17 листопада 2014

Михайло Мінаков: «В нашому суспільстві насильство стає повсякденним»

Доктор філософських наук і президент Фонду якісної політики Михайло Мінаков виступив в рамках циклу «Медіа. Тероризм. Держава». У своїй лекії він порозмірковував над тим, як Україна реагує на насильство, як терор паразитує на суспільстві та чому Янукович хотів пройти шлях Путіна за один день. Детальніше – у материалі Platfor.ma.

 

Фотографія: kmbs

Я хотів би поговорити про те, як змінилося українське суспільство після Майдану, особливо після боєнь на Інститутській та в Одесі. Як терор змінив стосунки держави і суспільства? Як терор визначає наше майбутнє? Хотів би почати з того, що для нас, українців, терор є старою проблемою. У 1904 році вийшла книжка двох німецьких політичних істориків, яка називається «Історія російської революції». Там здебільшого описується терор, зокрема у Києві, Житомирі, Харкові, Одесі, Кишиневі – землях, де ми з вами живемо, які близькі нам, у яких терор присутній давно і має форми замовчування або спротиву.

 

Так чи інакше, тут досвід терору є і до Жовтневої революції і після неї, не говорячи вже про те, що він залишається тут і після 1991 року. Ці злами, тим не менш, дозволяли Україні бути унікальною. Я маю на увазі те, що у нас на початку 90-х терор не стався. Полум’я було дуже близько, згадайте Абхазію, Придністров’я. Але тим не менш, нас доля оминула. Довгий час Україна могла насолоджуватися  dolce vita – солодким життям і розслабленим, неспішним імітуванням реформ.

 

Існують суспільства, які поділяються на дві групи у відповідях на терор: ті, де політичні еліти радикально капіталізують терор, наприклад, Росія 2000-2001 років і США 2001-2003 років – і де ні. Отже є кілька подій, які примушують радикально змінити дико ліберальне суспільство Росії і розслаблено ліберальне суспільство Америки. Я на власному досвіді пережив цю зміну, я був у Штатах у 1999 році, а потім у 2003. Я був в різних країнах, з різними повсякденними практиками і з різним соціальним капіталом, із різною довірою одне до одного. 

 
Тонка матерія суспільного попиту дуже швидко змінюється на користь диктатора, на того, хто забезпечить витіснення страху.

 

Ми маємо інші два страшних випадки. Норвегія, липень 2011 року, в центрі Осло вибухає бомба, гинуть 8 людей. На острові в 40 кілометрах від столиці більш ніж 500 підлітків борються за своє життя, бо на них методично полює терорист-одинак. Вбито 75 людей. І ще один, що стався буквально кілька тижнів тому. Вибух у парламенті, в Оттаві. Це показує, що в реакціях на терор суспільства діляться на тих, хто дозволяє капіталізувати страх і тих, хто ні. Питання виникає: як цей дозвіл постає і що буде у нас в Україні?

 

Замовчувати терор не просто не можна, це неможливо. Бо терор безпосередньо повя’заний зі ЗМІ, з масовою комунікацію. Адже ЗМІ не можуть не інформувати суспільство про терор. Якщо суспільство і політика тісно пов’язані з комунікацією, тобто спілкуванням, то терор – це як паразитуючий меседж, який проникає в політичну комунікацію і підмінює розмову про найвище благо чимось іншим, або розмовою про жах, або витісненням, замовчуванням жаху. Тут дуже важливо розуміти, що терор є вдалою паразитичною стратегією, яка може використовувати політичну спільноту сьогодення, модерну спільноту.

 

Терор підмінює зміст політики, не припиняючи її роботи. В цьому полягає відмінність даної ситуації від війни. Війна – це завершення політики, завершення комунікації. Тут є легітимна ситуація, яка припиняє політику, яка встановлює ворогів і вимагає знищення. Ситуація війни зрозуміла, вона має свою логіку. Так, страшну, де скасовуються усі правила, скасовується етика, але між війною і миром є сіра зона терору. І якщо суспільство потрапляє в неї, воно серйозно змінюється, змінює свої політичні інститути.

