15 грудня 2014

Єпископ Борис Ґудзяк: «Сьогодні бути українцем дуже цікаво»

Виходець з американського містечка Сіракузи, українець Борис Ґудзяк ділить свої службові обов’язки між Західною Європою та Україною. Президент Українського католицького університету, владика Борис також стоїть на чолі Української греко-католицької церкви у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу. Platfor.ma зустрілась з єпископом у Нідерландах, аби поговорити про довіру, українську еміграцію, жертовність і про те, як Україна має допомогти Європі, а не навпаки.

 

Фотографія: Водник

Ви часто прилітаєте в Україну, але більшість часу спостерігаєте за змінами в державі з-за кордону, де працюєте з українською громадою. Що зараз відбувається з Україною в глобальному контексті?

 

– Якщо не завжди оптимістом, я стараюся бути людиною надії. Мені здається, що позитивне перезавантаження, глибоке і духовне переосмислення своєї тотожності, яке відбувається за останній рік, є нагодою. Нагодою є навіть ті загрози, які стоять перед Україною.

 

Зараз дуже важливо, щоби ми себе взаємно підтримували, зрозуміли ту методологію позитивних змін, яка відбулась на наших очах, і не відступали від неї. Щонайменше, журба нас виснажує. Вона також відбирає охоту до динамічної дії. Для мене джерелом великої наснаги є бачити, читати, чути, як люди виходять зі своєї шкаралупи, шиють шкарпетки чи форму, передають кошти, моляться, відвідують хворих, поранених у лікарнях. Ці моменти не лише впливають на політичний та суспільний лад, але і закладають в ідентичність людей віру в те, що можна щось змінити.

 

Різні прояви української духовної стійкості та широка соціальна солідарність, яка має ненасильницькі прояви, є великою інвестицією в наше майбутнє. Це наша найдорожча мета. Знайомство з Україною, розуміння української проблематики і пошана до нашого народу за останній рік поважно зросли. Крім суто душпастирських зустрічей, тут, у Нідерландах, та інших країнах я стараюсь доносити зміст цих українських подій до політичних, дипломатичних та університетських неукраїнських кіл. Наприклад, голландці на сумному досвіді втрати 198 своїх громадян вже зрозуміли, що все, що відбувається в Україні, торкається багатьох людей за її межами.

 

Чи достатньо зросла ця пошана, аби нас – і, головне, ми самі себе – визнали готовими приєднатися до Європи політично та ідейно?

 

– У процесі позитивної інтеграції в міжнародну та європейську спільноту, важливо не бути наївними. Ніякий народ, ніяка культура, ніяка цивілізація не має монополії ні на чесноти, ні на пороки. Сьогоднішній індивідуалізм і споживацький комерціалізм, який лежить в основі політичного та економічного ладу країн Європи та світу, а також поп-культура не є наскрізь позитивними. Саме тому світова солідарність з Майданом була основана на свідомому чи підсвідомому розумінні, що людина має гідність, яка виходить поза раціональні, функціональні чи матеріальні категорії.

 

Ця свідомість потрібна не лише для нас. Вона потрібна для Європи, вона потрібна і для Росії. І зрілість Революції гідності буде позначатися тим, наскільки ми розуміємо, що це все зроблено не лише для себе.

 

– Якщо не лише для себе, то для кого ще?

 

– Наше волонтерство має бути міжнародним. Ми маємо розуміти, що ми йдемо до Європи не лише як жебраки з відкритою долонею. Ми простягаємо руку Європі і допомагаємо їй усвідомити ті цінності, що є фундаментами цивілізації, яка є дорогою і для європейців, і для українців, і, зрештою, для цілого світу.

 

Ми вже бачимо, що сьогодні європейцями ці цінності сприймаються як належне. Для цілої Європи, зокрема, для молодшого покоління, яке не знало війни, є шоком, що в Україні молоді люди віддають своє життя за європейські цінності. У Парижі, в Гаазі чи Копенгагені годі знайти когось, хто в такий спосіб підкреслює морально-етичну відданість своїй країні.

 

Зараз ми спостерігаємо найпотужніший волонтерський рух за історію країни. Чи означає це, що українці стали більше довіряти одне одному?

 

– Раніше довіряти годі було, коли протягом століття система просто нищила людей. Якщо 15 млн українців у 20 столітті загинули неприродньою смертю, цілком очевидно, що в українській ДНК виробився рефлекс самозахисту і недовіри. Вбираю маску, фасад, будую мур, бо світ небезпечний. Сусід може донести на мене. Павлик Морозов, який здав свого батька, був еталоном для всіх дітей того часу. Навіть найбільш священні міжособистісні стосунки обумовлювалися ідеологічним контролем. Тому це паломництво від страху до гідності є відповіддю на найглибші комплекси в нашій сучасній ідентичності.

 

Тим не менше, існує непорозуміння між частиною жителів Сходу України та рештою населення. Чи можливо порозумітися зі своїми ж співгромадянами, особливо в режимі активної медіавійни?

 

– Треба зустрічатися і говорити. І, боюся, що суто віртуальних методів тут не вистачить. Студенти Українського католицького університету вже з березня почали програму «Зі Сходу на Захід», через яку вони запрошують до Львова на вихідні по 100 студентів зі східноукраїнских міст. Ми це робимо для того, щоби розбивати стереотипи несумісності чи якоїсь радикальної різниці між Сходом і Заходом України.

