5 грудня 2014

Ми їм ще розкажемо: кому і навіщо потрібне нове Міністерство інформполітики

У новому уряді з’явилось Міністерство інформаційної політики. Як орган контрпропаганди зустріла медіаспільнота, що говорять про це міжнародні експерти та чим буде займатися нове міністерство – в матеріалі Platfor.ma.

 

Фотографія: flickr/sonyasonya

2 грудня в Україні з’явилось Міністерство інформаційної політики. Метою його діяльності задекларували розробку й впровадження тієї самої політики, протистояння інформаційним атакам з боку Росії, а також налагодження комунікації в межах держави. Новий орган виконавчої влади очолив Юрій Стець

 

За традицією, всі «дивні» нововведення уряду інтернет-спільнота сприйняла з гумором. «Офіційні» сторінки міністерства з’явились у Twitter та Facebook чи не раніше самого відомства.

 

 

Появі інтернет-мемів передував протест, що його під стінами Верховної ради провела медіаспільнота. Та не дивлячись на суспільний резонанс, новий орган  в структурі Кабміну таки створили. Користуючись анатомічними аналогіями, це скоріше за все горло, котре має кричати голосно, «по дєлу» і на тих, хто заслужив. 

 

А вже наступного дня (у кращих традиціях послідовності) в Кризовому медіа центрі відбувся круглий стіл за участі новопризначеного міністра на тему «Чи потрібне Україні міністерство правди». У коментарі виданню ВВС Україна міністр зауважив: «Якби в 1991-му році Україна створила Міністерство інформації, зараз Крим і Схід були б наші». Вже під час дискусії Юрій Стець наголосив, що у 2014-му році міністерство буде актуальним в українських реаліях, адже подібні структури успішно діяли у Франції та Великобританії в часи Першої світової війни і напередодні Другої. Таким чином, уряд нібито переймає кращий міжнародний досвід у боротьбі з пропагандою. 

 

Міжнародні організації, зі свого боку, той досвід переймати не дуже-то й радять. Навпаки, Комітет захисту журналістів нагадав, що існують інші ефективні інструменти протидії пропаганді. А от своє сприяння в роботі медіа, українська влада «могла б почати з притягнення до відповідальності тих, хто замовляв та здійснював напади на журналістів в Україні минулого року».

 

Варто зауважити, що дров у багаття загального занепокоєння безсумнівно додало і рішення, оприлюднене прес-центром АТО за день до створення Міністерства інформаційної політики. Зокрема, йшлося про обмеження в роботі журналістів у зоні збройного конфлікту нібито через міркування безпеки

 

Правозахисна організація «Репортери без кордонів», в особі Крістофа Делуа рішення про створення цього Міністерства взагалі охарактеризувала як «найгіршу з усіх можливих відповідей на виклики, що стоять перед урядом». В свою чергу, представник ОБСЄ з питань свободи медіа, Дуня Міятович, назвала ініціативу уряду України «явною загрозою» свободі слова.

 

 

І таку думку поділяють учасники вищезгаданого круглого столу. «Я хотів би подякувати попередній коаліцій, що вона цей закон не прийняла, бо ми би не те, що Крим втратили, ми би програли Майдан. Тому що з цим законом революція 2013-2014 року була б неможлива. Він запроваджує набагато жорсткіше регулювання сфери медіа, ніж воно існує зараз», заявив депутат Верховної ради Сергій Лещенко. А журналістка Hromadske.tv Анастасія Станко взагалі не могла повірити у те, що відбувається: «Дивно, що ми обговорюємо існування Міністерства інформаційної політики в 2014 році. От мені, як журналістці, навіть соромно перед країною».

 

Своєчасність створення такого органу дійсно викликає питання. Мотивувались, очевидно, відомою приказкою «краще пізно, ніж ніколи». Керуючись цією логікою, першим рішенням міністерства мала би бути постанова про «називання речей своїми іменами», бо в країні все ще триває найдовша в світовій історії антитерористична операція. 

