27 жовтня 2015

Енн Епплбаум: «Не можна мати демократії, якщо спершу немає націоналізму»

На минулому тижні в America House Kyiv відбулася зустріч із американською журналісткою Енн Епплбаум, яка у 2003 році отримала Пулітцерівську премію за книгу «Гулаг: Історія». Platfor.ma записала найцікавіші моменти її виступу про українську ідентичність дев’яностих, наш націоналізм, двомовність України та війну Путіна проти нашої держави.

 

Фотографія: Олександр Ярощук

Українська ідентичність дев’яностих

Вперше я побувала в Україні у 1990 році, коли тільки почала займатися журналістикою. Я приїхала до Львова, де на той момент великою силою був «Рух» – це був початок цього руху в Україні. Я з моїм майбутнім чоловіком Радославом Сікорським брала інтерв`ю у молодих політиків. Тоді я працювала у виданні The Economist, писала про боротьбу за незалежність в Україні.

 

Ми зупинилися в будинку, власник якого був поляком за походженням, а його жінка була росіянкою. Вони знали що ми робимо і сміялися. Вони питали в нас, що таке націоналізм; казали: «Ми не знаємо нікого, кому це було б цікаво. Нам байдуже». Вони дійсно не цікавилися «Рухом» і подіями в уряді, тому що були впевнені, що хто б не був при владі, він не представлятиме їхні інтереси. Я не думаю, що це було пов’язано лише з тим, що вони були за походженням польсько- та російськомовними. Я і Радослав зустрічали багатьох їхніх друзів, які також дистанціювали себе від нової політики: мовляв, який би уряд не прийшов до влади, він не буде кращим за попередній.

 

Хоча вони визнавали прив`язаність до Львова, вони не відчували себе українцями. Вони відчували себе радянськими людьми і були справжніми громадянами СРСР. Ці люди не були комуністами, бо скептично сприймали радянську історію. Але вони також були скептичними щодо України.

 

Тепер я розумію, що багато мешканців Львова у 90-х були як ці чоловік та жінка, а не як активісти «Руху». Вони були скептичні щодо нової України, вони не відчували себе українцями. Ці люди не відчували прив`язаності до країни і не вважали себе її частиною, хоча й розмовляли українською мовою. Тобто це не було пов`язано і з мовою. 

 

В 90-ті Україні справді бракувало відчуття прив`язаності, у тому сенсі коли люди дбають про майбутнє країни. Я не хочу узагальнювати, але на той час в країні було дуже багато людей, хто не відчував якоїсь прив`язаності до України, вони були скептичні до нової влади.

 

Тоді не існувало сильної правової системи, інституцій, до яких люди могли б відчувати прив`язаність. Протягом довгого часу ви мали радянські інститути, корумповані університети, і люди не відчували зв`язку з ними. І тому початкова реакція була – «вони не мої», «я не відчуваю себе відповідальним за це» або «я не хочу мати з цим справи». Я не кажу що кожен, але багато хто не хотів приймати участь у публічному житті.

 

 

Цікавим фактом про Україну є те, що в 90-х у країні не було справжнього відчуття громадянського патріотизму або ж громадянського націоналізму. Я думаю, що це було спільним для всіх пострадянських республік, включно з Росією. У країні не було традиції участі громадян у публічному житті та відчуття відповідальності за країну. Я думаю, що це було природою радянського комунізму, який знищив участь громадськості у публічному житті.

 

У Білорусі на початку 90-х я зустрічала багатьох людей, які казали, що вони гадки не мають хто вони. Українці, незважаючи на свої недоліки, в той час були все ж таки значно сильнішими в цьому сенсі, ніж білоруси.

 

Спершу націоналізм — потім демократія

Слово «націоналізм» може мати різне значення для різних людей, народів і культур. «Націоналізм» можемо використовувати на позначення патріотизму, етнічної ненависті та фашизму; можемо говорити про патріотичний націоналізм. Люди, що працюють з цим явищем, виокремлюють два ключових його види: етнічний націоналізм, коли є відчуття прив`язаності до певної етнічної спільноти, та громадянський, коли людина відчуває прив`язаність до держави.

 

Націоналізм має різні значення, але ми сприймаємо його як щось виключно одне. Націоналізм «означає» хлопців з побритими головами, що розмахують прапорами і вигукують слогани. Але історично кожна демократія, що існує сьогодні, була результатом націоналістичних рухів, патріотичних чи національно-ліберальних революцій. Насправді, не можна мати демократії, якщо спершу немає націоналізму. Так було у Франції, у Великій Британії, навіть у Німеччині. Так було також у США, де демократія була результатом націоналістичної революції — війни за незалежність.

