3 квітня 2015

«Україна є Палестиною Східної Європи»: Ярослав Грицак та Олександр Зінченко про історію

У рамках циклу лекцій експерти з різних сфер діяльності дискутують у Fedoriv Hub на тему «Культура&Пропаганда». Нещодавно історики Ярослав Грицак та Олександр Зінченко зустрілися, щоб обговорити, чи може історія бути пропагандою, чому історична пам’ять нас нічому не вчить та як писати сучасну історію. Platfor.ma пропонує підбірку головних тез.

 

Фотографія: FEDORIV Hub

Чи має пропаганда бути міфотворчістю?

Грицак: Пропаганда не є конче поганою. Наведу як приклад дуже відомого пропагандиста Акуніна, який зараз пише про історію Росії. Він пише не як історик (бо як історична ця книжка провальна),  а як пропагандист  і робить це прекрасно. Пише про європейську Росію, яка не реалізувалася, але може реалізуватися. І я розумію, що це пропаганда, але я не проти неї, бо не бачу в ній отруйної сили.

 

Міф – це те, про що брешуть, аби вами маніпулювати. Велика вітчизняна війна – відверта маніпуляція. І проти таких міфів потрібно боротися. А є поняття міту. Міф може створити кожен, але міт – це щось більше. Це ті речі, які ви не можете зрозуміти. Це речі дуже глибокі та емоційні, від яких йде мороз по шкірі. От Шевченко є мітотворцем. І ці поняття треба розрізняти. Я не вважаю, що необхідно боротися з мітами, їх не можна рухати, тому що це заряд у 10000 вольт і він «б’є».

 

Людина є істотою мітичною, вона потребує чогось більшого за неї саму. Міт не можна ані спростувати, ані підтвердити, бо це як існування бога. Його функція у тому, що він із егоїстів робить альтруїстів. Міт – це клей для суспільства, його не треба атакувати, атакувати потрібно міф, особливо коли він отруйний.

Діалог – це вміння вислухати і прийняти думку іншої сторони. У дискусії інший намір – перемогти і нав’язати своє бачення. Нам не вистачає культури діалогу
Фотографія: FEDORIV Hub

Зінченко: Я маю негативні конотації із словом міф. Міф – це спрощене, а значить викривлене бачення минулого, яке порушує причинно-наслідковий зв’язок. Міфи і міти разом творять канон, тобто те, що суспільство знає і чого не знає про своє минуле. І в цьому плані є регіональні відмінності.

 

Під час підготовки матеріалу про евакуацію для однієї із телевізійних передач виявилось, що у нас немає кваліфікованого спеціаліста, який би консультував з приводу даного питання. Я знайшов такого консультанта в одному із університетів південного Уралу і в ході нашого спілкування вона звернулася до класичної фрази «но они же стреляли нам в спину», маючи на увазі події на Галичині у червні 1941-го. При тому вона не знала, що відбувалося в той же період у в’язницях Львова, Бучача, Бережан, коли у самому тільки Львові за кілька днів було розстріляно близько 6 тис. ув’язнених. Ось вам приклад порушення причинно-наслідкових зв’язків через неповноту знань. Цей міф розповсюджений і на сході та півдні України, тобто немає єдиного розуміння даної події.

 

Про відмінності історії та історичної пам’яті

Зінченко: Історична пам’ять це, так би мовити, «послід історії». Це те, що має в своїй основі сукупність міфів, популярних фактів, анекдотів. Це масив, який сформувався і зараз не має активної функції.

 

Проблема в тому, що історія та історична пам’ять є предметом не діалогу, а дискусії. І тут виникає питання: а що таке є діалог, а що – дискусія? Діалог – це вміння вислухати і прийняти думку іншої сторони. У дискусії інший намір – перемогти і нав’язати своє бачення. І наразі нам не вистачає культури діалогу.

 

Грицак: Історія та історична пам’ять – два різних, дзеркально обернених поняття. Історична пам’ять – це те, чого нас вчать підручники і до історії вона не має відношення. Дуже влучно з цього приводу висловився Ернест Ренан: «Неправильне розуміння історії є основою буття нації». Тобто, якби ми знали «правильну» історію, ми не були б нацією. Чим менше знаємо – тим більше єдності. Історична пам’ять – це про клей, про націю, про солідарність. А історія – це те, чим займаються історики і добрий історик є ходячою загрозою для історичної пам’яті. Хоча він не повинен в неї постійно втручатися, а не лише тоді, коли бачить, що вона стає отруйною. Поки є живі історії — історична пам’ять неможлива. Тому зараз найважче будувати історичну пам’ять щодо війни, бо вона ще жива.

 

Так само, якби наша дискусія велася у 1666-му році, Хмельницький нас би не об’єднував, бо спогади про нього були б ще надто свіжими,  а от зараз він спокійно об’єднує всіх. При тому фігури історичної пам’яті є амбівалентними. Кожен може проектувати на них своє бачення та образи, не відчуваючи незручностей. Чому це так? Тому що їх справжніх забули, вони пройшли через сито шкільної програми.

 

Я не хочу займатися історичною пам’ятю. А коли мені доводиться, я роблю це з відразою. Я історик і я хочу переписувати історію. Бо кожне покоління вкладає в неї свої сенси. І я хочу творити ці нові сенси.

Якщо ми сперечаємось із Путіним мовою його аргументів – ми програємо. Наше завдання – збити його аргументи і виставити їх у смішному світлі
Фотографія: FEDORIV Hub

Завдання контрпропаганди – висміювати

Грицак: Росія  нав’язує нам свою інтерпретацію історії. Чим більше ми потрапляємо під вплив Росії, тим більше путінізуємося, і дискурси також стають путінізованими. Але був момент, коли ми відірвалися від Росії – Євромайдан і ця хвиля ще й досі продовжується.

 

Ми можемо скільки хочете сперечатися із Путіним про те, чи Київська Русь була українською, російською чи спільною державою. Для середньостатистичного читача ця дискусія не має сенсу і якщо Путін цю дискусію веде – він ідіот. Тому що жоден француз чи німець не сперечається зараз про те, чиєю державою була імперія Каролінгів, бо це зовсім інший тип держави. Якщо ми сперечаємось із Путіним мовою його аргументів – ми програємо. Наше завдання – збити його аргументи і виставити їх у смішному світлі. Ось це і є хороша пропаганда.

 

Як писати сучасну історію?

Україна є Палестиною Східної Європи. Це локальний конфлікт, який має глобальний вимір. Майдан не можна зрозуміти лише в  українському чи українсько-російському контексті. Для мене він схожий на рух окупай – рух середнього класу (прекаріату), який за всіма ознаками, за освітою є середнім класом, але за можливостями – ніколи не реалізований і він стає революційною силою. Цей феномен дійшов до нас, і без нього не було б Майдану. Тобто завжди можна знаходити аналогії та проводити паралелі. А це можна зробити лише читаючи книги. Чому у нас такий низький рівень викладання історії  – тому що викладачі читають лекції, а треба читати зі студентами книги. Історії не можна навчити, можна лише привчати до доброї історії, як до доброго вина.

 

Більше того, потрібно писати для середньостатистичного читача і найкраща форма для цього – блог. Люди не читають зараз товстих книжок. Якщо хочеш написати книжку – вона має вміщатися у кишеню. Вона має давати поняття про цінності, на яких ми зараз хочемо побудувати суспільство.


comments powered by Disqus