9 квітня 2015

Надя Парфан, «86»: «Як зробити фестиваль і не облажатися»

Вже 30 квітня у Славутичі стартує Другий міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86». Однак його ідеолог Надя Парфан настільки різностороння людина, що ми поговорили з нею про все: про кінематограф, прокрастинацію, мотивацію Америкою та, звичайно, про сам фестиваль – один з найбільш незвичайних в Україні. 

 

 

Коли інші люди відпочивають, ми працюємо. Ми прокидаємось, викроюємо час на якісь побутові речі, на сніданок, і у швидкому ритмі працюємо допізна. Напевно, є якісь культурні менеджери, в яких робочий день з дев’ятої до сьомої. Але мій день – це постійний мультитаскінг, дуже довгі to do листи і постійно зайнята чимось голова. Ти лягаєш спати і думаєш: «Ой, треба було подзвонити!». Або раптом ти в душі миєшся, і до тебе приходить геніальна ідея: «О! А давайте зробимо це!» Бо для того, щоби щось виходило, треба дуже багато працювати.

 

Я міждисциплінарна людина. Мені тісно в будь-яких рамках, мені подобається працювати з середовищем.  Якщо так можна назвати – в мене комплексний підхід до культурного досвіду. Мене цікавлять проекти, які дозволяють з нуля щось побудувати і сконструювати, мене цікавить простір: фізичний, соціальний, ментальний. Я зараз займаюсь кіно, але в якомусь плані це теж робота з простором, тому що ми показуємо фільми в дуже особливих місцях. Для нас це головний секрет роботи.  Зовні може здаватися, що я займаюсь тисячею речей, але для мене це все логічне продовження якогось одного великого проекту, цього конструювання досвіду.

 

Я не вірю в слово «прокрастинація». Був такий період в моєму житті, коли я багато читала про правильний тайм-менеджмент. Є речі, які вимагають того, щоб ти цілий день «прокрастинував», бо людина не може 100% часу бути продуктивною. Це суперечить законам природи, фізіології. Є таке явище як ритм: у нас з певною частотою б’ється серце. Є ритм і у природи – є зима, потім весна, потім літо, потім осінь, є день, є ніч. Прокрастинацію, як на мене, треба розглядати в контексті ритмічної структури свого життя. Тому є кульмінації – пікова, висока продуктивність, а є періоди, коли в тебе низька продуктивність, і я просто намагаюсь приймати це і реалістично оцінювати свої можливості.

 

86: момент вирішення

Я була стипендіаткою програми «Фулбрайт» у Філадельфії на урбаністичному дослідженні. Філадельфія – це таке місто-кейс в американській урбаністиці. Наприклад, перший writing, який ми знаємо, як New York subway graffiti – це було насправді в Філадельфії. Це перша столиця Штатів, це місто першої джентрифікації – коли оновлюється неблагополучна частина міста і змінює свій соціальний і економічний статус. Це  столиця дуже класних урбаністичних інновацій.

 

Я їхала туди з метою дослідити постіндустріальні використання індустріальної архітектури. Зараз дуже модна тема того, що робити з закинутими заводами. І Філадельфія в цьому плані дуже відома. Але я приїхала і зрозуміла, що це non applicant  в нашому контексті, бо там індустріальна архітектура з XVIII–XIX століття – це такі маленькі дуже гарненькі напіввікторіанські лофти, які легко переобладнуються під житло або щось камерне. Там ми працювати на зйомках «Заміж за іноземця», який вийшов в прокат з 12 березня – це такий фільм-дослідження міжнародного шлюбного бізнесу.

 

Фотографія: kyiv.czechcentres.cz

На великої відстані освіжається погляд. Ти вилазиш із своєї повсякденної рутини і починаєш чіткіше бачити картинку, розуміти, що ти робиш, нащо ти це робиш і що тобі треба робити далі. Українцям дуже корисно бувати в Америці – бо там така проективна культура, вони «just do it». Ти сидиш, набираєшся того духу, що треба щось просто взяти і зробити. Ми повернулись в Україну «готовенькі»: ми звізуалізували сценарій того, що ми хочемо робити і повірили в нього… Приїхали, подзвонили в Славутич, записались до мера на прийом, сказали: «Ми хочемо робити у вас фестиваль». І зробили.

 

Як зробити фестиваль і не облажатися

В Чернівцях на Dzestra talk ми давали лекцію: «Як зробити фестиваль і не облажатися». Не знаю, навіщо ми це зробили, але там ми розповіли про всі свої секрети, всю внутрішню кухню. По-перше, у фестивалю має бути програма. У тебе має бути ідея і мета – і вже під неї ти шукаєш гроші. Без того гроші дуже важко знайти. Кожна людина, яка шукала гроші, знає, що ти маєш вміти дуже різними мовами в різний спосіб пояснити на що потрібні гроші. Якщо ти сам цього не знаєш, тобі їх не дадуть. І мають бути компетентні люди, які складуть програму. А всі інші моменти – це таке.

