26 лютого 2016

Євген Шибалов: «Мирну угоду не можна просто взяти й перенести на конфлікт, як хочуть у Мінську»

Євген Шибалов був одним із засновників волонтерської організації «Відповідальні громадяни», яка згодом перетворилася на повноцінну гуманітарну місію в районах бойових дій, прилеглих до лінії розмежування. Місцева прописка та негласна заборона демонструвати свої політичні погляди під час роботи давали змогу активістам організації, зареєстрованій в Україні, надавати гуманітарну допомогу і на окупованих територіях. Однак на початку лютого чотирьох працівників «Відповідальних громадян» і Євгена Шибалова зокрема було депортовано з території так званої ДНР без права на повернення. На нещодавному майстер-класі в Українському католицькому університеті Євген Шибалов розповів про те, як слід розмовляти з цивільним населенням у зоні бойових дій, і чому голоси цих людей значно важливіші для досягнення миру, ніж Мінські домовленості. Platfor.ma записала найцікавіше.

 

 

Як це все почалося? Як і всі люди на Сході, ми були розгублені й намагалися зрозуміти, що відбувається, і що ж варто зробити. Рішення тоді кожен приймав своє. Хтось виїжджав, хтось ішов воювати, ми ж вирішили, що найбільш важливе для нас – рятувати тих, хто найбільше страждає від збройного конфлікту – мирне населення. Це наші земляки, поруч з якими ми провели все життя. І треба домагатися того, аби якомога більше людей побачили фінал цієї історії. Як би вона не скінчилася.

 

Постійну допомогу від нас отримували 32 тис. людей. Ми працювали як локальний партнер всіх міжнародних агенцій, які діють на Сході: ООН, Червоний хрест, чеський фонд People in Need, Лікарі без кордонів, згодом почали співпрацю з благодійним фондом Рината Ахметова. Усі ці організації мають суттєву ваду – протокол безпеки: їхнім працівникам заборонено постійно перебувати у зоні бойових дій. Тому ми брали цю функцію на себе. Окрім цього, ми займалися персональною підтримкою медикаментами інвалідів та літніх людей, які за станом здоров’я не могли полишати домівку. Оскільки «Лікарі без кордонів» та «Червоний хрест» мають мандат тільки на підтримку лікарень, персонально допомогти людині могли лише ми. Зараз, на жаль, робота нашої організації призупинена. Але ми працюємо над тим, щоб поновити свою діяльність.

 

Нам не висунули жодних офіційних звинувачень. Ми можемо тільки здогадуватися та припускати, виходячи з тих претензій, які ми отримували раніше. До того кілька наших активістів отримували пропозиції або припинити публічну активність, або спрямувати її у більш прихильний до ДНР бік. Одна з цитат: «Візьміть хоча б російський прапор, тоді у вас проблем не буде». Останній раз нам таку пропозицію зробили, власне, в МГБ (міністерство державної безпеки так званої ДНР. – Platfor.ma). Ми відповіли, що це проти наших принципів, і поїхали збирати особисті речі.

 

Також це може бути пов’язано з прагненням централізовано керувати всіма процесами, включно з гуманітарними. Або ж з ігноруванням нами їхніх законів – це правда, бо ми зареєстровані та працюємо за українським законодавством, такі були вимоги наших міжнародних партнерів. Можливо, те, що ми розповідаємо про гуманітарну ситуацію, зашкодило б образу «процвітання молодої республіки», який вони так хочуть сформувати.

 

Минуле не повернеш

Глибока помилка наших медіа та органів влади, які формують політику щодо Донбасу – підходи до людей у зоні бойових дій досі сформовані шкалою мирного часу. Натомість треба розуміти, як всі події за останні два роки відбилися на населенні.

 

Не можна пропагувати повернення до минулого. І причина тут проста – повернення неможливе. Будь-який конфлікт створює нову реальність. Ще не було жодного збройного конфлікту, після якого все сталося б, як раніше. Так само, як змінюється статус території і політичні моделі, змінюються люди, які пережили збройний конфлікт. Головна причина їхніх внутрішніх трансформацій – умови життя.

