19 листопада 2015

«Уряд не розуміє, навіщо потрібна вся ця культура»: Катерина Ботанова про державу та ЗМІ

Днями головний редактор «Української правди. Культура», арт-критик Катерина Ботанова в межах відкритої дискусії в Українському католицькому університеті розказала, чому про проблеми в культурі потрібно говорити більше, ніж про тренди, та чому твердження про те, що в Україні треба скасувати Міністерство культури, є абсолютно дурним. 

 

 

Нещодавно в Facebook відбулась дискусія, яка стосувалась того, що виробникам сучасного культурного продукту неможливо потрапити в українські медіа, тому що вони «неформат». І була репліка: «Чому сьогодні всі медіа вважають потрібним критикувати Міністерство культури, але писати про наші виставки і фільми вони не хочуть?» Мене це протистояння дивує. Якщо ми, люди, які працюють в царині культури, починаємо протиставляти те, що відбувається в політичному полі, тому, що відбувається в культурному, то отримаємо велику небезпеку. Культура у сприйнятті зависає десь між розвагами, коміксами, чимось таким яскравим, деколи гламурним. Це такий фан, а часом і треш, але дуже рідко щось більше.

 

Одна з популярних ліній в медіа сьогодні – говорити про найкращі практики, найбільш продаваних митців, найпопулярніші фотографії, найуспішніші фестивалі. Безперечно, про це треба говорити. Приємно асоціювати себе з перемогами і великими досягненнями, але не менш важливо говорити про речі, яких, можливо, поки що не видно, і яким треба допомогти вирости, які завдяки вашій підтримці зможуть рости далі і знайти свою аудиторію. Необхідно говорити про проблему, але це не просто. Велика частина дебатів відбувається в ключі: «Скільки можна говорити про проблему. Про проблеми − в політиці. Давайте в культурі говорити про хороші речі». Це небезпека заговорювання ситуації: коли в політиці є проблеми, а культура – це сфера розваг, розслаблення.

 

Чому культура має стосуватися всіх

Стереотипом і в суспільстві, і в медіа є те, що культура не має стосуватись абсолютно всіх. Таку роль собі обрала політика. Але ми маємо поставити під сумнів свою позицію. Політика не всіх торкається і та суспільна втома від неї, яка представлена в медіа сьогодні, є дуже великою. Уявлення про те, що всім потрібна політика, є помилковим. Повідомлення наразі структурується таким чином, що кожен споживач дістає ту деталь, яка йому цікава, відбувається сегментація і спеціалізація інформації. Можливо, тому світові ЗМІ переходять до форматів, коли, зокрема, культура стає окремим медіа.

 

Культура є необхідною. Ті люди, та аудиторія, яка буде читати, споживати і використовувати цю інформацію − це та частина суспільства, яка є активною, яка продукує зміни. І повідомлення, заходячи в 1% аудиторії, а не в 30%, потенційно може спричинити значно більшу суспільну динаміку, ніж будь-яка інша інформація. Це дуже подібно до ролі мистецтва.

 

Аудиторія буде читати те, що ви для неї пишете. Людина за своїм складом не здатна вибирати те, що їй не представлено. Тобто, якщо вас спитають, що більше подобається – яблуко чи груша, то ви скажете «яблуко», але не скажете «банан», тому що вам просто його не запропонували. Звичайний психологічний трюк. І це не є питання лише миттєвого вибору. Це теж трансформація уподобань, яка потребує часу. Аудиторія вчиться вибирати те, чого раніше ще не знала. Серйозні тексти можуть діставати хороші читацькі рейтинги. Я була здивована, коли текст, який стосувався культурної політики, аналізу поведінки Міністерства культури, набрав декілька десятків тисяч переглядів. Це дуже багато для таких текстів. Аудиторія може це читати. Але звичайно ці декілька десятків тисяч переглядів порівняно з новиною про те, що деякі продукти призводять до схуднення, вочевидь програють. Але чи ми маємо це порівнювати?

 

 

Європейський читач призвичаєний до читання серйозних текстів. Але він також призвичаєний і до читання серйозних текстів про те, що відбувається в усьому світі. Візьміть будь-яку важливу європейську газету, перша шпальта – це будуть світові новини, аналіз того, що відбувається. Візьміть український щотижневик. Де в нас світ знаходиться? Недалеко від культури. Для європейського читача картина світу має бути повна, не тільки те, що відбувається в нашому селі. А далі може бути дуже серйозна аналітика. Сідаєш в літак, що переважно читають європейці? Газети. Не планшети, не телефони, не в ігри грають і не серіали дивляться, а читають газети.