 

Хоча у нас, наприклад, дуже специфічна робота гостьової служби, тому що в місті живе 25 000 людей. Нерозвинена сфера туризму, але розвинені спортивні змагання. І ми селили людей у ФОКах – це такі чисто славутицькі штуки, дуже красиві архітектурні об’єкти, які суміщають в собі спортзал і радянський хостел. Ми придумали собі, що люди там за 35 гривень будуть жити. Бо в Славутичі тільки один готель, і то під час фестивалю майже всі номери були зайняті. І ми викручувалися самі.

 

Антикризисний менеджмент

Треба розуміти, в який період ми робили минулий фестиваль. Ми отримали перше підтвердження фінансування восени, у жовтні 2013-го року. Ще до 30 листопада. Сповнені оптимізму, ми почали переглядати програму, а потім почалось те, що почалось: Майдан, смерті, снайпери, обвал гривні, колапси фінансової банкової системи. Ми пережили дуже сильний стрес, працювали понаднормово, і, звичайно, всі десь помилялися. І я зробила помилки, і мій соорганізатор Ілля Гладштейн, і координатори напрямків. Просто була така об’єктивна зовнішня ситуація, що було тяжко зробити все ідеально.

 

Ти мусиш приймати свої поразки і рухатись далі, це нормально. Треба помічати хороше і радіти. У цьому році дуже тяжко було знайти гроші. Але ми відправили багато заявок, і дуже багато хто захотів нас реально підтримати. Але все одно, у зв’язку з тим, що зараз відбувається в Україні,  культурні проекти в дуже важкій ситуації Багато хто вважає, що не культуру треба підтримувати – це як надбудова по піраміді Маслоу, а потрібно підтримувати фізичне існування людей.

 

Бізнес і мистецтво

Фестивальні покази повністю безкоштовні. Ми самі так якось вирішили. «86» має якусь просвітницьку популяризаційну мету. Нам було важливо спочатку принаймні зробити те, що ми хочемо, показати те, що ми маємо на увазі, протестувати взагалі, чи матиме це якійсь відгук, що людям це потрібно, що їм це сподобається, що ми це все не вигадали. Тому, якщо ми би поставили комерційні обмеження, то це був би якісь інший проект. Нам би треба було йти на якісь компроміси, а так ми були вільні у виборі програми. А по-друге, є такий момент: одна справа створювати хорошу культурну програму, а інша справа – комерційний проект. І от в нашій країні, де ти ведеш потрійну бухгалтерію, неминуче ти по-одному робиш все для грантодавців, по-іншому – для української податкової, ще по-іншому – для себе. Адміністрування грошей – це дуже виснажливий процес, для цього треба мати відповідний досвід, знання, кваліфікацію. І я думаю, що ми на цей момент абсолютно до того не готові.

 

Фотографія: Dzestra talks 

Взагалі, багато хто розглядає кіно суто як бізнес. Політики не розуміють, що це наймасовіше мистецтво, що воно має дуже сильні ідеологічні наслідки, що це питання національної безпеки чи стратегічного значення для державного розвитку. Люди багато дивляться то, що йде в кінотеатрах, і потім поводяться так, як там показують, вірять в те, у що вірять герої. І немає державної політики, яка б це регулювала, немає загального усвідомлення.

 

Вічне питання

У нас є кінофестивалі, є професіонали, є медіа – все є, просто баланс сил дуже несприятливий, і треба його змінювати на сторону, щоб це було не 80/20, а 70/30, а потім 60/40. В принципі така ситуація у всьому світі. Україна не єдина. В Європі кіно все на дотаціях, на державних субсидіях, воно там не ринкове. Ніхто не розраховує, що фільм відіб’ється по касових зборах. В Штатах є велика індустрія незалежного кіно.

 

Питання, що роблять держава, міністерства та інші діячі – непродуктивне. Набагато краще запитати себе: що я роблю, що я можу зробити? Тоді обираєш те, що тобі ближче — і працюєш. І головне, що насправді є дуже багато людей, які безліч всього класного роблять. Але оскільки у нас такий специфічний контекст, ми, по-перше, про це не знаємо, а по-друге, дуже мало комунікуємо між собою. У нас централізована культура, все відбувається в Києві, в регіони не доходить. По-третє, немає міжцехового діалогу – музиканти не знають, що роблять кіношники, а кіношники не знають, що роблять художники.

 

Є така пострадянська негативна культура критики, це теж дуже показово.  Чому такі проблеми з критикою – тому що немає усвідомлення критики, як такої. Що критика – це не змішати конкурентів з гімном, або людей, яким ти заздриш, а критика – це діалог, реакція, розуміння того, що це наша спільна справа і наш спільний інтерес. Навколо всіх нас є якісь класні люди, можна або до них приєднуватися, або в них вчитися, і робити щось своє і співпрацювати. І набиратись терпіння, розуміти, що буде тяжко, проте давати собі програму на п’ять років. Не бути одноднівками. Так, зараз такий час, такий уряд, але воно ж все не вічне. Тож, будемо працювати.