 

 

Цей будинок ми назвали Lucky House – в нашій роботі теж є специфічний чорний гумор. За приказкою, в один будинок снаряд двічі не потрапляє, а в цей потрапило сім разів. У ньому немає даху і верхнього поверху. Там і далі жили люди. І щоранку ходили звідти на роботу.

 

 

Це бомбосховища, якими ми опікувалися минулої зими під час попередньої ескалації. Загалом у бункерах Донецька на той час жили близько тисячі людей у двадцяти сховищах. На щастя, під адміністративними та промисловими будівлями в Донецьку залишався такий відгомін холодної війни, як бомбосховища. І ми дожили до того часу, коли їх почали використовувати за призначенням. Ось ці люди, сховавшись там під час першого обстрілу, не могли звідти вийти вісім місяців.

 

Трансформації світогляду

Що стається з людиною під час війни? Передусім вона опиняється в умовах інформаційної ізоляції. І я маю на увазі не лише ЗМІ, але й офіційні повідомлення та розпорядження влади. Багато людей на лінії розмежування навіть не знають, ким контрольована територія, на якій вони проживають. Тим паче, часто вони навіть під час затишшя не виходять від бомбосховища далі, ніж на двісті метрів: бояться покинути єдине місце, де почувалися безпечно.

 

Всі мешканці Донбасу опинилися в ситуації, коли вони не могли зрозуміти, що відбувається, не знали, що їм робити. А коли люди зависають в цьому стані розгубленості на два роки, це дуже глибоко на них позначається.

 

Згодом вони починають почувати себе зайвими, кинутими, нікому не потрібними. І це так тисне на людей, що зникає прагнення проявити якусь активність. Вони не можуть планувати своє майбутнє далі, ніж на одну добу, особливо під час бойових дій. Єдине, про що думає людина: як дожити до вечора. І внаслідок цього настає глибока апатія. Одного разу ми знайшли групу людей, які не їли вже чотири дні, але за цей час не зробили нічого, щоб десь дістати якусь їжу. У такому стані люди стають критично залежними від гуманітарної допомоги.

 

Натомість іноді доводилося спостерігати явище, яке я називаю вітальною жадібністю. Коли ми почали звіряти бази даних з іншими агенціями в зоні конфлікту, знаходили людей, які одночасно заповнювали заявку про отримання гуманітарної допомоги в п’яти різних організацій. Їх за це не можна засуджувати, бо через неможливість планувати своє життя людина робить все заради виживання. Питання моралі відступає на другий план.

 

 

Дуже звужується коло довіри. Коли ти живеш у вакуумній території з незрозуміло чиєю владою, коли серед людей зі зброєю «своїх» нема за визначенням, і коли ти не знаєш, що ти можеш сказати, а що ні – це спричиняє певну замкненість, схильність визначати дуже вузьке коло довіри, а відтак збрехати і замовчати правду від інших уже не є чимось особливим. Тому нема сенсу їх питати про їхні політичні погляди – вони скажуть усе, що від них хочуть почути.

 

Цінність розмови

З точки зору впливу на поточну ситуацію, думка цивільного населення – останнє, що враховується. Коли в хід пішла зброя, суспільна думка ваги вже не має. Тим паче, ніхто й ніколи на неї не орієнтується у збройному протистоянні. Жоден уряд ніколи не проводив референдуму там, де планував воювати, і не цікавився думкою місцевого населення з цього приводу.

 

Тим не менш, часто-густо мирне населення – це єдині доступні для журналіста співрозмовники у зоні бойових дій. Журналістам часто складно підступитися і до українських військових, не кажучи вже й про протилежний бік конфлікту.

