28 травня 2016

Святослав Вакарчук: «Треба перестати будувати державу, засновану на кровному патріотизмі»

Наприкінці травня у Львові проходить масштабний Media Forum. 27 травня, на початку другого дня однієї з головних журналістських подій країни, традиційну Лекцію свободи прочитав музикант і громадський діяч Святослав Вакарчук. Platfor.ma наводить розшифровку його виступу.

 

 

 

Ми вже 25 років будуємо державу Україну. І всі ці роки сперечаємось про те, шо ж таке Україна, хто такі українці і як визначити це поняття у XXI сторіччі. Для мене очевидно, що той, хто ідентифікує себе з українцем, має право так називатись. Навіть якщо ти не народився тут, маєш інший паспорт або з акцентом співаєш пісню на «Голосі країни», маючи при цьому темну шкіру, та все одно робиш це щиро. Хто визначає – хто українець, а хто ні? Вірменин Сергій Нігоян або білорус Михайло Жизневський – вони були українцями? І хто більші українці: вони чи ті, хто голосував на донецькому референдумі, маючи при цьому стовідсотково українську кров?

 

Щоб відповісти на це питання, нам потрібно фундаментально змінити сприйняття того, що таке наша держава і відповісти собі, яку країну ми хочемо мати, хто її будує і для кого. Мій ключовий посил – нам потрібно перестати творити державу, засновану на кровному патріотизмі і почати будувати її на основі патріотизму конституційного. Не спільне минуле, походження, кров чи зовнішня схожість мають нас поєднувати, а спільні цінності, спосіб життя, правила гри – ті, які роблять наше життя комфортним саме в цей час і для наших дітей в майбутньому. Це, на мою думку, і є ключ до успіху.

 

А в чому ж проблема, хіба ми так не робимо? Насправді ні. Ми досі живемо у тій парадигмі, в якій хотіли будувати нашу державу люди наприкінці XIX сторіччя, на зламі епох, коли розвалювались імперії і всі народи відчували свою ідентичність, гуртуючись навколо мови, історії чи культури. Таким чином було легко протиставляти себе великим космополітичним імперіям: Російській, Австро-Угорській... Тоді це спрацювало, бо світ був закритий, і це виявилось єдиним способом об’єднатись проти великого ворога. Мені здається, що у XXI сторіччі це вже не працює, тим більше з такою державою як Україна.

 

Нас часто порівнюють з Польшею, але ми не такі. Ми ніколи не мали однорідної національної картинки по всій території, ніколи не говорили однією мовою і не мали довгої історії державності. Так, ми є нащадками великої історії Київської Русі, але маємо розуміти, що держава, створена у 1991 році, з’явилась під впливом певних історичних обставин і не є абсолютно природнім утворенням. Вона була зшита зі шматочків різних частин, які мали різну історію, різне бачення майбутнього, мови і навіть ходили в різні церкви.

 

Коли ми сьогодні хочемо сказати, що ж таке нація, то нам треба перестати думати про речі, які роз’єднують.

 

 Не тільки тому, що вони стають приводом для політичних спекуляцій, а й тому, що така система буде нестійкою і стане хитатися.

 

Трохи про історію і міфологію. Коли Мойсей виводив євреїв з єгипетського рабства, то він робив це, щоби врешті-решт прийти до гори Сінай і отримати там заповіді, які ми всі знаємо з Біблії. Це і була Конституція єврейського народу на майбутнє. І у них з’явилось не просто спільне минуле, а нові загальні правила гри, щоб будувати свою історію.

 

Або згадаємо історію Сполучених Штатів. Коли батьки-засновники США будували нову країну, то вони не спиралися на спільне походження – вони спирались на принципи. Вони взяли їх зі своїх мрій і книжок: читали Локка, Монтеск’є, Гоббса, Аристотеля і Платона. Батьки-засновники прагнули збудувати ідеальну державу, де всі змогли б комфортно жити, не оглядаючись на речі, які кайданами тримали їх у минулому.

 

Після закінчення Другої світової війни щось треба було робити німцям – нації, яка були привчена до того, що вони найкращі на Землі. А тепер вони переможені і розділені на дві країни. Німці запитували себе: а хто ми? Якщо ми німці, то хто ті люди, які живуть у Східній Німеччині – вони якісь інші? Прем’єр Західної Німеччини Конрад Аденауер подав ідею: так, у нас спільна мова і культура, але не це нас сьогодні об’єднує – є й інші люди, що говорять німецькою, але ми маємо об’єднатись навколо принципів. І були створені зрозумілі нам досі демократичні європейські ідеали. Саме так, на принципах конституційного патріотизму, була побудована Західна Німеччина, яка потім успішно об’єдналась зі Східною.

