18 червня 2016

Театр починається з: як одна зустріч з Лесем Курбасом призвела до культурного феномену України

Буває достатньо лише однієї зустрічі аби змінити хід історії. Саме такий випадок стався у Києві сто років тому. Тоді завдяки зустрічі Леся Курбаса зі столичними акторами з'явився легендарний український Молодий театр. Мистецтвознавець Лідія Аполлонова створила зі спогадів учасників тих подій розповідь про те, як це відбувалось.

 

 

 

«Цей погожий травневий вечір та й значна частина ночі на веранді будиночка у садку Фундуклеївської вулиці, № 82, (сучасна вулиця Богдана Хмельницького. – Platfor.ma) несподівано стали історичним моментом єднання людей зі спільними мріями та прагненнями. Стали вечором і ніччю, які не забуваються.

 

Київ уже спав. Понад Дніпром ніч простелила свій оксамит, а в нашому садку тепер уже приглушено, але все ще бриніли пристрасні звірення творчих дум, буяло молодече поривання стати пліч-о-пліч у боротьбі за мистецькі ідеали» [1]. Таким постане через половину століття той теплий весняний вечір у спогадах українського режисера та актора Степана Корнійовича Бондарчука.

 

18 травня 1916 року відбулася зустріч молодих акторів із запальним, сповненим «прагнення самозабутньо працювати» Лесем Курбасом. Так чаювання на веранді у садку київського подвір’я, в результаті якого утворився «Молодий театр», стало початком змін на українській театральній сцені. Театральний колектив став феноменом української культури. «Молодий театр» першим відмовився від класичного несерйозного етнографічного матеріалу, віддавши перевагу величним творам Давньої Греції та сучасної драматургії. Так, на сценах театру йшли вистави за творами Володимира Винниченка, Генріка Ібсена, Софокла та багатьох інших.

 

А починалося все із групи дванадцяти однодумців – молодих акторів, які утворили театральну студію. До неї поступово почали приєднувалися нові ентузіасти. «"Дванадцятку" піонерів студійних починань складала безмежно залюблена в сценічне мистецтво, сповнена прагнення оновити український театр мистецька молодь, – пише С.Бондарчук. – Шестеро з них (І.Левченко, С.Мануйлович, В.Онацька, П.Самійленко, А.Смерека (Баглій), М.Терещенко) були тогочасними студентами українського відділу, двоє (О.Добровольська, О.Ватуля) – російського відділу музично-драматичної школи М.В.Лисенка, двоє (С.Бондарчук, Й.Шевченко) – колишніми випускниками цієї школи, які не поривали з нею зв’язків, один (В.Васильєв) – випускником приватної драматичної студії Г.Матковського, і до них приєднався початкуючий актор театру Миколи Садовського – В.Василько.

 

Цікавим є й те, що переважна більшість цих ентузіастів творення нового українського театру ще до вступу у музично-драматичну школу М.В.Лисенка та об’єднання для проведення студійних занять уже мали закінчену загальну середню або незакінчену вищу освіту» [2].

 

Головним завданням для молодих акторів була студійна робота, що включала в себе не тільки безпосередню постановку п’єс, але й обов’язкове поглиблення знань через лекції, книги, реферати, обговорення власних надбань, походи в театри, а потім дискусії з приводу побаченого. Наприклад,  навесні 1916 року як згадує Бондарчук: «Ночували під оперним театром, аби дістати дешеві квитки на гастролі Г.Бакланова у «Демоні». […] Не пропускали балетів М.Мордкіна з Б.Фурман. Особливо вражав танок "Жебрак-італієць" та "Полішинель"; костюми для останнього зробив наш друг, тоді початкуючий двадцятиоднорічний художник Анатоль Петрицький» [3]. До речі, Анатоль Петрицький згодом стає головним художником «Молодого театру», про якого Курбас скаже, що «художник в українському театрі з’явився тоді, коли в «Молодий театр» прийшов Анатоль Петрицький» [4].

 

«Усе прочитане, побачене і почуте палко обговорювали, сперечалися, щось схвалювали, щось заперечували, одне слово – варилися у театральному казані. […] Згодом ми дедалі частіше збираємося вечорами у приватних приміщеннях, то на Фундуклеївській, №82, у квартирі подружжя Самійленко-Шевченко, то на Маріїнсько-Благовіщенській, № 34, (сучасна вулиця Саксаганського – А.Л.)  у квартирі подружжя Мануйлович-Бондарчук» [5].

