14 травня 2015

Історики про Другу світову: «9 травня ми святкуємо власне лицемірство»

У рамках серії дискусій про Другу світову у Центрі візуальної культури три історики поговорили про те, чим війна була для України, чи був СРСР тоталітарною державою та чому 9 травня – вигадане свято. Platfor.ma записала найцікавіші думки.

 

Фотографія: shutterstock.com

 

Сергій Єкельчик – історик, викладач університету Вікторії (Канада), автор книжок «Імперія пам'яті: російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві» (2008), «Історія України: народження модерної нації» (2007).

 

 

Зараз відбуваються війни історичної памяті – навколо декомунізаційних законів, святкування 8-го чи 9-го травня та багатьох інших проблем. Це повязано з родинним наративом, до якого люди звикли після війни. Але тепер ми живемо в незалежній країні, де виникає новий наратив, що змушує нас дивитися на події минулого у світлі теперішнього існування як нації.

 

Чим же була війна для України та українців? Наші етнічні землі не були єдиним політичним організмом, але стали таким в результаті цієї війни. Цей наратив ґрунтується на понятті етнічної нації. Але ми мусимо бути свідомими і підтримувати критичну позицію як до усіх існуючих наративів, так і до істориків. Бо вони, не виключено, щось замовчують, щось підкреслюють, історія переповідається і переписуються.

 

Так само переписує свою історію держава, тобто політична нація. Зараз ми є свідками того, що на моїй пам’яті вже відбувалося – у період, коли український стяг вперше підняли над міською радою. Тоді це підняло справжню бурю обговорення. Але через 10 років з цього приводу вже не виникало жодного політичного конфлікту.

 

Ми хочемо простежити коріння політичної нації в історичному шарі. З цього погляду Друга світова війна – надзвичайно важлива.  Хоч після війни українські землі були зібрані в один політичний організм, це сталося завдяки багаточисельним конфліктам, які відбувалися на цих землях.

 

 

Іван Гомза – політолог та історик, кандидат політичних наук, дослідник європейського фашизму та інтегрального націоналізму, викладач кафедри політології НаУКМА.

 

 

Немає єдиної історії для різних верств населення. Солдати переживають війну зовсім не так, як жінки, які втратили чоловіків.

 

Цікаво, що Друга світова принесла багато подій, які ніхто не передбачав і не планував. Серед них і руйнування імперій – причому тих, які у війні перемогли і точно цього руйнування не хотіли. На їх основі створилися національні держави. Другий парадокс полягає у остаточному формуванні держави, якої ніхто не очікував – Радянський союз.

 

Радянська культура почала набирати форм національної. Те, що Україна набула свої етнічні землі внаслідок політики Сталіна, зовсім не означає, що таким був його план. Переселення народів проводилося для того, щоб створити єдиний радянський народ. Саме тому люди зі Львова їхали кудись у Казахстан, а з Курська – до Тернополя.

  

 

Ірина Склокіна – історик, кандидат історичних наук, дослідниця офіційної радянської політики пам’яті про війну, співробітниця Центру міської історії (Львів).

 

 

Категорія «класу» абсолютно визначала життя і стосунки в СРСР до війни, але потім вона починає замінятися категорією «народ». Саме нація стала ключовою для розгляду повоєнного Радянського союзу. Це говорить про так званий «великий відступ» сталінського режиму та повернення до традиційних цінностей.

 

Далеко не завжди дослідники підтримували думку про те, що сталінський режим пережив війну і зміцнився ще більше. Вже сьогодні багато хто звертає увагу на перервність – те, що війна стала одним з акордів, які були кінцем масового терору та чисток. З’являлися нові тенденції, вплив Заходу, становлення суспільства масового споживання. Ті ж стиляги – це явище, яке свідчило про нормалізацію.

 

Не завжди треба дивитися на наслідки війни з політичної точки зору, адже війна – дуже неоднозначний досвід. Постає питання: коли ми надаємо такої ваги воєнним тематикам, чи не відходимо ми від необхідності побудувати майбутнє?

 

 

Іван Гомза

Колаборація під час війни була абсолютно нормальним явищем. Співпрацювати з німецькими окупантами треба було для того, щоб надавати населенню мінімальні послуги – те, про що мала б подбати держава. Якщо колаборації немає  – то жертви будуть ще більшими і страшнішими. Це явище майже ніколи не має ідеологічного підтексту. Негативний аспект: колабораціонізм. Він передбачає співпрацю з ворогами з ідеологічних причин. Але через це він ніколи не характеризував великі верстви населення. Це були невеликі групи, які таким чином досягали того, що їм було потрібно. Це не був досвід усього населення.

 

 

Ірина Склокіна

Цікаве зауваження з приводу колаборації та колабораціонізму, з цим можна працювати. Але це не вичерпує досвід. Важливо не позбавляти українські території суб’єктності, і не варто говорити, що це кардинальна відмінність від Західної Європи. Єдиний вихід – дивитися на альтернативи, на спектр вибору, який був у людини. Нам треба розширити категорії: між колаборацією і колабораціонізмом  є маса відтінків. Треба зрозуміти, в який момент це переходило в злочинну поведінку. Тоді ми зможемо побачити, в якій мірі особа чи група виступала як суб’єкт.