 

По-друге, міністерству не завадило б вивчити «конкурентне середовище». Між іншим, ґрунтовну частину роботи в цьому напрямку вже зробили до нас (для нас). У спеціальному звіті-дослідженні Пітера Померанцева та Майкла Вайса «Загроза нереальності: Як Кремль воєнізує інформацію, культуру та гроші» чітко встановлено, як саме пропаганда функціонує в Росії. В дев’яти пунктах висновків немає жодного слова про міністерства та відомства. Натомість, є про PR фірми, телекомпанії, західних експертів та ще ряд цілком сучасних інструментів, що дозволяють успішно промивати мізки населенню. Не треба бути експертом, аби споглядати ефективність праці товариша Кисельова з помічниками. Тож, виходить, не аналізували схожі звіти навмисно  бо тоді б, очевидно, «мінправди» створювати передумали.

Відомий експерт з масових комунікації Георгій Почепцов у своїх лекціях неодноразово наголошував, що контратака можливе лише у середовищі, де проходить наступ. Якщо відверто фейкові новини ширяться соціальними мережами о 12.00, робити заяву наступного дня міністру по телебаченню вже не має сенсу. По-перше, вже не актуально, по-друге, після таких заяв перегляди фейкового відео тільки виростуть (бо ті, хто його в Twitter ще не бачив, тепер точно підуть погуглити).

 

А коли мова йде про телебачення як основне джерело розповсюдження псевдо-новин в Росії, то просто вимкнути його недостатньо. Українське телебачення мало б заповнити собою цей простір. На практиці ж в нас медіавійни власників-олігархів, а державний Перший національний, за даними ІТК, має рейтинг десь 0,18. І справа не про замовні матеріали, або ті, що порушують стандарти професійної етики. Просто потрібно пам'ятати про головні правила антикризових комунікацій: не мовчати, вести діалог, першими розповідати про проблему. Коли востаннє до українців звертався президент? Чи чутно в загальному потоці інформації «офіційний голос»? В часи Великої депресії, наприклад, Рузвельт свій курс «жити по-новому», точніше, жити за новим курсом, регулярно супроводжував виступами по радіо. Бо в часи загальної зневіри повернути надію можна лише впевненим донесенням власної позиції.  Більш того, подібні регулярні виступи могли б ефективно попереджати інформаційні напади з боку сусіда, і як результат, напади фізичні.

 

Ще один цікавий елементарний прийом - договорювати незавершене. Більшість інформаційних «вкидів» є результативними саме тому, що не мають подальшого спростування. В такому смітнику інформації не просто губляться важливі повідомлення, а й створюється  сприятливий клімат для людей з розвиненою фантазією. Почепцов називає це явище «цензурою шумом». Для прикладу, кілька днів тому на Донбасі заговорили про чергове перемир'я, в обривках скайп-розмови Україна наче відмовилась від позаблокового статусу – безумовно, важливі події. Але вся увага суспільства зараз прикута  до нового міністерства.

 

Насправді ж, у нормально функціонуючій системі координат роль Міністерства інформаційної політики одночасно виконує Міністерство освіти, культури, молоді та спорту; низка комітетів на зразок Комітету з питань свободи слова та інформації чи Держкомтелерадіо; суспільні мовники як приємний бонус і Служба безпеки врешті-решт. Бо так чи інакше, вести дезінформаційну війну проти країни, де є патріотичне виховання, ведеться постійна роз’яснювальна робота, населення довіряє владі, а внутрішні руйнівні чинники (як от у вигляді іноземних лобістів) відсутні – майже неможливо. Бо не ті працюють архетипи. Це як переконувати дівчину, що все життя носила сукні й туфлі на підборах, що спорткостюм з трьома смужками привабливіший. Лякати населення, що ніколи не виїжджало за межі свого регіону «загниваючим заходом» просто, бо воно його не бачило. А про страх перед невідомим вже не одну тисячу аркушів понаписували вчені-екзистенціалісти. Інша справа, переконати у перспективі процвітання в кращих традиціях совку - це справа відома, як кажуть, тоді спина не боліла, самі молоді були, і морозиво – по 3 копійки.

 

Звісно, виховати свідоме покоління – це вам не «міністецьтво» організувати, не одного дня справа. Та хочеться залишатись оптимісткою, і підстави для цього існують. В українців є надзвичайна здатність до експрес-еволюції з метою швидкого подолання загальних негараздів: волонтерство, економія, взаємодопомога (навіть армію за рік створити можемо). І ця еволюція вже охоплює питання громадянської позиції, самоідентифікації, національної свідомості. Ми враз стали сильніші, доросліші і, хочеться вірити, мудріші. То, може, ну його, те міністерство?