ніхто не воює. Уругвай, Парагвай і Бразилія не нападають на неї, не забирають частину її території, не створюють «Народну республіку Вогняної Землі».

 

Тому поганий сценарій міг би виглядати таким чином як в Югославії. Але він не зможе виглядати і так.Тому що етнічні кордони в Югославії були більш-менш чіткі. Анклави, які були по різні боки цих кордонів, можна було якимось чином зруйнувати. І саме тому балканські війни були такими жорстокими. Але в нас немає чітких кордонів. Межа між двома Українами не проходить по Дніпру. Вона не проходить по межі Галичини й Поділля. Вона не проходить навіть через центр міста. Вона проходить через кожну квартиру. Цю країну неможливо поділити. Тому, або гарний південнокорейський сценарій, сценарій перемоги, або, на жаль, сценарій, який готує нам наш геополітичний ворог – тотальний хаос – як в Сирії. Саме цьому сценарію ми мусимо запобігти.

 

Наша зброя – це стратегічне бачення на великі відстані. Навіть якщо політики не пропонують свого стратегічного бачення, пропонувати маємо ми.

 

Наша зброя – це самоорганізація. Це середовище довіри, осередками якого в нашому суспільстві дуже часто стають медії та журналісти.

 

Наша зброя – це готовність до змін. І це зрілість. Зрілість технологічна, психологічна… Її також можна було б назвати дорослішанням. Ми всі застрягли у підлітковому віці, де нас тримала сильна патерналістська держава. Сьогодні українська нація дорослішає. Це важкий процес. Але іншого вже нема. Як нема вже багато й часу. «Аннушка уже разлила масло» − на небесах вже вирішено, куди рухається світ. Наше завдання тепер – встигнути зробити свій вчинок, бо нам дана свобода волі.

 

Нова країна проросте як трава проростає крізь асфальт. Старий асфальт товстий, жорсткий, твердий. Трава – молода, зелена, слабка. Нам не зрозуміло, як ця зелененька молода трава може пробити такий жорсткий асфальт. Відповідь полягає у тому, що трава жива, а асфальт – мертвий. В цьому процесі кожен з нас має важливу роль. Але надзвичайно важливу роль мають ті люди, які доносять нові сенси. Нові сенси – слабенькі, але живі – проривають асфальт старих сенсів.

 

Не можна постійно займатися минулим. Його треба пам’ятати, знати, поважати, втім сплине ще дуже багато часу, допоки буде написаний підручник української історії, який однаково нормально буде сприйматися і в Івано-Франківську і в Луганську. Нам потрібен проект майбутнього. Створити його, напевно, мають філософи, мислителі, релігійні діячі, моральні лідери нації. А поширити ідею майбутнього мають журналісти.

 

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки міжнародного медіа-проекту MyMedia.


comments powered by Disqus