9 грудня 2015

Відкрите море: як до Бердянська приїхали митці зі Львова, Києва, Мюнхена та Стамбула

Тема культурної децентралізації дедалі частіше порушується в українському інформаційному просторі. На її необхідність вказують активісти, митці, європейські експерти, а самі мешканці віддалених мікрорайонів, міст та містечок, що донедавна знаходились на периферії культурного життя, починають проявляти ініціативу. Platfor.ma поговорила із директоркою агенції «АртПоле» Мирославою Ганюшкіною та режисеркою Олею Михайлюк про один із їхніх нещодавніх проектів – ВХІДнаСХІД у Бердянську, в рамках якого упродовж двох місяців місто відвідали митці зі Львова, Києва, Мінська, Мюнхена і Стамбула.

 

 

Для агенції «АртПоле» тема культурної децентралізації далеко не нова. У 2003 році їхня команда започаткувала один із перших українських open air’ів у карпатському селі Шешори. Попри скепсис, що «в таку глушину ніхто не поїде», за кілька років фестиваль став знаковою подією для цілого покоління творчої молоді. За плечима в «АртПоля» досвід організації мистецьких подій у різних містечках і селищах по всій території України, включаючи Крим і Луганщину. Platfor.ma поговорила з керівниками АртПоля про їх останній проект у Бердянську.

 

– Які завдання ви ставили перед собою, вирушаючи до Бердянська, та чи вдалося їх виконати?

 

Мирослава Ганюшкіна

М: Сформувати у Бердянську культурно активну спільноту, яка б могла комунікувати з митцями та самостійно організовувати події. Також було завдання посилити інтерес до таких подій в принципі, показавши хороші приклади. Не випадково у програмі були не лише концерти, перфоманси, виставки, а й лекції, які пояснювали, що відбувається. І багато хто говорив, що це корисно, інакше деякі моменти було б важко сприймати. З кожною наступною подією ми бачили, що людей приходить трохи більше, ніж попереднього разу. Спільнота вже сформувалася, але півтора місяці – це дуже мало. Це тільки початок початку і треба продовжувати, що ми і будемо робити.

 

Оля Михайлюк

О: Мені необхідно було зрозуміти, як розповісти про те, що з нами усіма відбувається, зокрема у найбільш больових точках… там, де війна. Хтось може рефлексувати з відстані, мені ж потрібно було опинитись поближче, безпосередньо спілкуючись з людьми, які мають цей досвід. Чесно кажучи, ми переймалися, що постійно піднімати такі теми буде боляче – люди і так в цьому живуть, їм треба розповідати про щось інше. Але виявилося, що болючі питання знаходять відгук, всім необхідно висловитися, але часто незрозуміло як. Тому щовівторка ми збиралися, щоб шукати, як про це говорити –  за допомогою вистав, концертів, виставок… І це була дуже сильна взаємодія спільноти, дуже органічна форма немовчання.

 

– А що ви знали про це місто до проекту?

 

М: Нічого. Крім того, що це було перше українське місто, в яке ми в’їхали після двох тижнів в зоні АТО (про що ми вже писали. – Platfor.ma). У багатьох наших друзів був сентиментальний спогад з дитинства про відпочинок на морі. Ми в дитинстві у Бердянську не відпочивали. І коли минулого року приїхали туди з вже окупованого Алчевська, було відчуття, що ти в Україні, і це вже настільки добре!

 

О: Пам’ятаю, у когось зі знайомих у бабусиній кімнаті бачила сувенірні якорі, знаєте, які привозили з курортів. І от Бердянськ асоціювався з якимось таким не дуже якісним, облупленим сріблом. А коли опиняєшся там… Перше, що всіх причаровує, – це, звичайно, коса. А потім відкриваєш щодня якісь нові об’єкти, і вже починаєш дійсно любити це наймілкіше – таке зворушливе – море. Розумієш, що воно маленьке і його треба захистити.

 

 

– ВХІДнаСХІД включав проекти, що народилися безпосередньо там, у Бердянську, під час своєрідної творчої резиденції. Що це були за твори?

 

М: Вадим Ільков та Сергій Кравченко провели там по два тижні, фотографуючи, і в результаті виникла виставка «Узбережжя», що поєднує їхні світлини та тексти. Оля разом із музикантами Олексієм Ворсобою та Марком Токарем підготували перформанс «паМ’ЯТАти» за участю Олега Божка, нашого друга із Алчевська, який допомагав організовувати мистецькі події там, а потім змушений був переїхати до Києва. Також Оля разом із Мирославом Вайдою та Віталієм Коханом продовжили розпочатий півроку тому в Мюнхені проект «Внутрішні території». Тоді Оля робила перфоманс __просто__пішли__, розповідаючи про жінок, які виїжджали з-під обстрілів з території, де починалися бойові дії. У Бердянську вона познайомилася з дівчатами-переселенками з Горлівки, Макіївки, тобто зустріла тих, про кого тоді йшла, і підготувала перформанс вже за їхньою участю

 

 

М: Також нам вдалося запросити німецьку художницю Карлотту Брунетті, яка у Мюнхені виступала куратором проекту, а в Бердянську представила власну інсталяцію «Das Nachspiel» (Наслідки).

 

О: Об’єкт Карлотти Брунетті, як на мене, вийшов дуже жіночий – в ньому біль і турбота водночас. Червона нитка лишає сліди на нашій мапі. І з одного боку це колір крові, війни, комуністів і центральної площі Москви, а з іншого – це ж нитка, а отже це і колір вишиванки, калини й маків, ягід і квітів. Мирослав Вайда за допомогою звичайної пляжної парасолі й ліхтарика, миготіння якого нагадувало маяк, показав приховану тривогу, що відчувається зараз всюди у містах неподалік зони бойових дій, зокрема і тут. Його інсталяція розмістилася в центрі залу з живописними роботами в золотих рамах, які тільки підкреслювали нестабільність і мінливість всього, що з нами відбувається.

