18 червня 2014

Андрій Федорів: «Якщо ми декларуємо свою любов до України, то мусимо за це платити»

 

 

Кожен четвер Platfor.ma проводить зустрічі з людьми, яких ми поважаємо за талант та інтелект. В рамках інтелектуального марафону в підтримку нашої краудфандінгової кампанії на Big Idea найкращі люди країни розказують про те, як здобути успіх для себе і для України. Минулого четверга лекцію для друзів Platfor.ma прочитав засновник і директор маркетингової компанії fedoriv.com Андрій Федорів. Ми наводимо його найцікавіші думки про Україну як підприємство, різницю між двома Майданами та те, що наша країна може запропонувати європейцям.


Є прислів’я, яке я дуже люблю: «Поэт и патологоанатом ножевое ранение видят очень по-разному». Що б ми не говорили, але та професія, якою ми займаємось, дуже сильно впливає на те, як ми сприймаємо світ. Тому я дивлюсь на речі крізь віконце, яке у мене сформувалось як у підприємця. Якщо ми говоримо про країну, то я звичайно дивлюсь на це як на підприємство. Я завжди думаю, щоб я робив, якби я був директором, якби це була моя власність, що мене не влаштовує в цьому підприємстві.

 

 

Стратегія

Ми як країна робимо класичну помилку тайм-менеджменту: термінові неважливі речі заважають нам робити нетермінові, але важливі. Якщо говорити ще простіше, то ми займаємось увесь час тактикою, а не стратегією. Якщо ми говоримо про реінвент, будь-яку розмову про розвиток країни в цілому неможливо вести, якщо ми не використовуєм цей термін – «стратегія». Cтратегія – це дуже просто: де ми знаходимося, куди ми йдемо і, головне, як ми туди потрапимо. Якщо ми говоримо про наші речі, про нашу країну, то нам це іноді здається не те щоб жартом, але якоюсь загальною майже бла-бла-бла: ну у нас є Україна, але немає стратегії, ну й добре. У нас, на щастя, останні півроку повністю готові три відповіді: 1) де ми знаходимося зараз? (ми чітко знаємо це місце); 2) Куди ми йдемо? (в Європу); 3) Як ми туди потрапимо? (заграница нам поможет).

 

Але є погана новина для нас усіх: «Ніхто нам нічого не винен» – це факт. Ми живемо в Україні й вважаємо що нам хтось щось винен в цілому як країні, як людям, що Європа має ввести якісь санкції. Ніхто не повинен.

 

Якщо попитати в Україні в людей, які чогось добилися й досягли, то виявиться, що вони просто йшли й брали потрібне.

 

Мені як підприємцю подобаються кризи тим, що вони дають можливість побачити правду такою, якою вона є, вони знімають рожеві окуляри, вони дуже не ніжно натякають на ті місця, де ти був не дуже правий, тобі боляче й це дуже круто, інакше ти знаходишся в ілюзорному стані.

 

У нас із деякими клієнтами з самого початку є дуже просте правило – «call shit-shit». Якщо вам не подобається, не треба бути дипломатом, а просто казати: «це shit». У Стівена Кінга є книга про те, як писати книжки, там він розповідає про молодого письменника, який написав «ребенок испражнился», а Кінг йому каже: «Дети не испражняются. Он может укакаться, он может обосраться, но он точно не испражнялся». І це теж проблема України: ми люди хороші, трішки мрійники і «все буде добре», і «call shit-shit» нам не дуже подобається, особливо якщо це нас зачіпає й ми про себе маємо таке сказати. На «Страйк Плакаті» мені сподобався напис «Нам набридло пишатися, ми почали щось робити». Якщо ми говоримо про результат Майдану, то для мене це є та ціна, яку ми заплатили за певну домовленість з собою, яку більшість з нас прийняли певний час тому. Мені здається, 2005 рік – корінь зла. Це якраз розчарування від того, що Ющенко не виявився месією, що не виявився magic і ми не стали супердержавою. 

 

Всі вирішили, що постоявши тоді на Майдані, ми повністю виконали свій громадянський обов’язок на 10 років.

 

Що турбує українців (і це всі дослідження показують): як тільки приходить криза, українці згадують, що мікросвіт складається з «я+родина+куми+батьки» і в цілому я молодець: хатка побілена, вишенька росте. А держава – то таке. Ми ж любимо не державу Україну, ми ж любимо країну Україну, ми ж любимо людей України, а держава – це не про нас. Якщо дивитись на історію політичних досліджень, то в 2004 році люди обирали з ким вони – «я такий чи я такий» і постійно десь до 2010-2011 роки вони всі майже перейшли на те, що всі політики – це зло, вони окремо і я окремо, крапка. І результатом цієї хибної домовленості був Майдан.

