27 квітня 2014

Ольга Михайлюк, АртПоле: «Всім нам не вистачає довіри один до одного»

Ольга Михайлюк вже багато років організовує фестиваль АртПоле, який в цьому році розширяється, щоб відбутися і на Заході, і на Сході, і на Півдні. Про те, як і де відбудеться АртПоле, а також про поїздку Ольги Михайлюк до Криму під час референдуму – в матеріалі Platfor.ma.


АртПоле зробило свій перший фестиваль 11 років тому. Кожного разу це була не просто музична тусовка. Ще на початку ми вирішили, що крім музики і великої сцени в нас будуть лендарт-об’єкти, майстер-класи, та можливі лише в цьому місці перформанси. Ми досліджуємо території, де проводимо свої заходи, традиції, історію, багато спілкуємося з людьми, що там живуть, з тими, що приїздять до нас. І так складалося, що ці люди розповідали нам про рідні цікаві місця, і ми їхали туди – АртПоле досить багато мандрує Україною.

 

Український трикутник



  • Фотографія: Вадим Ільков
  • Фотографія: Вадим Ільков
  • Фотографія: Вадим Ільков
  • Фотографія: Вадим Ільков
  • Фотографія: Вадим Ільков

Друзі й колеги з інших країн часто кажуть: ви, українці, добре гуртуєтеся у протесті. Але чи можемо ми об’єднатися на новому етапі? Чи повториться сумна історія, коли всі почнуть ділити простір, владу, тощо? У січні ми в АртПолі подумали – треба зробити щось, що об’єднує в просторі і часі. Пан-українське. Так виникла ідея фестивального трикутника – трьох подій у трьох місцях: на Сході (Селезньовка, Луганська область), на Заході – (Уніж, Івано-Франківська область) та у Криму (Бахчисарай).

 

Починаємо з Луганщини у травні, продовжуємо у липні на Івано-Франківщині та завершуємо у вересні в Криму. Принаймні, так ми планували. Зараз ситуація змінилася й скоріше за все нам доведеться проводити третю подію в іншому місці, але не з іншою темою. Крим буде в основі нашої програми. Це питання для нас живе й болюче, і навряд ми швидко знайдемо на нього відповідь.

 

В Уніжі ми вже робили багато подій, в Бахчисараї в 2011-му – фестиваль «Крим: Східні ворота». Про садибу Мсциховського у Селезньовці нам розповіли луганчани, які приїжджали на фестиваль в Уніж. Селище Селезньовка знаходиться за 20 км від Алчевська. Коли опиняєшся там після кілометрів індастріалу, стає досить дивно, що це є, і саме тут – чудова садиба, маєток польського інженера-залізничника Казимира Мсциховського, який жив і працював біля Алчевська на початку минулого століття. За радянських часів тут був дім відпочинку. Потім – туберкульозний та наркологічний диспансер. Потім – нічого. Зараз є люди, яким небайдуже і які готові за садибою доглядати. Ми приїхали, побачили все це – парк, балкон для музикантів, що виходить в сад. І зрозуміли, що обов’язково сюди повернемося й проведемо якусь цікаву подію.

 

Нам подобається працювати як лабораторія, отже, як правило, прямо під час події народжуються нові твори. Сподіваємося, що експерименти з Сергієм Жаданом (в Селезнівці) і Юрієм Андруховичем та Karbido (в Унежі) перетворяться на актуальні літературно-музичні  перформанси, а щодо Криму – зможемо завершити розпочату рік тому роботу над музичною казкою «Ашик Керіб».

 

У Бахчисараї у нас багато друзів та колег, переважно кримських татар. Попередні домовленості із ними вже були. І от наприкінці лютого, коли події стали загострюватися, а хвилювання наростати, я насмілилася поговорити з колегою з Криму щодо підготовки нашої казки. На моменті обговорення репетицій вона заплакала, а я зрозуміла – треба їхати і дивитися, що там відбувається на власні очі, бо з Києва все виглядає інакше.

 

Кримська весна

 

Ми приїхали у Крим в той день, коли референдум був перенесений на найближчій термін, 16 березня, і поїхали вже після нього. Було важливо просто документувати, фіксувати все, що бачили і чули. Бо через рік можна не повірити в те,  як це відбувалося. Як ми знаємо, історія переписується дуже легко. Отже замість підготовки вистави ми стали готувати матеріали для «Української правди». Я згадала свою першу освіту й писала, адже розуміла, що інформації з півострова катастрофічно бракує. Хоча і концерт нам таки вдалося провести – в селищі Буря на Фіоленті для українських військових.

 

6 березня ми їхали Кримом – і практично на всіх адміністративних будівлях вже були російські прапори. За десять днів до референдуму. Для нас, які щойно приїхали з Києва, це був удар – адже в новинах тоді розповідали про те, що українські військові стоять на сторожі, а татарські жінки приносять їм їжу.

 

Ми зустрілись із своїми кримськотатарськими друзями, і вони говорять – що нам робити? До нас немає ніяких повідомлень, ніякого меседжу з Києва. І дійсно, щоб не збожеволіти, кримськотарарські жінки готували їжу, годували солдат, проводили мітинги і чекали-чекали.

  • Фотографія: http://bukovynaonline.com/
  • Фотографія: http://bukovynaonline.com/
  • Фотографія: http://bukovynaonline.com/
  • Фотографія: http://bukovynaonline.com/
  • Фотографія: Юрко Дворник

Україна майже не була присутня там у ці дні. Журналістам дуже важко було працювати, активісти постійно були в небезпеці – люди дуже агресивно реагували на український прапор і взагалі на будь-що українське. З кожним днем з’являлося все більше проросійських бордів, більше людей із зброєю на вулицях, більше інформації з російських каналів, а українські відрізалися, містами запускалися машини із гучномовцями «Крим-Росія». Це був найжорсткіший час.

 

А в момент референдуму було зовсім тихо. Ми знайшли класну точку, щоб все зняти, зробити класний кадр, і навіть знайшли шляхи відступу. А коли прийшли 16 березня зранку, то виявили, що нікого немає – в цей день було тихо і мило, світило сонечко, міліціонери з милими посмішками зустрічали російських журналістів...

 

Я вірю, що нам вдасться зробити цей проект. Я також вірю в те, що люди збережуть свої навички, які вони відновили за останній час – чути один одного, допомагати, захищати одне одного і відстоювати свої ідеї. Наша кримська пригода це підтвердила – нас підтримували  прості щирі розумні люди.

 

Важливо відчувати свою відповідальність за свої дії. Адже завжди є вибір – виїхати з країни, відійти і рефлексувати. Або змінювати, робити щось тут. Зараз всім трошки не вистачає довіри один до одного та до справи. Потрібна віра та підтримка.


comments powered by Disqus