 

 

 

Питання про художнє керівництво студією спочатку не виникало, адже всі учасники були приблизно рівні знаннями та здібностями. Але з часом ця проблема стає актуальною. Приходить розуміння, що студії «бракувало людини, яка б узялась втілити нашу спільну мрію, організувати новий український театр, що його тим часом кожен з нас уявляв по-своєму, – пише Степан Бондарчук. Та де його взяти, такого керівника, щоб він захопився всіма нашими мріями й замірами. Був, як усі ми, молодий, запальний і водночас багатший за нас знаннями та сценічним досвідом, щоб міг стати авторитетом для всього колективу і кожного зокрема.

 

Нічого не кажучи одне одному, ми всі, одначе, почали придивлятися і до викладачів школи, і до акторів та окремих режисерів київських театрів, але не знаходили такого, що відповідав би всім нашим вимогам» [6].

 

І от у березні 1916 року на запрошення Миколи Садовського до Києва приїжджає Олександр Курбас, який наприкінці квітня-початку травня дебютує на сцені театру Садовського. Студійці, які ретельно відвідують спектаклі, в яких грає молодий актор, в результаті «зійшлися на думці, що в особі Олександра Степановича Курбаса зустрілися з молодим і цілком дозрілим актором високої культури, який володіє новою для українського театру манерою тлумачення і втілення ролей, яскравими, незнаними нами засобами сценічної виразності, великим художнім смаком і виробленим світоглядом. Ми в ньому відчули саме такого актора, якого уявляли собі потрібним для вимріяного нами нового українського театру, зрозуміли, що в нього є чого повчитися, що на нього нам слід рівнятися.

 

Наші бажання здійснила, як завжди, бурхливо запальна, ентузіастична і дійова Поля Самійленко» [7].

 

Степан Бондарчук у своїх спогадах дає живі та яскраві образи своїх друзів. Зокрема, так він охарактеризував Поліну Микитівну Самійленко, або як її називали товариші – Полю: «Одним з активних "заводіїв" нашої "дванадцятки" була запальна, здатна до героїчних поривань, колишня студентка третього курсу економічного факультету Київського комерційного інституту, яка заради театру покинула його, найстарша серед наших дівчат, двадцятивосмирічна Поліна Самійленко. У своєму прагненні творити, боротися й перемагати вона не знала ні втоми, ні знемоги. ЇЇ величезний темперамент уже тоді заповідав у майбутньому героїню драматичного плану» [8].

 

Так от, чергового студійного вечора (а саме 17 травня 1916 р.) Поліна Самійленко повідомила, що 16 травня, після вистави «Мазепа» у театрі Садовського,  вона познайомилася з Лесем Курбасом. І найголовніше те, що він охоче зустрінеться із студійцями. Ось як згадує сама акторка свою першу зустріч із Курбасом: «Так, 16 травня 1916 року він виступав у ролі Збігнєва у "Мазепі" Ю.Словацького (це було напередодні мого дня народження й запам’яталось). І хоч в день вистави я була дуже стомлена, але вирішила піти до театру, щоб подивитися Курбаса у цій ролі. […] Після вистави, переступаючи своє "незручно", поспішала за куліси (це вперше бігла за куліси) і думала: "Оце і є актор нового театру". І уже вітала Курбаса як великого артиста нового театру. Він, зацікавлений таким формулюванням, допитливо, подивився на мене і пішов зі мною по дорозі з Троїцького народного дому на веранду мого будиночка. Актор розповідав про театри, вистави яких він бачив. А я йому – про театральну школу М.В.Лисенка, про свою любов до театру, без якого б не змогла жити. Як ми пройшли цей довгий шлях, я й незчулася.

 

І от ми уже серед квітів у моєму садку. Курбас робить рух, щоб попрощатися, але я затримую свого колегу, бо розмови ще не скінчено та й слід повечеряти. Я біжу на веранду, шепочу Прісі: "Подавай на стіл усе, що ми сьогодні пекли, варили!" – "Та не кричіть, діти і Йона Васильович (Йона Шевченко – актор, чоловік П.Самійленко. – Platfor.ma) уже сплять, а вечеря на столі", – відповідає Пріся і зникає. Я запрошую несподіваного гостя до столу і – о жах! На ньому тільки глечик молока, два кухлі і пироги. Я від сміху падаю в крісло, а Курбас, весело сміючись, підіймає свої високі брови – широкі крила орла: "Та то моя найліпша вечеря по виставі – черепушка молока!" Я наповнювала ще і ще черепушки, розливаючи молоко на скатертину. Ми сміялись весело, на весь голос, а Курбас пошепки перестерігав: "Та то вірно – треба тихіше! Бо як вийде господиня Пріся та й запитає: « Та то хто за єден такий? Чого він так кагалить?»"