 

Минулого літа я виїжджала з Алчевська на «отдых на Азове» на маршрутці через 11 блок-постів і мені знайома ця дещо іронічна мова натяків. І навіть зараз – в моменти, коли небезпека відчувалася ближче, мені весь час хотілося сховатися під парасольку, як в «Меланхолії», й познущатися над усіма страхами.

 

 

О: В центрі іншого залу були охайно складені на стелажі картини – робота Віталія Кохана – про неможливість бачити. Вже кілька місяців колекція Бердянського художнього музею прихована, а наукові співробітники час від часу відвідують семінари, які організовує МНС щодо евакуації фондів у разі потреби. І ніхто не знає, скільки все це триватиме. Так, іноді ми можемо зберегти предмет, але зовсім забути про його сутність і призначення. Зараз щось схоже відбувається з містами на сході. Говориться тільки про зруйноване й врятоване. Але серед цього всього є люди зі своїми долями й думками, якими ніхто не цікавиться, і поступово вони самі перестають бути собі цікавими. Як ці картини, розвернуті сірим боком до глядача.

 

Мені дуже хочеться побачити проекти, які там народилися, в розвитку. Через півроку чи через рік. Впевнена, що це будуть грати, показувати в інших містах і країнах, і таким чином поширюватиметься інформація про Приазов’я. Такі приклади є в історії. Скажімо, про маленьке містечко Мурнау в Альпах весь світ знає через твори Кандінського. Зараз це можливість розповідати про ситуацію людям, які ніколи тут не бували. Тому що одна справа судити здалеку: «Вони самі обрали і самі нехай розбираються». А інша – безпосередньо потрапити і подивитися в очі цим людям, зрозуміти, що насправді дуже багато хто особисто цей вибір не робив. І з цим знанням вже не так просто і затишно відмежовуватись далі.

 

– Говорячи про аудиторію невеликих міст, іноді доводилося чути: оскільки там фактично нічого не відбувається, то все одно, що привозити – люди прийдуть на все. Як ви оцінюєте критичність аудиторії у Бердянську?

 

М: Я б взагалі не робила різницю між великими і малими містами. Пропорція фактично однакова всюди. Спілкуючись, трохи дізналися про політику «культурних» заходів у Бердянську. Приходять або на якусь мегапопсу, типу «95 кварталу», і вартість квитків ролі не грає – точно так само, як у Києві. А на все інше не приходять. Або як ми, вичіпляєш по кілька людей, вони – своїх друзів, і так далі…

 

 

О: Не беруся аналізувати тих, які бувають скрізь, бо до нас, як правило, такі не приходять. У нас йдеться не про якусь узагальнену аудиторію, а про особистий вибір кожного – хтось сприймає, хтось ні. Скажімо, після лекції про мистецтво перформансу обговорення тривало кілька годин. Ці люди могли б і не прийти на будь-який концерт на площі. Всі митці поїхали з Бердянська, натхненні такою уважною аудиторією.

 

– З вашого досвіду, хто в Україні підтримує такі «децентралізовані» проекти?

 

М: Хто завгодно і ніхто. Тут має бути задіяно кілька джерел: і влада, і меценати, і, власне, та аудиторія, яка ходить на події – вони не мають бути безкоштовними. Але як залучити нашу державу до фінансування таких проектів, чи як люди в Бердянську з їхніми зарплатами можуть платити за квитки? Відповіді ми продовжуємо шукати. І оскільки поки що максимум, що можуть зробити державні інституції – це не заважати, то, очевидно, має бути якась система спільнокошту.

 

Про ВХІДнаСХІД ми для себе вирішили, що оскільки це був перший проект з багатьма освітніми моментами, то вхід на всі події був вільний. І це стало можливим завдяки підтримці проекту Українська ініціатива зміцнення громадської довіри (UCBI), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID). Але якщо ми будемо продовжувати це в Бердянську, то поступово залучатимемо і фінанси спільноти. Можливо, не у формі платного входу, а у формі спільнокошту. Тепер місцева громада знає, що такі проекти є, і якщо вони подобаються, то варто докласти власних зусиль до їх втілення.

 

 

О: Мені здається, спільноти зараз набагато крутіші за всі державні програми. Люди можуть самі прийняти рішення, надати приміщення, апаратуру. Суспільство значно випереджає те, що робить держава.

 

– Чи можете вже зараз анонсувати наступні візити до Бердянська?

 

М: Збираємося приїхати туди на Коляду. Ми провели невелике дослідження сіл довкола Бердянська. Там є своя різдвяна традиція. Українці Приазов’я колядують дещо інакше, ніж на Західній Україні. Дуже цікаво, як це відбувається у місцевих болгар. Ми б хотіли привезти їм свої матеріали, зібрані за тривалий час в експедиціях – аудіозаписи, фото, відео – і сходити разом в коляду.

 

О: Також ми зустрінемося у Бердянську для репетицій проекту «роздІловІ» і в останній «додатковий» день зими, 29 лютого, почнемо звідти тур прифронтовими містами. Плануємо, що це будуть Слов’янськ, Краматорськ, Маріуполь, Бердянськ, Сєвєродонецьк, Бахмут. Але знову ж таки, остаточний вибір міст залежатиме від місцевих спільнот – ми будемо там, де ми потрібні.

 

 

Фото: Сергій Кравченко, Олена Ястребова, Вадим Ільков, Ольга Баранова.