Вчора, 8 грудня 2015

Зима ніби справжня любов: 5 віршів Катерини Бабкіної про найхолоднішу пору року

Колись ми святкували осінь 5 віршами української поетеси Катерини Бабкіної про цю пору року. Прийшов час зими.

 

 

...

Дивися – стелеться перший лід

на наших з тобою вулицях зранку,

і кров на смак ніби дикий глід,

а на губі залишився слід

від поцілунку, маленька ранка;

дивись, як обтріпуються краї

кишень від рук в шкіряних рукавичках,

як забуваються всі твої

легковажні вчинки, шкідливі звички;

як тісно сплять на гілках птахи,

як сивим береться в повітрі подих,

як сонце пестить міські дахи,

і чорні гострі дерев верхи,

і сонних риб у повільних водах;

як світ підносить тобі дари –

холодні яблука, пізні квіти,

раптові безвітряні вечори

та інші радості – їж, бери,

тримай, бережи, забувай про літо;

як зріє в легенях нове тепло,

не стороннє, м’яке, небачене,

тендітне, ніби живе стебло.

І все, що з тобою колись було,

раптом не має жодного значення.

 

 

...

Зима, ніби справжня любов, починається в ліжку зранку –

спільним теплим повітрям, шепотом або сміхом,

коли світло, занадто біле, пробивається крізь фіранки

і розтікається по кімнаті так, що ним можна дихати –

довго-довго, якщо лежати тихо там.

Зима, ніби срібло з мережив, розсипається по оселі,

осідає між аркушів книг і в шафах між рушниками,

опановує поступово найдальших полиць пустелі

шапками, рукавицями, муфтами і шарфами,

різними сумнівами, вицвілими страхами.

І коли ти спитаєш, де тепер все те, у що ми вірили,

що станеться із домашніми янголами й святими,

я покажу тобі, як потвори з снів і добрі уявні звірі

сповільнюютьться, незвичайні і незнищимі,

і пересуваються в зиму, перетворюється на зиму.

А вона, як млява пропасниця, ходить з тіла у тіло

через позичені светри чи з одним на двох чаєм,

викидає суцвіття, достигла і обважніла,

випускає стріли і плодить зарості лілій,

зближує і розводить, вистуджує, зігріває.

 

 

...

Сяйво блакитне сходить в місто з вогких небес,

памороззю лягає на опівнічні двори.

Ніби різдвяні листівки одночасно з усіх адрес

сни парою з вікон здіймаються догори -

в них підглядати можна оленів і принцес.

Ніхто, крім тебе, про це зі мною не говорив,

ніхто, крім тебе, не вмів дивитись чудес.

Всі крамниці зачинено, де ми колись були.

Всі розтали льодяники, й платівок не вберегти –

розбиваються з необачності на блискучі друзки імли.

Як вигинаються млосно старих кварталів темні хребти,

як завмирають взимку трави в теплій землі -

ніхто мене про це не запитував так, як ти.

Крім тебе, ніхто ніколи не питав про це взагалі.

Після вечірки гойдаюсь в таксі, ніби в гамаку,

темрява тисне ззовні, прямо просить – візьми

з ночі цієї серце, затисни в кулаку,

ніби липкий льодяник. Над містом стоять дими.

Ніхто, крім тебе, не любив би такої зими,

зрештою, навіть ти не любиш її таку.

 

 

Ходить сон коло вікон, дрімота коло плота,

світом суне, ніби слон, зморшкувата і проста

вічна мерзлота.

Хочеш ляж, а хочеш сять – ходить сон, приходить в дім.

Від сторонніх тьоть і дядь – запах, шепіт, а по тім –

тільки тіні й дим.

Хто ти взагалі така – випадкова. Ні на мить

місяць в склянці молока не завмре, лише тремтить

відблисками. Цить –

вийди в місто і мовчи. Пробачають уночі

тим, хто скиглить без причин, схлипує або кричить,

тоске ні за чим.

Але знаю, ти не з них. Зачаїся і завмри.

Той, хто посилає сніг, десь там дивиться згори

на провулки і двори, і загаслі ліхтарі,

на стежки і димарі, на загублені міста,

і на те, як з уст твоїх

сонмом блисків голубих

видих виліта.

 

 

Він її обіймає, вирушаючи зранку в сонячну каламуть.
А вона говорить: бережи обличчя і руки, передають вітри;
запасні штани, сіль, ведмеже ікло, ніж – не забудь;
в скруті не гризи комірець – я зашила різних туди отрут.
Пам’ятай, що права є, але що немає правил в цієї гри,
іншими словами, куди б не зібрався ти – в добру путь,
але відповідей тобі там не дадуть.

А він відповідає – щодня прогрівай авто, не ходи одна;
бережи старих і дітей, інвалідів, птахів і своїх святих.
не вдивляйся, на мене чекаючи, в ніч, бо у ночі немає дна,
не дивись новин; взагалі, не дивись кругом забагато. Не омина
нас вино і попіл, бинти і постріли, кров і сніг.
З відповідей на сьогодні – тільки зниклі безвісти та зима,
але, з іншого боку, і запитань у мене більше нема.

Усе, проти чого помирають зазвичай, унеможливлює нам життя,
унеможливлює дихання, свободу, gprs-покриття,
доступ до інформації, їжі, світла; контролює серцебиття,
горлом пускає кров, позбавляє кругозору і небокраю.
І обоє мовчать і думають – хай що-небудь його/її збереже,
ріжуть промені мерзлі ранкове небо, немов ножем,
і немає сумнівів, вибору, сліз. Саме час уже.
Вона залишається. Він вирушає.

 


comments powered by Disqus