 

Щоб не будити сім`ю, ми пішли у сад, де різнокольорові грона розквітлого бузку п’янили своїми пахощами. Курбас продовжував свою розповідь про сучасні театри України та акторів, про їхні у тогочасних умовах нездійснені наміри, не донесений до глядача жест і тон.  […]

 

 

 

Ми розмовляли швидко, гаряче і незчулися, як коротка весняна ніч кинула нас в обійми золотого ранку, у пісні солов’їні, в усміхнене сонце. Ми одірвалися від наших палких розмов і замилувалися красою весни. Курбас вітав мене з днем народження «Молодого театру».

 

Прокинувся мій чоловік Йона, був захоплений, що Курбас завітав до нас. Пріся подала на веранду гарячий чай. Заплакали діти – Аллочка і Ігор, ніби відчуваючи, яке гірке дитинство з цього часу у них починається. Після цього я знайомила Курбаса з кожним товаришем, що прагнув нового театру, з його здібностями, характером. […]

 

У Курбаса того дня була вистава, і він не міг прийти. Але 18 травня я у себе зібрала товаришів, що разом зі мною мріяли про новий театр: С.Бондарчука, С.Мануйлович, М.Терещенка, О.Добровольську, В.Васильєва, А.Смереку, Г.Прохоренко, Й.Шевченка, О.Ватулю, В.Василька, П.Долину, А.Луцького» [9].

 

Всі студійці чекали того дня із хвилюванням. Бондарчук пригадує: «Нарешті настало "завтра" – 18 травня 1916 року. […] Тут (Фундуклеївська, № 82. – Platfor.ma) сьогодні більш ніж затишно і святково. Поля готує чай. Раніше бувало, коли нас тут частували чаєм, кожен брав посудину, кому яка трапиться. А сьогодні на столі, поруч розкішного букета, красується спеціально придбаний Самійленко чудовий сервіз.

 

Поки очікуваного гостя ще нема, до Полі та Йони, перебиваючи одне одного, студійці звертають запитання "А як тримається, поводиться?", "А який він з себе?", "Яка його думка про те-то?", "Що розповіла про нас?", "Які його погляди на…?" і т. ін.., іт.ін.

 

У міру того, як наближалася призначена для зустрічі хвилина, запитань ставало дедалі менше, розмова затихала і, зрештою, запанувала тиша. Натомість зростало хвилювання: "А може, не прийде?"

 

Точно у призначений час, хвилина в хвилину, у багатьох з нас вихопилося: "Іде!"

 

І справді, по доріжці широкою, але легкою ходою крокує високий, стрункий, молодий чоловік і наче злітає східцями на веранду.

 

 

  

Поля та Йона як гостинні господарі зустрічають його біля дверей. Він красивим рухом скидає крислатого капелюха, цілує господині руку, привітно, по-дружньому вітається з Йоною. Поки це відбувається, ми встигаємо розгледіти, що Курбас просто, навіть строго вдягнутий у сірий, спортивного крою костюм, у білу сорочку з елегантно пов’язаною сіро-сріблястою краваткою. Поля підводить Курбаса до нас і рекомендує кожного зокрема. На вродливому обличчі з високим мудрим опуклим чолом, обрамленим буйним хвилястим волоссям, з рівним носом, проникливими карими очима під чіткими дугами густих брів, на гарно окреслених вустах грає лагідна і стримана посмішка. Курбас чемно й галантно потискує кожному руку і стиха називає себе: "Лесь". […]

 

Привітавшись з усіма, він промовив: "Ну от і познайомились…" Усі ми продовжуємо стояти, придивляємося до нього, а він до нас. Посміхаємось, але ніхто не наважується почати розмову. Виникає ніякова мовчанка. Аби порушити її, Поля запрошує до столу… Розсаджуємось, жартуючи. Від припрошень узяти те чи те зачалася спочатку несмілива, а чим далі, тим більш жвава розмова. Вірніше, це не була спокійна, звичайна ділова бесіда, а щось подібне до своєрідного "вечора запитань і відповідей", в якому всі поперемінно були і запитуючими, і відповідаючими. […]