 

Треба розуміти, що навіть ті журналісти, які їздять на Схід робити репортажі про війну, зазвичай не є ваховими військовими кореспондентами й не можуть себе такими називати, якщо не пройшли спеціальну підготовку. Так само й цивільне населення навіть після двох років у зоні конфлікту не є військовими експертами. Вони не можуть знати, хто саме, звідки і з якої зброї стріляв. Уся сучасна артилерія стріляє за параболічною траєкторією, снаряд прилітає згори вниз. Тобто навіть експерт не завжди може сказати, з якого напряму був постріл.

 

На війні немає статистики. Системи обліку соціально-економічної проблематики не працюють. Офіційній інформації з української сторони не можна довіряти, бо органи влади не мають туди доступу.

 

А інформації з другої сторони не можна довіряти, бо традиційна система обліку зруйнована. Тому будь-які цифри просто не треба брати до уваги. Люди в зоні бойових дій не завжди знають, скільки лишилося людей на сусідній вулиці. Вони дуже мало знають про те, що коїться в їхньому місті, а тим більше в усій зоні конфлікту.

 

Не варто цікавитися політичними поглядами або ставленням до дій влади. Це мінлива категорія, яка не є ключовою для людей, які живуть в умовах війни. Політичні погляди – це погляди на майбутнє, люди в зоні бойових дій про таке не думають. Усі їхні думки та зусилля сконцентровані на сьогоденному виживанні. Нестійкість поглядів обумовлена самим життям. Людина може демонструвати лояльність тому, хто йде сьогодні по вулиці зі зброєю. А потім, коли влада зміниться, виявлятимуть прихильність до інших. Це несправжня лояльність і несправжні думки.  Єдине, що можна допитуватися в цих людей – яким би люди з обох сторін лінії розмежування бачили б завершення цього конфлікту.

 

Треба тримати в голові, що ви собі звідти поїдете, а людина залишиться. І необережне висловлювання може вартувати їй дуже дорого. Тому не треба цих висловлювань з неї витягати.

 

 

Не можна переповідати те, що людина розповідає з чужих слів. Усіляких cool stories я вже назбирав на цілий мішок. Але ретранслювати їх публічно не можна: нема механізму перевірки, а люди в такому психологічному стані часто схильні фантазувати, викривляти або просто додумувати інформацію.

 

Натомість кожна персональна історія є документальною цінністю. В умовах, коли нема об’єктивної думки в медіа, яка значною мірою замінена пропагандою, в умовах, коли нема статистики й неможливо вести облік, єдине підґрунтя для майбутньої роботи істориків, слідчих, експертів – це персональні історії кожної людини. І тут має значення тільки те, що вона пережила сама, і те, що вона бачила на власні очі. І це якраз те, що має бути збережене, як безсумнівні свідчення події, за якими колись встановлюватиметься істина.

 

Діалог заради примирення

Діалог потрібен, але варто пам’ятати, що кожен говорить лише від свого імені. Не можна говорити від імені групи, з якою ти себе ототожнюєш – це буде найбільшим обманом. І передусім треба говорити з тими, хто не брався до зброї. У цьому й криміналу нема, і є багато тем до розмови. Слід шукати об’єктивні та нейтральні теми. На початках, коли буде зняти стигматизація розмови з двох сторін, діалог якраз і може будуватися виключно довкола перетину об’єктивних інтересів.

 

Як показує досвід, немає геніального рішення мирної угоди. Мирну угоду не можна просто взяти й перенести на інший конфлікт, як це намагаються зробити в Мінську. Загальна конструкція примирення якраз і будується довкола маленьких домовленостей. Деякі пункти можуть видаватися дуже дивними, але для людей вони дуже важливі. Ми ніколи не знаємо, яка з таких проблем може стати початком мирного процесу.

 

Військова диктатура завжди живе в ілюзії про те, що думка цивільного населення нічого не вирішує. Коли дуже багато аполітичних інституцій громадянського суспільства втягуються в діалог між собою і демонструють прагнення до миру, вони тим самим створюють тиск на політичне керівництво. Тому я вірю, що останнє слово в цій історії скажуть мирні громадяни.