 

Таким чином, терор є граничною політикою, де страх підміняє мету політичної комунікації. Тут Україна є особливою. Як в теорії демократії, так і в теорії тоталітаризму, посттоталітаризму, Україна – завжди особливий приклад. Ми завжди не схожі ні на кого. За проявами, за реакцією, за подіями, за процесами у суспільстві. Розстріл на Інститутській не мав навіть тактичного сенсу, він не мав ні краплі значення , окрім вбивства тих людей. І відповіді, хто це зробив, за чиїм наказом, для чого… У відповідь мовчанка.

 

Ми маємо живу трагедію. По наших людях стріляли. Для нас в Києві це ще жива рана, те саме і в Одесі. А згадайте недавній теракт в Харкові. Ми бачимо, як в нашому суспільстві насильство стає повсякденним. Я не можу сказати нормою, бо воно ще збуджує якісь реакції. Тим не менш, реакції з боку політичної еліти ми не маємо. Якщо буде відповідь, якщо будуть надані імена, тоді запускаються процеси мирної політики – розслідування, судові процеси. Нам можуть казати багато чого, замовників може бути безліч, але слідства нема…

 

Оця прийнятність насилля, вона також породжує і відповіді у виді гібридної політики та гібридної війни. У гібридній політиці з’являється виправдання насильства і звичка до насильства. Це російський шлях, який РФ, власне, проходить з 1999 року, коли в реакції на гексогенівський терор з’являється попит на авторитаризм. Фактично він починається десь з 2003 року, коли забороняється свобода слова в країні і триває до путінської революції в 2012-2013 роках, коли при повному контролю за урядом, за думою, він проводить цілий ряд законів, що обмежують взагалі життя громадянського суспільства, бізнес-груп, зрештою всього, що рухається в Росії.

 
Янукович вирішив, не контролюючи навіть парламент, ухвалити подібні закони в один день. Путін робив це приблизно раз на квартал, при тому, що мав повну владу над медіа. Бо диктатури вводяться повільно, вони потребують часу.

Для Януковича це було, напевно, не зовсім зрозуміло. Альтернатива гібридній політиці – це вибір між авторитаризмом і олігархією. Згадаємо два етапи виборів, які ми пережили. Спершу українське суспільство дало досить тривожну відповідь – 54% на користь одного. Однак зараз відповідь українців була іншою – не проходять здебільшого радикали, порівнюючи з попереднім складом парламенту і перемогу отримує не президентська партія. Тут на честь українців є певна обережність.

 

Якщо ви звернете увагу на головний аргумент у путінській політиці, то помітите, що він пов’язаний з «історичною справедливістю». Подивіться, що стається з Кримом – «історична справедливість». Згадати дії «Айдару» та «Азову» – знову аргумент історичної справедливості. І ці аргументи у людей, що тримають зброю, з’явилися не так давно, тим не менш, так звана ідеологія реконструкції, на наших теренах з’являється в 2005 році. Ідеологія Ющенка. Не мілітантна, не військова, але логіка історичної справедливості.

 

У лютому, коли Янукович лишає Київ, в нас були кілька тижнів, коли українська держава не функціонує. Маємо тимчасовий уряд, парламент, які намагаються відновити ситуацію, встановити контроль над нею. У той момент ми маємо vibrant society, тобто суспільство, яке може бути ефективним без держави. Громадянські організації, які сформувалися на Майдані перебирають на себе функції держави армії, політиків. До 10-11 березня загони Самооборони контролюють порядок у місті, а у містечках цей контроль здійснюється ще довше.

 

Суспільство може існувати, якщо воно може дати адекватну відповідь, адекватну викликові, як сказав один з моїх колег. Перебор чи недобор припиняє існування колективу. Гасити симптоми, які пробуджує терор – це мета нашого сучасного суспільства. Воно має набиратися сил, вести війну, прагнути миру та підтримувати одне одного.

 


comments powered by Disqus