 

Є ще одна проблема. Колись на одному проекті ми вивчали певні молодіжні проекти й я там почув таку думку: «А кто сказал, что коррупция это плохо? Если ты не идиот, то до 25 лет у тебя есть связи во всех органах и ты можешь решить любой вопрос. Это круто». Люди мріяли піти в податкову чи ще кудись, «чтобы решать вопросы». І це стало формою мислення.

 

Коли я приїхав на тренінг в Saatchi, то першим лектором там був директор з розвитку M&C Saatchi – London і він розповів історію: «У вас в компанії дві людини, є ще керівник, який має когось з вас відправити, наприклад, на Канський фестиваль реклами, і він має вибрати. І він робить цей вибір, і відправляє не вас. І так ви лишаєтесь на пероні. У вас є вибір: варіант №1 – образитися, показати, що не треба так зі мною; інша людина стає супер-мотивованою, вона побувала в Каннах і керівник думає, що прийняв правильне рішення; варіант №2 – зробити висновки, стати ще агресивнішим, і поки інший в Каннах, довести, що здатен на більше.

 

 

Мені здається, що зараз вся країна знаходиться на цьому пероні. Я вважаю, що, переживаючи якісь важкі часи, бути щасливим, чи бути нещасним – це лише рішення, яке ти маєш прийняти. Для когось воно стоїть гостро, а для когось менш гостро. Світ в цілому з радістю прийме твоє нещастя й буде тебе жаліти. Або ти обираєш бути щасливим, і попри все йдеш вперед. Одним із важливих рішень, яке кожен має прийняти для себе щодо країни – є рішення оптиміст ти чи песиміст. Люди з диванної сотні зараз ставлять штампи на всіх людей, які намагаються взяти на себе відповідальність, мені за них соромно і смішно. Віталій Кличко, коли його лаяли й на Майдані обсипали білим порошком, точно думав: «Чому я зараз не лежу в Маямі в джакузі в своєму пентхаусі зі своїми дітьми і не бігаю на пляжі?» У нього були всі можливості. Я думаю, що 99% людей, у яких раптом з'явились би великі гроші, так би зробили.

 

 

Влада

Я розумію, що всі люди, які зараз прийняли рішення щодо посад, зіткнулись зі стереотипами: «эти твари идут воровать», «бизнесмены – самые алчные уроды», «конечно, они только про деньги». «Все, день уже прошел. Кстати, что-то изменилось? Не, надо гнать их взашей!». Але навіть HR в корпораціях кажуть: щоб людина, навіть топ-менеджер, себе справді проявила, треба від 6 до 12 місяців.

 

Сумний приклад. Перед виборами до мене звернулося кілька політичних сил, я зібрав лідерів цих партій в ресторані. Ці політичні сили дуже маленькі, але дуже позитивні, всі вони до мене звернулися з однією проблемою – з комунікацією (є проблеми з визначенням сутності й т.д.), але вони всі говорять приблизно однакові речі. Щоб зайняти в Київраді критичну масу, я порадив їм домовитися зараз. Треба навчитися об'єднуватися, інакше це не буде працювати. Одразу почалася сварка, одну з сил випхали одразу звідти, дві інші пообіцяли подумати й поговорити. За тиждень зібралось 20 людей, я їм радив знову об'єднатись, не для себе, а для справи, якщо вони декларують відкритість. Вони між собою не домовилися й посварилися. Я запитав в однієї людини, яку я знаю кілька років: «Чому ти не хочеш з ними об'єднатися?» – «Бо на політраді партії мене за це визнають зрадником» – «Добре, а ви підете в Київраду?» – «Обов'язково» – «А ти думаєш ви виграєте?» – «Ні, я знаю, що ми програємо» – «Добре, питань більше немає». Такі дії – процес заради процесу.

 

 

Якщо ми говоримо, що є якась проблема, то в сучасній парадигмі ми маємо в своєму мислені перейти від формату «це проблема» до формату «це моя проблема».