 

Коли помер генерал Франко, який дуже довго керував Іспанією як диктатор, а потім просто передав владу, то керувати почали інші політики. І вони теж мали брак ідентичності, бо Іспанія не була моноетнічною країною. Це нам тільки здається, що є іспанці, але ж там стільки народів, мов, що якщо б вони почали говорити щось про велику кастільську Іспанію, то вони б до сьогоднішнього дня так успішно навряд чи прожили.

 

Конституційний патріотизм працює там, де є неоднорідне середовище, різна історія і де потрібно об’єднувати людей навколо певних фундаментальних принципів, які можуть здаватися тривіальними, але насправді об’єднують націю сильніше, ніж будь-що інше.

 

Погодьтеся: будь-якому політику легко розділити нас за принципом того, якою мовою ми говоримо чи в яку церкву ходимо. Але хто розділить націю за принципом «хто за чесний суд – і хто проти»?

 

 Або хто за свободу слова і хто проти? Багато знайдеться людей, які будуть проти? Дуже складно роз’єднати суспільство, яке побудовано на ідеалістичних, але насправді дуже прагматичних і комфортних принципах життя.

 

Моя ідея в тому, що українським політикам і взагалі всім нам варто замислитись над тим, що Україну в XXI столітті ми можемо збудувати, маючи свою слов’янську ідентичність, своє коріння, але засновану на абсолютно чітких, зрозумілих правилах гри, притаманних усім українцям незалежно від їх мови, віросповідання і того, в якій частині України вони народились. Коли житель села Харківської області буде більше відчувати свою ментальну і соціальну близкість з жителем села Львівської області, ніж зі своїм сусідом через кордон, то це буде означати, що ми збудували політичну націю. Незалежно від мови і того, чи ходять вони в гості через кордон – це теж важливо.

 

Хтось може заперечити, чи не виглядає це як такий ліберальний космополітизм, який перекреслює історію, минуле і самобутність. Абсолютно ні. Конституційний патріотизм і космополітизм – це абсолютно різні речі. Я вважаю, що наша нація мусить мати свою ідентичність, вона її має і треба її плекати. Але ми повинні звернутись до ще більш фундаментальних речей: в якому суспільстві ми живемо, чи є в ньому справедливість, і як зробити так, щоб усім в ньому було комфортно. Як зробити так, щоб ми пишались нашим способом життя і наші діти не хотіли їхати звідси. Ці речі не досягаються просто тим, шо кожен день ми будемо піднімати прапор і співати гімн – це досягається кропіткою роботою і боротьбою за прості, але дуже важливі принципи: один закон для всіх, чесні суди, боротьба з корупцією, свобода слова, свобода економічної дії, чітке виконання громадянами свої обов’язків – не тільки вимагати все від держави, а й платити податки і не давати хабарів. Ти береш на себе цю відповідальність і таким чином по краплині створюєш свою країну.

 

Далі дуже важливий момент. Нещодавно ми побачили, як ідентичність і патріотизм стають у пригоді, коли сталася зовнішня агресія. Події на Сході оголили, хто є хто. Не так давно в мене була дискусія на цю тему і мені сказали: тобі не здається, що коли виникла загроза, то саме люди з кровним патріотизмом першими були готові йти зі зброєю в руках і захищати свою країну. Так, це правда. Бо вони мали хоча б якісь принципи. Тому що інших, про які я говорю, ще не існує, вони не скультивовані. Але якби люди йшли захищати не тільки свої мову і культуру, а й спосіб життя, правила гри, мораль і Конституцію, якою вони пишаються, то черги у військомат були би втричі більші.

 

Давайте не існувати в парадигмі XIX сторіччя, коли той, хто свій, той і був другом. 

 

Чому б нам не сповідувати принцип, що свій – це той, хто готовий будувати у цій країні майбутнє для себе і для своїх дітей, а також готовий стояти з тобою поруч, щоб захистити це майбутнє? А інші – не «свій».

 

Будь-які інші розділення роблять нас слабшими. Я більше ніж впевнений в тому, що якщо ми не змінимо повістку дня, і не почнемо думати про Україну як про місце, де ми хочемо збудувати ідеальне майбутнє, а продовжити «местечково» думати про те, хто звідки, хто краще, хто гірше – то ми довго не протягнемо.

 

І останнє. Пам’ятаю, в дитинстві в сервантах стояв посуд, який витягали тільки коли приходили гості, а зазвичай їли зі звичайних старих тарілок. Бабуся казала мені, що так треба і так прийнято. Давайте перестанемо дивитись на нашу країну як на сервант з цим посудом. Треба вже витягти його, викинути сервант, поставити нормальні меблі і перестати боятись щось викидати. Найголовніше в нас все одно залишиться. Але майбутнє сьогодні значно важливіше, ніж минуле. Захищати щось створене своїми руками ми будемо набагато краще, ніж щось, що ми отримали в спадок, хай навіть від наших батьків.


comments powered by Disqus