 

Вочевидь, швидкого вирішення ситуації не вийде ні в кого, і вся ця історія з нами надовго. Тому варто говорити про встановлення тимчасових механізмів урегулювання всіх сфер людського життя: від освіти до бізнесу. Будувати якусь конструкцію, яка дасть людям змогу максимально користуватися тими правами та гарантіями, які надає український паспорт.

 

Для початку необов’язково жити разом. Можна сформувати правила, як жити поруч. Ніхто не повинен нічого забувати: навпаки, з обох сторін має бути прагнення до з’ясування істини. Примирення – це зокрема і спільне становлення істини, спільне розслідування військових злочинів. Я дуже сподіваюся, що колись ми побачимо таку картину, яка є в деяких містечках Північної Ірландії: попри те, що на одній частині вулиці стирчать ірландські прапори, а на іншій – британські, люди здатні разом формувати муніципальну владу, вивозити сміття, жити в одному просторі й уникати конфліктів. Головним висновком має стати те, що ми назавжди окреслимо для себе коло тем, які є джерелом незгоди.

 

Як завоювати довіру цивільного населення

В жодному разі не слід приходити до цивільного населення зі зброєю, разом з озброєними людьми чи в уніформі. Бо серед озброєних людей у формі для мирних мешканців зони конфлікту «своїх» нема.

 

Не варто починати розмову з показу якихось офіційних посвідчень чи документів. Позначати свій статус чи якусь належність до органів влади. Бо у зоні конфлікту влада дуже міцно асоціюється зі зброєю.

 

Не можна сперечатися щодо висловлювань і навіть термінології. Будь-яка емоційна негативна реакція змусить людину закритися. Вона зрозуміє, що ви хотіли здаватися другом, але ви не друг. Розмові кінець.

 

 

Не можна навіть мімікою демонструвати своє ставлення до того, що людина говорить. Тут треба виховати в собі певну тактовність: про що б не йшла мова, вислуховувати треба спокійно. Крім того, ніколи не декларуйте свою належність до якоїсь зі сторін конфлікту. Не вживайте слова «наші/не наші». Слід оперувати лише нейтральною лексикою та термінологією.

 

Деякі журналісти під час інтерв’ю люблять різкий та командний тон, тиснуть на співрозмовника. Це добре, коли ви говорите з чиновниками, які викручуються та намагаються збрехати. З мирними людьми у зоні збройного конфлікту так розмовляти не можна. Розмова має бути доброзичливою.

 

Найважливіше усміхатися людям, бути приязним. Бо негативу вони бачать достатньо, їм якраз бракує бодай краплини позитивних емоцій. І цей невеличкий подарунок для вас не буде нічого вартувати, а для людини представляє велику цінність. Оскільки вони почуваються зрадженими, зайвими, покинутими, то щира зацікавленість до їхніх історій дуже допомагає встановити довіру.

 

Якщо ви можете говорити мовою, якою спілкуються місцеві – краще так і робити. Тут не час показувати позицію. Різні мови підкреслюють дистанцію, і людина не стане вам довіряти. Важливо по ходу розмови підлаштовуватися, імітуючи окремі вирази та звороти, притаманні місцевій говірці.

 

Секрет безпеки та довіри з боку цивільного населення у тому, щоб жодним чином не бути схожим на військового. Наш дрес-код простий: жодних бронежелетів, жодної уніформи, верхня та нижня частини одягу мають бути різного кольору, забороненими кольорами для нас є зелений, чорний та синій. А також жодної політичної або національної символіки. Це прості правила, але завдяки ним нам вдалося нормально йти на контакт з місцевими. Не знаю, наскільки правильним є такий протокол безпеки. Єдиний захід безпеки – не виглядати як можлива мішень. Тобто людина в бронежелеті для військового – потенційна ціль. А ось снаряди, міни – це все одно лотерея. Убезпечитися від цього повністю не можна. На щастя, з нашої команди ніхто не був поранений чи вбитий.


comments powered by Disqus