 

Чому всі українські дискусії про колаборації, а особливо про знищення євреїв такі тяжкі і повільні? Чому вони не відбуваються так само яскраво, як, наприклад, в Польщі? Відповідь пов’язана з тим, що означає для нас курс на євроінтеграцію.

 

Адже це зовсім не положення в законах про декомунізацію, а побудова принципово іншої моделі пам’яті – такої, що базується на оплакуванні жертв та покаянні. Це парадоксально – українські політики говорять про євроінтеграцію і в той же час про те, що нам потрібно виховати патріотичну еліту, подолати російськоцентризм. Напевно, ми трохи не цим повинні займатися.

 

 

Іван Гомза

Пропаганда – це характеристика не тільки Другої світової війни. Якщо ми візьмемо досвід Першої світової, то вже там побачимо, як вона працює. Тоді на Берлін хотіли йти російські маси з одного боку і французи з іншого. Також треба розуміти, що масові вбивства зовсім не обов’язково є ознакою тоталітарного суспільства. Під час Першої таких суспільств ще не було. Що ж штовхає населення у м’ясорубку? Моя відповідь – національна держава через створені засоби масової інформації. І не треба перекладати вину на тоталітаризм.

 

 

Ірина Склокіна

Категорія тоталітаризму є дуже проблемною. Треба подивитися на порівняння нацизму і радянського комунізму десь поза вічною апеляцією до владної еліти. Але ж  існує маса інших проблем, чому саме такою була поведінка людей. Не тому, що тоталітарний режим примушував чи промивав мізки.

 

Якщо ми будемо порівнювати практики насильства або геноциду, якщо говоритимемо про історію емоцій або про механізми творення особистості або тему модернізації, то ми подолаємо категорію «тоталітаризму», вона нам більше не буде потрібна. Але критична ремарка: дослідники-ревізіоністи розказують, що от, в СРСР були і репресії, і пропаганда, але ж на рівні повсякдення все було схоже на західні суспільства – та сама культура споживання і розваг, наприклад.

 

Тенденція говорити про повсякдення сьогодні переживає величезний виклик. Називається він Росія і путінський режим. Якщо ми будемо дивитися на авторитарні режими тільки з цієї позиції, то опинимося в кризі.

 

Неможливо пояснити, чому такі маси людей фанатично вірять у свого лідера, не апелюючи до досліджень режиму, авторитаризму та навіть фашизму.

 

Добре відомі нам радянські тези були закладені у збірці Сталіна «О Великой Отечественной Войне Совесткого Союза». Після війни її усі читали, вивчали у гуртках, складали іспити. Там і про причини перемоги, і про дружбу народів, і про керівну роль партії, вищість соціалістичного ладу.  Наголошуючи на штучності свята 9-го травня, ми забуваємо про те, що на рівні пересічних людей значення цього дня не зводилося до того, що описувалося у книзі Сталіна. Визволення активно святкувалося і до 1965 року – коли цей день ще не був вихідним. Тут дуже вагомий психологічний аспект: нарешті закінчився цей жах. Війна дала можливість публічного вираження емоцій, оплакування та жалоби. Адже публічна культура 30-х років цього не дозволяла. Для населення це вагомий особистий досвід.

 

 

Сергій Єкельчик

8-го чи 9-го травня – це не лише питання різниці в часі між Москвою і Берліном в 1945-му році. Питання у підході до памяті. З цього приводу виникаюсь великі суперечки, можливо, з політичних причин. Сперечатися про історичну пам’ять – це як сперечатися про мову. Тільки б не говорити про інші важливі речі.

 

Принципове питання в тому, якого штибу суспільство і держава готуються на наших теренах. Західна практика завязана на поступі. Символічна дата для них – 11 листопада, кінець Першої світової війни. 

 

Мене дивують порівняння у наших газетах про те, як святкують 8 травня там. Та ніяк! По-перше, не святкують, по-друге, не 8 травня.

 

Зверніть увагу на те, що в Радянському союзі нація і держава святкували 9 травня, був урочистий парад. А проста людина оплакувала трагедію. На мою думку, західна практика хороша тим, що вона дуже спокійна. Памятання не для перемагання, а для людей. Наголос треба ставити не на героїзмі, а на людській ціні війни.

 

 

Іван Гомза

Давайте розберемося, що ж ми святкуємо 9-го травня і що це може сказати про нас? Історія в наступному: 39-й рік, напад на Польшу, 41-й рік – війна між двома колишніми союзниками, 9 травня (точніше 8) 1945-го року – перепідписання мирного договору, і нарешті 2 вересня – остаточне перемиря і закінчення війни. Тобто подивіться: святкування 9 травня насправді знаходиться між справжнім початком війни і її кінцем. Виходить, що цим святом ми щось приховуємо. Що? А те, що нам соромно. Секрети 9 травня – це війна з Фінляндією, два роки співпраці між Гітлером і Сталіним, все, що після цього творили радянські солдати. Святкуючи 9 травня, ми святкуємо власне лицемірство, перемогу одного союзника над іншим в той час, коли війна продовжується.


comments powered by Disqus