11 червня 2014

Богдан Яременко: «Ми повинні визначити, як позиціонувати себе у світі»

 

На черговій зустрічі в рамках проекту kmbs CHANGE talks виступив Богдан Яременко – дипломат і голова правління фонду «Майдан закордонних справ». Platfor.ma наводить його найцікавіші думки про стратегію країни, національну ідею та різницю між Сходом і Заходом.

 

Україна ніколи не була гігантом і дуже важливим учасником міжнародних процесів. Тому її сприйняття дуже різниться в залежності від конкретного регіону. Звичайно, найкраще її знають по прикордонню і в регіонах, які наближені до нас. А, скажімо, в 90-х роках, коли я приїхав у Нью-Йорк, мене запитали: «Звідки ви? З України? Це якийсь острів?». Коли сприйняття тебе і твоєї країни таке, ти змушений абсолютно інакше себе поводити,  ніж інші, вибудовувати систему стосунків з усіма, від швейцарів до політиків.

 

 

Україна і світ

 

Підхід західної цивілізації – все максимально спрощено, ніякого протоколу. Канцлер Німеччини приїздить на дипломатичні зустрічі з аеропорту на таксі, а політик з Люксембургу – на велосипеді. Це частина західного мислення – раціонального і спрямованого на результат. Східне мислення не таке. Якщо ти в Туреччині привітаєшся, або потиснеш руку швейцарові, то завтра з тобою ніхто не говоритиме. Щоб тебе сприймали серйозно, ти повинен бути начальником.

 

Схід абсолютно символічний. На турецькому базарі ти образиш людину швидше тим, що купиш, не торгуючись, ніж якщо сторгуєш 70% і не купиш. Там важливий процес. Мої перші спроби проводити бізнес-зустрічі у Стамбулі в американському стилі – «Добрий день, я би хотів обговорити з вами це питання» – наражалися на стіну нерозуміння.  Тобто Схід і Захід – це два різні світи, і в них не може бути одного сприйняття України.

 

Те, що про нас мало знають у світі – абсолютно закономірно. Це не повинно бути предметом комплексів і переживань. Зрештою, ми так само мало знаємо, скажімо, про Уганду чи конституційний устрій США.

 

Те, що нас десь не знають, зовсім нічого не говорить про нас. А говорить про нас те, як ми себе представляємо, як ми себе позиціонуємо, які ресурси на це витрачаємо. І ці підходи не можуть бути однаковими у всьому світі. Скажімо, Единбург – це фестивальна столиця Європи, там генеральний консул повинен ходити на джазовий, книжковий, театральний фестивалі – і спілкуватися з тим же колом людей в Україні. В Стамбулі потрібно максимально вписатися в їхню культуру, але не діяти глобально. А, наприклад, у Польщі, Росії, в прикордонних країнах, які до нас близькі і стратегічно важливі, треба навпаки діяти глобально: Україна має бути представлена в усіх сегментах бізнесу, суспільного та політичного життя.

 

 

Про стратегію і позиціонування

 

Зараз Україна не перезавантажила сприйняття до себе, а просто повернулась на політичну карту світу для інших держав – країн Європейського Союзу і США. Але це швидкоплинний ефект, він, як і в 2004 році, дуже швидко мине, якщо нічого не робити.

 

Ми повинні визначити, як себе позиціонувати у світі. Такого розуміння у нас сьогодні немає. Подивіться на туристичні буклети, промо-ролики про Україну: тут і президент Кучма, який зупиняє енергоблок ЧАЕС, і красивий моряк на кораблі, і літаки, і заводи, і обов’язково українські дівчата у коротких спідницях, поле, море, річка, гори, трембіти... Що можна сказати про позиціонування цієї країни?  

 

Навіть дуже розвинені країни намагаються вибрати лише кілька галузей, сфер на яких роблять наголос, презентуючи себе. Скажімо, Канада, як має безліч можливостей, на міжнародній арені має чітку ідентифікацію: країна, яка виступає за гуманітарний вибір міжнародної політики. У Швеції дуже цікава концепція, яка полягає у пропагуванні не стільки культури, скільки миролюбності через соціальний захист і розвиток бізнесу.

 

У нас час від часу трапляються спроби знайти своє позиціонування. Наприклад, кампанія з популяризації Голодомору. Це була неоднозначна, але дуже цікава спроба. Я вважаю, що, торкаючись такої складної і драматичної частини історії, не можна апелювати до іміджу жертв і спекулювати на цьому. Стратегія, пов’язана з Голодомором, могла б полягати в тому, що Україна – аграрна держава, яка має технології і може нагодувати світ. Така стратегія «продається». Також можна працювати з темою енергетики, ядерної енергетики: ми відмовилися від ядерної зброї, у нас є Чорнобиль і так далі.

 

Сьогодні нас «роздирають» два достатньо впливові блоки, і ця ситуація пов’язана з тим, що жоден з них не має довіри до нас. І на Заході, і на Сході впевнені, що ми самі або не зробимо вибір, або зробимо його неправильно, або будемо коливатись туди-сюди. А вони вже цього не можуть дозволити, тому що наші коливання у виборі позиціонування не дають їм самим стратегічно планувати своє майбутнє.

 

 

Про національну ідею

  

Національна ідея не може народитися в кабінетах. Іноді вона лише може там виникнути, але нею повинні перейнятися маси. Зараз у нас цей процес пішов: народжується громадянське суспільство, політична нація, яка і народить ідею.

 

У США національна ідея – це «американська мрія». Ти завжди можеш себе реалізувати, і не має значення, на якому рівні ти знаходився.

 

А у Туреччині національна ідея – стати впливовими, заможними, щоб їх поважали. Вони об’єднані навколо прагматичних цілей. Коли запитуєш людей, навіщо Туреччині вступати в ЄС, вони відповідають: це дуже вигідно для текстильної промисловості. Мало хто в Україні дасть таку конкретну відповідь.

 

На мою думку, освіта здобувається завдяки навичкам, а не академічним знанням. Політик повинен «прийти з вулиці» у тому сенсі, що спочатку він повинен працювати в райраді, знати, як люди живуть, як з ними говорити, чого вони хочуть, що ти можеш для них зробити. На Заході мало людей, які одразу стають членами парламенту. Як правило, вони проходять певний партійний вишкіл на низовому рівні – і це формує зовсім інше усвідомлення. 

Фото: kmbs


comments powered by Disqus