26 січня 2016

«У Миколаєві лише культура і працює»: як бібліотека створила театр для переселенців, курси та клуби

У Миколаєві міська громадська організація «Діалог» спільно з Центральною бібліотекою імені Кропивницього створили проект «Жити наново. Театр як можливість». Його головною метою якого є спроба змінити ставлення мешканців Миколаївської області до внутрішньо переміщених осіб. Для її досягнення активісти вирішили використати методику експериментального театру, отримавши на виході готовий продукт – виставу «Кардіограма байдужості». В її основі – реальні історії тих, чиє життя радикально змінилося після окупації та початку військового конфлікту на сході України. Головний бібліотекар читацького залу Центральної бібліотеки Наталя Шамрай-Яблонська розповіла Platfor.ma, наскільки ефективним виявився формат документального театру, яким чином проект вплинув на всіх його учасників та чому у Миколаєві працює лише культура.

 

 

– Як виникла ідея працювати з переселенцями саме за допомогою формату експериментального театру?

 

– Ще 2010 року наша бібліотека проводила декілька проектів, зокрема фестиваль форум-театрів. В нашій області десь 8,5 тис. переселенців. Коли ми вирішили зробити для них проект «Жити наново. Театр як можливість», прийшла думка використати якісь арт-терапевтичні технології в своїй роботі. На користь пішов досвід як «Діалогу», так і бібліотеки − свого часу ми пробували робити театр імпровізацій. Перед нами стояла мета допомогти переселенцям влитися в наш міський простір, акліматизуватися, тому ми вивчали це питання, спілкувалися з тими, хто переїхав, дізнавалися про їх проблеми.

 

 

– Яку участь у цьому приймали представники громади?

 

– В нас було дуже багато волонтерів, зокрема, кризові психологи, арт-терапевти, драма-терапевти, бо тема складна. Серед тих, хто приймав участь у створенні вистави, були як старшокласники, так і студенти. На жаль, дуже мало було людей середнього віку, тому що зайняття проходили два рази на тиждень з 16 до 18 – люди працювали. Були також людей пенсійного віку. Треба було багато зробити, щоб об’єднати їх в команду, яку ми маємо на сьогодні.

 

Ми проводили дуже різноманітні заходи – не тільки тренінги, а й зайняття з арт-майстерності, вправи на довіру, щоб якось змінити відношення один до одного. Ліпили з глини, проводили зайняття з кризовим психологом, який допомагав переселенцям перебороти себе. Крім того, проводилися зустрічі з режисерами, походи в театр.

 

– Яким був відгук від тих, хто приймав участь у розробці постановки?

 

– Однією з вправ було інтерв’ю. Учасники їздили в геріатричний центр, де мешкають деякі переселенці, розмовляли з ними, підходили к людям на вулицях. Тобто вони збирали історії, які потім використовували в сценаріях, зокрема розповіді наших бійців АТО – 79 аеромобільної бригади, яка відстоювала Донецький аеропорт. Я спілкувалася з хлопцями, але, на жаль, вони ще не готові виступати. Вони ходять на заняття, говорять про те, що вони їм дуже допомагають, але виступати – ні. Поки що говорити про це вони не можуть.

 

Все ж таки ми вважаємо, що документальний театр дуже допомагає як його учасникам, так і людям. Зокрема, на користь йде обговорення ситуацій, які показано у виставі, після її закінчення. Ситуації викликають сльози, викликають обурення. Миколаїв – це місто, де дуже багато людей, які ще мислять по-старому. Саме на них ми і розраховуємо, сподіваємося, що вони прийдуть на цю виставу. 

 

«Кардіограма байдужості» – це кінцевий продукт проекту, але ми ставимо собі за мету продовжувати займатися цією темою. Сьогодні в нас вже є замовлення показати виставу в деяких університетах, зокрема в Києво-Могилянській академії. Робота цього колективу буде продовжуватися, тому що вона викликала інтерес.

 

– А як проект вплинув на примирення громади і переселенців?

 

– Тут є виховна функція, тому що представники юного та старшого віку знаходять спільну мову, здружуються. Ми сподіваємося, що візьмемо на півставки тренера арт-терапії і будемо далі працювати у цій сфері. Театр буде продовжуватись. Я дійсно вважаю, що саме на сьогоднішній день практики документального театру дуже актуальні. Навіть ті хлопці, які приймають участь у виставах, змінюються самі, змінюють оточення, стають більш активними, більш дружніми, більш відкритими. Як приклад можу навести мого сина. Він займається в цьому театрі, і я бачу, як він змінюється, як він почав дуже впевнено триматися, як в нього з’явилося багато друзів.

