22 січня 2015

Олесь Санін, режисер «Поводиря»: «Ми хотіли зробити український фільм, який не захочеться жаліти»

В рамках Мистецького клубу «Обличчя» відбулася зустріч з відомим українським режисером Олесем Саніним, остання стрічка якого – історична драма «Поводир, або Квіти мають очі». Про те, чому у нас і за кордоном звикли жаліти українське, яким чином підбиралися актори для фільму, яку основну мету ставила перед собою знімальна група, та чому режисер був змушений прибрати з фільму вагому частину знятого – у  матеріалі Platfor.ma.

 

 

На одній з моїх прем’єр до мене підійшла жінка. Вона подякувала за сцену, в якій хлопчик йде в тумані серед мертвих соняхів, йде в безвиході, і не знає, що робити. Це для мене була історія мертвих квітів, мертвих надій, історія мого відчуття Голодомору, пустки і всього інакшого. Ця жінка розказала мені про свого, як я потім зрозумів, чоловіка. Він загинув в котлі під Іловайськом. Його було поранено в ноги і в живіт, а друзі на собі витягали його з-під обстрілу мінометів. Витягли його в поле соняхів, а коли пішли по допомогу, самі загинули по дорозі. Кожен йшов, і кожного вбивали.

 

Він лишився сам, з пораненням в живіт і розбитими ногами, серед соняхів, знаючи, що за ним ніхто не прийде. В нього з’явився сигнал в телефоні, вже було затишшя. Вона змогла йому додзвонитися, і сказала, що син не спить, попросила розказати казку. І він, скільки було сили, розповідав синові казку. Він стікав кров’ю, закінчувався заряд телефону. Ця жінка зізналася, що до сих пір жалкує, бо не знала, де він, що з ним. Таких історій десятки, сотні, вони для нас актуалізують нас самих, вони роблять з населення народ, з війська – героїв, з ментів – людей, які захищають наш світ. Так ми змінюємося.

 

Я закінчив фільм за рік до того, як почалися події на Майдані. Це був наш протест, ми намагалися бути щирими, розповідати правду, для нас було принципово розказати цю історію в тій ситуації, яку ми вже бачили. Коли ми приходили додому, у нас вже були складені валізи за кордон. Тому що я, оператор, композитор, актори – ми не безробітні за кордоном, ми безробітні в себе вдома. Ми не розуміли, як знімати кіно, коли керівник держави не міг вимовити слова «бібліотека» чи «консерваторія».

 

 

Взагалі, я не думав, що буде аж  три місяці прокату. Ми й очікувати не могли, що фільм у кінотеатрах подивляться 450 тис. людей – це безпрецедентно для українського кіно. Ми цим змінимо парадигму непотрібності української кінематографії. Я тепер не мушу стояти з протягнутою рукою до Держкіно, а можу зв’язатися з лояльною до кіно людиною, в якої є кошти, і сказати: «Ну, принаймні я тобі не завдам збитків», або «як мінімум, кіно, яке я зніму, побачать мільйони людей». Дуже важливо було створити цей прецедент.

 

Я показував фільм у кіноклубі Гарвардського університету. Виявилося, що директор інституту історії є українцем за походженням. Американська історія відрізняється від нашої, тому що для них історія і археологія – одне й те саме. Вони не розглядають писемні документи як основу і правду, тому що книжки з історії переписують, а от археологія – то інша справа.

 

Після зустрічі він підійшов до мене і подякував. Він сказав: «Я знаю, що мої товсті книжки не міняють світ. А таке кіно, як ви робите, змінює. Тому що воно актуалізує цю історію. Воно робить її емоційною, і люди, які його дивляться, змінюються. Це більше, ніж прочитати книжку, більше, ніж знати, що в такому-то році стався факт. Ви актуалізуєте цей факт емоцією».

 

Про акторів 

 

Станіслав Боклан – це талант, який не отримав слави, на яку заслуговував. Він до останнього не вірив, що буде грати, думав, що буде дублером. Він навіть сам казав: «Лесь, я не підходжу, я не співаю. Я не можу грати співака». Нічого, потроху ми все зробили.  Він хотів грати без лінз. Я сказав, що Аль Пачіно вже зіграв, це нікому не буде цікаво, особливо мені. Я його позбавив зору, привіз дорогезні лінзи, які спеціально зробили в Лос-Анджелесі, вони повністю імітували травмоване око. Мене навіть лікарі офтальмологи питали, як ми так вдало зробили.

 

Він в цих лінзах нічого не бачив, фактично тільки світло і темряву ледь-ледь. В нього повністю змінювалася пластика на таку, яка мені була потрібна. Він навчився орієнтуватися по слуху, по запаху. Я йому привів Ігоря Засідковича в тренери. Це паралімпійський чемпіон, друге місце на Паралімпійських іграх з греко-римської боротьби. Він сліпий. Цікаво, що він вчить мистецтву бою хлопців, які їдуть в АТО. От він нам дуже допоміг.

 

 

З Джамалою була велика історія. Мала грати інша акторка, українка, яка зараз за кордоном працює, але в останній момент за станом здоров'я відмовилася зніматися. Я роль під неї написав, але вона просто не змогла. І в мене лишився тиждень. Я шукав нерв, який розкаже глядачу про жінку, для якої слава стала більше за особисте життя, яка, втративши свою любов, вийшла заміж за того, кого ненавиділа. Мені потрібна була акторка, яка за перші 10 секунд на екрані переконає всіх у фантастичних можливостях співаючої акторки. Я не думаю, що глядач повірить в те кіно, де один буде відкривати рот, а інший співати – це неможливо. Мені потрібна була акторка, яка буде мати нерв зірки, яка сама по собі буде діва.