 

Один зі стереотипів на Заході зображає українців націоналістами. Але у своїй статті Nationalism Is Exactly What Ukraine Needs я хотіла довести, що українці не націоналісти, що вони недостатньо націоналістичні, недостатньо патріотичні, і в цьому проблема. Великим викликом для цього і наступних урядів буде робота над створенням політики, що сприятиме єдності українців. Я думаю, що цього ще дещо бракує.

 

 

Революції шкідливі

За останнє десятиліття ми стали свідками двох революцій в Україні, коли значна частина людей висловила бажання брати участь у суспільному житті. Насправді я скептична щодо вуличних революцій з багатьох причин. Вони не є ефективним шляхом зміни державних інституцій. Ми, наприклад, маємо революцію, а потім що: наступного дня ті ж самі податки, міністр економіки та вулиці. Тому вуличні революції — дуже неефективна форма змін. Вуличні революції лише дають можливість людям, що були поза суспільним життям, взяти в ньому участь.

 

Якщо люди відчувають прив’язаність до країни та відповідальність за своє місто, вони мотивовані бути частиною публічного життя. Революції створюють завищені очікування. Наступна фаза революції — розчарування. Через шість місяців чи рік неодмінно прийде розчарування. Насправді зміни у світі відбуваються не через вуличні революції. Потрібні системні зміни, включення в процес великої кількості активних людей з різних професій. Певною мірою також потрібний відданий політичний клас, який як група налаштований на позитивні зміни. Це довгий процес, який не відбудеться за тиждень і навіть рік.

 

Двомовність – успіх України

Україна має декілька речей, якими вона може пишатися, і одна з них — наявність двох національних мов. Ця мультимовна ідентичність швидше успіх України. В Україні, як і в Канаді, це можливо.

 

Мені завжди доводилося пояснювати, що Україна єдина. Наприклад, у Британії мені казали, що Україна етнічно поділена між україномовними на Заході і російськомовними на Сході. Я сказала ні — просто Україна двомовна країна. Британці цього не розуміли. Вони казали — як це? Я сказала, що це так само, як у Канаді та Бельгії. Я була на зустрічі у Києві, де одна людина говорила українською, а інша — російською, і розмова продовжувалася. Більшою чи меншою мірою я думаю, що це приклад того, чим Україна може пишатися.

 

Україна — це історично двомовна країна. Найкраще рішення для вас — вивчення двох мов у школах, як це відбувається у Канаді.

 

 

«Я атакую, тому що ви — українці»

Здійснюючи агресію проти України, Росія фактично сказала «Я атакую, тому що ви — українці». Атака була не через мову. Путін ніби казав, що ось це — «цінності» Росії. Але українці відповіли: «Це не наші цінності, ми не хочемо бути частиною цієї цивілізації». Це абсолютно не стосується самих росіян. Те, що зробив Путін, було політичним. Ми заперечуємо цю політику, ми заперечуємо цей вид націоналізму, ми хочемо інший вид націоналізму — ми хочемо громадянського націоналізму, ми хочемо будувати свою країну.

 

Одним із уроків невдач Путіна в Україні є його віра у пропаганду. Я думаю, що він був переконаний, що кожен, хто розмовляє російською у Східній Україні, є росіянином. Таким чином він розумів країну. Він був здивований, дізнавшись, що не всі, хто спілкується російською, є росіянами, або ж ідентифікує себе з його баченням Росії.

 

Путін створив у Східній Україні мертву зону. Так звані заморожені конфлікти в Придністров’ї чи в Абхазії з часом стали територіями кримінального беззаконня. І тому це територія, де відсутня ідентичність. Коли збили малайзійський авіалайнер, я усвідомила, що це той випадок, який може трапитися у зоні беззаконня. Путін знищив державні інститути; хоча вони були слабкими, але ж вони там були. Путін відкрив простір для насильства. Президент Росії перетворив окуповані території на хаос. І хто ці люди, що сьогодні «очолюють» ДНР?  Тепер це простір без жодної національної ідентичності: це не Росія, не Україна — це ніщо. Це фактично найгірше.

 

Сьогодні в Росії ми спостерігаємо ностальгію за імперією. Путін мав надію, що Україна захоче контролю з боку Росії. І він був страшно здивований, що це не так.

 

Матеріали рубрики Re:Invent публікуються за сприяння Фонду розвитку українських ЗМІ посольства США в Україні.