 

Чому масова культура не існує без наукового підґрунтя

В американському серіальному продукті сьогодні дуже багато і дуже цікаво представлено питання рівності прав, недискримінації різних груп, уважності суспільства до насильства. І вони будуть говорити про це з точки зору можливості максимального включення дискримінованих груп. З точки зору максимальної свободи, рівності і того, наскільки суспільству непросто з цим жити. Чому воно там присутнє? Тому що на рівні мистецтва, на рівні інтелектуального дискурсу це було проговорено, починаючи з 60-х років. Були написані наукові дисертації, спеціалізовані журнали, зроблено 350 тис. мистецьких проектів, камерних, герметичних, для маленької аудиторії. Після цього це змогло потрапити в порядок денний, було продискутовано суспільством, медіа, політиками, вийшло на рівень законодавства, на рівень усвідомлення суспільством певних потреб, пішло в масову культуру.

 

Мені здається, в Україні ми часто уявляємо, що цей шар суспільної і інтелектуально-мистецької дискусії можна якось перестрибнути. Не розуміють наші політики, чому треба голосувати за поправку до антидискримінаційного закону. От проголосували, стиснувши зуби, хрестячись і з трибуни кажучи: «Але одностатеві шлюби ні-ні-ні». Європа руки викрутила, ми ж безвізовий режим хочемо – ну, проголосували. Але це ж не змінює суспільної ситуації. Це питання гаряче, болісне, неприйнятне не тому, що воно болісне конкретно для нашого суспільства, а тому, що воно ніколи достатньо не було проговорено. Як і багато інших питань. Ми не оминемо стадію інтелектуально-мистецької дискусії.

 

Часто треба подумати перед тим, як щось говорити. От є медіа, наукові, мистецькі видання, де питання продумуються, і тільки після цього ці теми можуть виходити на широку аудиторію. І тоді нам як журналістам, які пишуть для широкої аудиторії, є на що спиратися. Ми розуміємо, на плечах яких гігантів стоїмо. Якщо ж не маємо цих гігантів, якщо в країні немає філософії, якщо немає досліджень історії, нецензурованих ідеологічно, непідпорядкованих політичному порядку денному, якщо немає мистецтва, яке намагається залізти в усі діри, де щось болить, і куди нам не хочеться дивитися, нам як журналістам не буде на чому стояти, бо ми нічого своїй широкій аудиторії не зможемо пояснити. Просто в нас не буде для цього мови.

 

 

Чому Міністерство культури потрібне

Влада бачиться нам як витвір зла, який завжди заважає робити щось корисне, важливе, є засадничо корумпованим, поганим, тому довіряти і співпрацювати з нею не будемо. Це створило феномен паралельних культурних процесів – є офіційна і неофіційна культура. Це погано. Питання держави і влади треба трошечки реабілітувати. Влада – це інструмент. Молотком можна вбити людину, а можна, забиваючи цвяхи, побудувати щось класне і цікаве. Твердження про те, що в Україні треба скасувати Міністерство культури, є абсолютно дурне, необґрунтоване і безвідповідальне. Тому що Мінкульт (забудьмо про «чудового» міністра) – це є безособова інституція. Коли ми зможем його перетворити на інструмент, тоді Кириленко, Шмириленко чи хтось інший змушений буде виконувати той набір функцій, які на нього покладені. Мінкульт необхідний, як мінімум, тому, що без нього в уряді зникне лобі для культурних процесів і культурного бюджету. Ніхто в уряді не розуміє, навіщо взагалі вся ваша культура потрібна.

 

Міністерство культури має пройти через певну реформу, коли за ним залишаться лише менеджерські функції, які будуть дозволяти створювати максимально сприятливий клімат, зокрема, економічно, не в сенсі давання грошей, а ще й створення законодавчих умов, для того, щоб культурні ініціативи могли розвиватися і для того, щоб в Україні культура сприймалась як частина розвитку, внутрішнього зростання, підвищення інноваційного потенціалу, середовище, де викристалізовуються наші з вами навички як громадян.

 

У Міністерства культури є також частина функцій, які не можна і не варто віддавати або в приватні руки, або на місцеве самоврядування. Наприклад, це стосується культурної спадщини. А інші функції, якими зараз наділений Мінкульт (контроль в деталях існування і функціонування музеїв, бібліотек, театрів – в законі про театр, наприклад, прописано, якою має бути афіша – це є нонсенс) мають бути делеговані в незалежний сектор, тим, хто може ефективніше вирішувати ці питання.

 

 

Фото Kyiv-Mohyla Business School [kmbs], Олександра Чернова.

 

Матеріали рубрики Re:Invent публікуються за сприяння Фонду розвитку українських ЗМІ посольства США в Україні.


comments powered by Disqus