 

Проблема ця також історичного порядку з тоталітарним корінням. Більшість українців ніколи не були за кордоном. Отже, мова йде не лише про нинішню російську пропаганду. Багато наших громадян, особливо середнього й старшого віку, ще залишаються під впливом радянських ідеологічних категорій. Не раз я запитую людей, які були дорослими в Радянському Союзі, чи вони коли-небудь дзвонили за кордон. Сьогодні це є щоденною практикою мільйонів українців. Але тоді було лише 28 телефонних ліній на всю республіку. Я пересвідчився в цьому, коли жив у Києві в 80-х роках і замовляв дзвінки з Києва до Нью-Йорка.

 

Одна з основних проблем не лише в Україні, але й у міжнародній спільноті є те, що не відбувся Нюрнберзький суд над Радянським Союзом і комунізмом взагалі. Ми не розуміли, наскільки ми покалічені. Світ не зрозумів, наскільки рецидиви комунізму лишаються небезпечними, якщо цей комунізм не є правильно названий, осуджений і відсунений.

 

Те, що комуністична партія лишалася так чи інакше частиною влади в Україні, є свідченням того, що головний вірус, який знесилював і нищив народ, лише зараз виноситься з нашого національного організму.

 

В Україні почав працювати новий парламент. Щодо нього висловлюють і надії, і скепсис.

 

– Я думаю, що треба на владу надіятись, але одночасно слід її критикувати і передовсім з великою відповідальністю контролювати. Як вже звучить в устах деяких аналітиків, слід допомогти людям у владі зрозуміти, що вони – слуги народу. Якщо вони погано служать, це має бути висловлено і влада має бути змінена. Цей парламент може залишити за собою позитивний слід. Він набагато кращий, аніж попередній, але сподіваюсь, що наступний буде ще кращим. Ми живемо в процесі.

 

Ви працюєте з українською діаспорою у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу. Наскільки український емігрант залишається пов’язаним з батьківщиною?

 

– В діаспорі з кожним поколінням 80% відсотків людей відколюється. Це більш чи менш природній процес асиміляції, його можна підсилювати, його можна стримувати. З одного боку, варто дуже сильно розвивати свою гідність і плекати національну складову. А з іншого боку, треба виходити зі свого етнічного гетто. Якщо, наприклад, вчити батьків з першої хвилі еміграції французької мови, їхні діти, живучи у Франції, будуть краще знати українську.

 

Відбулася зміна еміграції. Якщо у 80-х та 90-х роках вона складалася передовсім з тих, хто тікав з України перед чи після Другої світової війни, їхніх дітей чи вже внуків, то сьогодні наша громада, в тому числі церковна, складається передовсім з осіб, які виїхали недавно. Ці дві хвилі мають доволі різну історію, яка обумовлює розбіжності у світосприйнятті. Водночас Революція гідності та Майдан, чиста жертва Небесної сотні, анексія Криму та війна на Донбасі дуже людей змобілізували і об’єднали.

 

Мені годі пророкувати, що буде далі. Я думаю, що сьогодні бути українцем дуже цікаво. І за бажанням ним можна бути де-небудь. Складніше зберегти не українство, а людську цілісність. Бо якщо, наприклад, російська пропаганда настільки сильна, що будить у нас органічну відразу, то комерційна пропаганда, реклама і поп-культура зустрічають від нас менший спротив. Ми просто пливемо за цим потоком. Тут духовний стрижень дуже важливо розвивати, а це робити непросто.

 

Останнім часом фактично вся країна живе в стані постійного стресу. Як справитись з цим стресом, особливо, коли він помножується на економічні негаразди?

 

– Є один дуже практичний засіб – вимикати комп'ютер і на годину раніше йти спати. Я це часто повторюю і намагаюсь сам так робити. Молитва і спокій потрібні нам усім, розуміємо ми це чи ні. Також ми дуже потребуємо реальних стосунків, доброї розмови між людьми, спілкування, яке не є суто віртуальним. Так, на Майдан нас скликали SMS та інтернет, але те, що ми пережили на Майдані, не можна було пережити віртуально. Треба було померзнути разом, треба було комусь принести шкарпетки чи баняк зупи, треба було разом скандувати і молитися. І тут є ключовий момент. У всьому цьому є не лише волонтерство, не лише солідарність, але і велика жертовність.

 

Щоб було життя, має бути певний подвиг. Коли жінка родить дитину, вона це робить в болях, у великих трудах. І цілий процес вагітності – праця. Але ця логіка суперечить нашому бажанню мати магічні розв’язки проблем. Ми хочемо виграти лотерею, ми хочемо щось за ніщо. Якщо зерно має дати плід – воно має вмерти, хочеш бути першим – будь останнім. Небесна сотня показала нам, якою потужною є чиста жертва. Слово «жертва» в лексиконі багатьох людей, особливо у випадку молодшого покоління, сприймається суто негативно. Але ця жертва і Майдан загалом є великим учителем для нас, для Європи і також для Росії. 


comments powered by Disqus