 

– Ви ставите собі за мету показати представникам громади, якими є переселенці, яким є АТО, щоб прибрати якийсь негативний аспект. Але це все ж таки експериментальний театр. Як долучити до нього людей, які не звикли сприймати щось подібне?

 

– Ті проблеми, які ми відобразили у виставі – добро, стосунки між людьми, між чоловіком і жінкою, між дітьми – будуть завжди. Ми наближуємо експериментальний театр до ширшої аудиторії саме через теми, які будуть близькі пересічним громадянам. В нас немає сцени, аудиторію від акторів відділяє десь приблизно два метри. Після вистави починається обговорення і кожен може піднятися та висловити свою думку – незадоволення деякими моментами, або навпаки – сказати акторам, що вони все зробили добре. Тобто йде співучасть глядачів в тому процесі, який відбувається на сцені. Це все йде далі в громаду.

 

– Який інноваційний аспект ви вбачаєте у цьому проекті?

 

– Документального театру в нашому місті ще не було. Це інновація для Миколаєва. Звісно, в нас не чистий документальний театр, ми виходимо зі свого досвіду, тому що нам ніхто не показував, як це робити. Інноваційна і сама методика – подібних вправ, які проводить тренер, такого я ніде не бачила, хоча була на багатьох тренінгах. Я мрію якось узагальнити цей досвід. Мені здається, що майже кожна бібліотека може запровадити у себе таку форму і це не має бути експериментом. Може прийде інший час, і буде інший театр, але на сьогодні ми бачимо, що саме така форма має бути.

 

– Яким є рівень культури на Миколаївщині? З якими проблемами стикаються працівники культури у вашому регіоні?

 

– Дуже часто мені здається, що в Миколаєві тільки і працює, що культура. Стоять заводи, тоді як культура йде вперед. Краєзнавчий музей організує клуби за інтересами, нічні екскурсії містом, виставки художників, в бібліотеці існує літературний музей. Йде взаємопроникнення культур. 

 

Раніше ми говорили про те, що музейники використовують наші форми заходів, на що вони відповідали, що це взагалі-то ми відкрили музей у бібліотеці. Потім настало примирення і тепер кожна організація шукає нові форми роботи з глядачем, зі своїми відвідувачами.

 

Бібліотекари взагалі говорять, що Миколаїв – це бібліотечна Мекка. В нас дуже сильні дитяча і доросла бібліотечні системи, працюють три обласні заклади. Потрібна, звісно, матеріальна допомога. Треба постійно шукати партнерів. Бібліотечні методи тут не завжди підходять (нещодавно ми вже писали про ініціативні та активні бібліотеки у Житомирі. – Platfor.ma).

 

– Ви кажете, що Миколаїв – це бібліотечне місто. Чим, в такому разі, бібліотека є для вашого регіону?

 

– Функції бібліотекара сьогодні набагато ширші за звичні. Ми беремо на себе як музейні, так і освітні обов’язки. Наприклад, у нас проводяться курси з комп’ютерної грамотності, які користуються популярністю серед людей похилого віку. Ми розповідаємо, як купити квиток по інтернету або зареєструватися в черзі до дитсадочку. Працюємо з військовослужбовцями. В нас є декілька клубів, як наприклад, клуб здоров’я, школа рукоділля або клуб любителів гри в го. Проводимо еко-читання, презентації книг. Ми живемо дуже насичено. Звісно бібліотека об’єднує громаду, об’єднує громадські організації. Іноді виникає враження, що ми усюди. Об’єднувати, формувати, допомагати – це про бібліотеку.

 

 

Матеріал було створено в межах проекту «Від руйнування до творення. Шляхи примирення в українському суспільстві», що проходить за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини під патронатом Інституту з міжнародного співробітництва Німецької асоціації народних університетів (DVV International) та Громадської організації «Інформаційно-дослідний центр «Інтеграція та розвиток».

Матеріали рубрики Re:Invent публікуються за сприяння Фонду розвитку українських ЗМІ посольства США в Україні.


comments powered by Disqus