 

І так тривало кілька годин… Але чимдалі запитань в обох сторін ставало менше, а згодом і зовсім не стало… Ми приникшли й почали уважно прислухатися до слів Курбаса. Він гостро й справедливо оцінив тогочасне становище та стан українських театрів, у переважній більшості яких запанувало, гальмуючи його розвиток, епігонство, поширились недоладне копіювання гри міщанство. Проти всього цього, – казав Лесь, – треба повести рішучу боротьбу. Розвиваючи кращі традиції театру корифеїв, Московського художнього та інших прогресивних театрів, але не копіюючи їх, – вів далі Курбас, – треба шукати нові засоби піднесення культури українського театру, аби позбутися етнографізму, побутовщини, "малоросійщини", грубого натуралізму, що часто видається за реалізм, і вивести його на шлях світового мистецтва. Та щоб досягти цього, – продовжував Лесь, – необхідно опанувати найвищі висоти акторської майстерності, бездоганно володіти словом, тілом, рухом і жестом, різними мистецькими стилями, жанрами, костюмом та реквізитом будь-якої епохи, будь-якого народу. Актор мусить бути не тільки талановитим, але й висококультурним» [10].

 

«Хто не йде, той не помиляється, а ми будемо летіти, тому й помилятися будемо багато, та чесність і щирість допоможуть нам побачити свої помилки, на яких ми будемо вчитися» [11] , – згадує цю розмову Поліна Самійленко.

 

«Нам треба, – сказав Лесь, – бути своєрідними "Донкіхотами": прекрасно вірити, прекрасно горіти і прекрасно згоріти дотла в своїй вірі, хоча б вона і помилковою була». Ці слова вкарбувалися нам у пам’яті, ми цілком поділяли їх і були ладні горіти й згоріти заради здійснення нашої мрії, заради оновлення українського театру». […]

 

Наш колектив і Лесь Курбас, що наче досі шукали один одного, раптом стали близькими і рідними. […] Ідея керівництва у нашому майбутньому театрі-студії розв’язалася сама собою – Лесь Курбас був одностайно визнаний нашим керівником, якому ми повірили беззастережно. […]

 

Здається, розмовам не було б кінця, але вже наближався світанок, а ранком кожному з нас треба йти на службу, а Курбасові – на репетицію, тому вирішили розійдемося по домівках…

 

Подякувавши господарям за гостину, прощаючись, Лесь промовив: "Доброї роботи!" Відтоді ці слова стали нашим вітанням назавжди» [12].

 

На жаль, того будиночку на вул. Богдана Хмельницького час і люди не зберегли. Київ вже давно не Місто-сад. Подвір’я, щедро наповнені квітами та деревами, з флігелями і верандами в центрі міста зникли без вороття. Але той дух травневого київського вечора, наповнений натхненням і передчуттям відкриттів та змін, думками, звичайно, не може розчинитися назавше. Адже пам'ять міста такі речі зберігає.

   

[1] С.К. Бондарчук. «Молодий театр» // Молодий театр: Генеза, завдання, шляхи. – К.: Мистецтво, 1991. – с.115

[2] Там само. – С.108-109.

[3] Там само.  – С.111.

[4] Анатоль Петрицький: Альбом / Авт.-упор.І.І.Врона. – К.: Мистецтво, 1968. – С.12

[5] С.К. Бондарчук. «Молодий театр» // Молодий театр: Генеза, завдання, шляхи… - С.111.

[6] Там само.  – С.112.

[7] Там само.  – С.113.

[8] Там само.  – С.109.

[9] П.Н.Самійленко. У «Молодому театрі» // Молодий театр: Генеза, завдання, шляхи… - С.178-179.

[10] С.К. Бондарчук. «Молодий театр» // Молодий театр: Генеза, завдання, шляхи… - С.113-115.

[11] П.Н.Самійленко. У «Молодому театрі» // Молодий театр: Генеза, завдання, шляхи… - С.180.

[12] С.К. Бондарчук. «Молодий театр» // Молодий театр: Генеза, завдання, шляхи… - С.115-116.

 

Колажi: Лiдiя Аполлонова.


comments powered by Disqus