 

Я запросив Джамалу. Вона закінчила консерваторію з відзнакою, в неї є майстерність актора. Я колись ходив до них викладати, і знаю цю якість. Вона прийшла на перші проби – і це була катастрофа. Продюсери подивилися і сказали: «Лесь, ти з глузду з`їхав, це неможливо». А в мене за 10 днів акторка вже має зайти в кадр. Я сказав: «Дайте мені тиждень». І кожну репетицію, яку я з нею працював, таке враження, ніби проходив курс театрального вузу. Вона абсолютно мене переконала своєю працездатністю.

 

 

Я дуже жалкую, що приблизно хвилин 10-12 її ролі глядач не побачив. І 18 хвилин Антона Гріна лишились за кадром. З абсолютно прагматичних причин. Прокатники навідріз відмовилися показувати довге кіно по одній простій причині: двогодинна версія – це шість сеансів на день, тригодинна версія – чотири сеанси на день. Такі закони ринку.

 

Про операторську роботу

В нас дуже незвичайний знімальний майданчик. В основному режисер з оператором гризуться, тому що кожний художник, в кожного своя концепція. Ми з Сергієм Михальчуком дружимо 36 років, і схожі на подружжя пенсіонерів, якім років за 80 – вони сидять на стільцях на сході сонця біля моря, і вони мовчать, тому що про все вже наговорилися. От ми з Михальчуком с приводу кіно вже про все наговорилися.

Мені потрібна була емоційна картина. Ми мусили придумати зображення, яким ми розкажемо, як сліпий бачить світ. Ми з ним придумали, що в нас будуть крупні, надкрупні плани, «історія витягнутої руки». Що відстань, на якій може доторкнутися незряча людина, для нас буде нашою оптичною історією, історією фактур. Це була дуже була важлива частина, і надзвичайно складна операторська задача. Були кадри середніх планів – це те, що ти можеш відчути на запах. Ці кадри базарів і риби з’являлися не просто так, для нас це була принципова історія. Потрібно було, щоб ти розумів, як пахне кадр: лісом, корчмою з пивом, полем, хатою. Ми мусили передати це через зображення.

 

Ми завжди боролись з тим, щоб глядач не бачив знімальну групу на екрані. Найскладніше в кіно – знімати так, щоб не було видно цю постановку. Можна гратися ракурсами і ефектами, але ти тоді показуєш своє вміння, а глядач втрачає віру в історію, яку він бачить. Ми повністю відмовилися від комп’ютерної графіки, хоча набагато легше намалювати потяг, ніж привезти і відреставрувати 7 км залізниці, та будувати вагони, яких вже не існує. Ми витратили стільки зусиль з єдиною метою – щоб глядач вірив в цю історію. Найскладніша наша робота – щоб було відчуття правди.

 

Можна без сумніву сказати, що в нас в Україні з’явилися дуже-дуже хороші оператори, реально світового рівня. В нас з’явилося декілька режисерів, в яких є професія, є амбіція – це ті люди, імена яких притягнуть в кінотеатри людей. Ми точно можемо говорити, що в нас майже досконала система знімального майданчика. В Україні є компанія «Filmotechnic», яка має два «Оскара» за технічні нововведення в кіно. Там є абсолютно геніальна людина Анатолій Кокуш, який робить технічні пристрої для камер, що працюють по всьому світові. До нас приїжджають на зйомки реклам і серіалів іноземні продюсери і режисери. Тому немає різниці в знімальних майданчиках України або Лос-Анджелесу, повірте мені. Ми на дуже хорошому технічному рівні працюємо.

 

Але в нас була проблема з історіями і їх якісним викладом. Та найголовніше, що в нас зараз виникла унікальна якість, яку ми не повинні втратити: з’явився український глядач, з’явилися люди, які хочуть бачити на екрані кіно про себе, які знають «це моє, а це ні». В Україні з’явилася якість і унікальний феномен відкритого серця.

 

Про прем’єри за кордоном

Іспанці чи мексиканці, які дивилися кіно, після прем’єри задавали мені дуже правильні питання, і розказували паралельні історії. Для нас було великим сюрпризом, що в Чикаго на 250 квитків прийшло 500 людей. Ми змушені були доставляти якісь ряди, щось робити, вимагали додаткові покази.

 

 

Нам вперше довелося показувати кіно так званій українській діаспорі. На великій площі поставили стільці. Я опирався, кричав, що хочу тільки кінотеатри, тільки якісний показ, об’ємний звук, а вони цього не розуміли. Ну, після першого показу зрозуміли. Вони звикли жаліти українське. Не звикли купувати квиток на українське, звикли жаліти, ніби допомагати благодійно. Вони звикли утримувати режисера, платити за все. Але я сказав «ні», я за все плачу сам. Я сам платив за готелі, сам платив за машини. Вони просто не розуміли в чому річ.

 

Досі українські режисери приїздили і з шапкою просили гроші на свій наступний фільм про бандерівців. Для мене особисто і для знімальної групи «Поводиря» головною задачею було зробити такий український фільм, який не захочеться жаліти. Ми не хотіли працювати і жити в паралімпійських умовах. Сподіваюсь, що в нас це вийшло. Принаймні, за перші три дні показу фільм зібрав більше коштів, ніж всі українські фільми разом взяті за 20 останніх років. Ми хочемо поважати себе, ми виходимо в професійну лігу. Там б’ють по морді, і питання в тому, скільки раундів ти вистоїш. Ми мусимо йти в професійну лігу у всьому, в законі, в історії. Інакше, якщо ми самі себе будемо жаліти, ми залишимось духовними каліками. Я не готовий жити в світі обмежених можливостей. 

Фото – Lena Ivashkina


comments powered by Disqus