 

Те, що він чиновник там працює – це наша проблема. Я одного разу питав у бізнесмена, який пішов у політику, а потім повернувся – чого він відступив? Він сказав: «Ти колись намагався бити ногами море? Ти з ним не погоджуєшся й б'єш, але крім того, що ти втомишся й будеш виглядати ідіотом, нічого не зміниться». Є цитата Литвина: «Якщо свіжий огірок потрапляє в бочку з солоними, то він стає теж солоним, а не навпаки – всі огірки свіжими». І вся наша система живе в цій парадигмі.

 

Мені дуже подобається вислів «Я люблю Україну», як і багато інших речей з сердечком. Але є дуже правильний американський вислів, який дуже погано перекладається: «Кладіть свої гроші туди, куди ви кладете свій язик». «Я люблю Україну» - «Скільки ви за це заплатили?». Для мене завжди є питання: якщо ми декларуємо свою любов до України, то мусимо за це платити, як мінімум в два способи: Спосіб №1 – це відсоток того часу, який ви витрачаєте на проекти чи на дії, які не спрямовані на отримання вашого особистого задоволення або ваших робочих проектів, на отримання прибутку, це проекти, які не несуть вам нічого. Ви маєте вимірювати цю інвестицію в хвилинах, годинах, днях чи чомусь ще. Спосіб №2 – витрачаєте гроші на ці проекти, замість того, щоб піти в ресторан чи купити щось.

 

 

Нова країна

Якщо ми говоримо про великі геніальні ідеї, які змінюють людство, вони завжди прості, вони іноді навіть «тупі». Яке нове позиціонування бренду CNN? Два слова: «Go There» (іди туди) – це рівень мови моєї молодшої доньки, якій зараз 2,5 роки.

 

Я не маю жодного відношення до пана Порошенка. Коли з'явилося «Жити по-новому» багато хто цей лозунг засміяв. Але мені подобається. Так, у мене претензії до дизайну, але, якщо ми займаємо позицію критиків, то зробіть краще. Я згоден жити по-новому.

 

Мене зупинили на Обухівській трасі ДАІ під плакатом Порошенка «Дякую за довіру». Я перевищив швидкість на 18 кілометрів:

– Ну шо, Володимирович, будемо робити?

– Я не знаю, ви ж представник влади, робіть що хочете.

– Так шо? писати протокол?!

– Ну звичайно, якщо треба, то пишіть.

– А треба писати?

– Ну я не знаю, напевно, що треба...

– Хм... Треба підійти до нашої машини.

(Міліціонери всілись вдвох в машині й питають мене:)

– То шо? писать протокол?

– Хлопці, look, нам же сказали жити по-новому.

- Да, ну добре... Володимирович, ми вас запам'ятали, наступного разу точно протокол напишемо. Давайте, їдьте.

 

Я певен, що якщо три людини підряд зупиняться й скажуть, що тепер вони живуть по-новому, то ефект буде.

 

Давайте уявимо ситуацію, за якої зникнуть кордони й будь-який українець може поїхати в Австрію, а будь-який австріяка може приїхати до нас. Але для чого? Щоб побачити недо-Європу? Ми маємо запропонувати щось цікаве. Бо якщо ми говоримо, що Європа – це велика вечірка, то ми поки що йдемо туди з пустими руками й дуже голодними. А натурою я платити ні за що не готовий. Тому питання: «Що ми можемо запропонувати?».

 

Кілька років тому ми робили проект, який так і не «злетів»: «Україна, яку ми любимо». Ми намагалися провести експертні обговорення серед інвесторів, студентів, художників і т.д., і визначити, в чому ж є центральна ідея України. Ми закрили проект, бо не змогли це визначити. Але у нас було гіпотези, які нам здавалися недостатньо крутими, щоб відображати сутність України. Перша історія була про «справжнє»: коли ти подорожуєш світом і бачиш, що багато європейських країн схожі на ТРЦ, скрізь схожі аеропорти, магазини і т.д. Кайфу від того, що ти заходиш в Zara, немає. Україна справжня з усіма своїми недоліками, вона ще не вміє грати в цю соціальну гру, в яку добре грають іноземці. Ми у Франції купили вино, сир, оливки й хотіли присісти десь на газончику, щоб це з'їсти, але всі 50 км дороги стояли парканчики, які загороджували приватну територію й ми сир привезли в готель. Днями я був в Полтавській області – там все супер.

 

Ми повинні шукати, що ми можемо європейцям дати, чого у них немає. Ми маємо розуміти, що ми не будемо новою Німеччиною. 

 

Не треба бути «як вони». Потрібно своє.


comments powered by Disqus