30 березня 2017

«Всі вважали це безнадійним»: як українська волонтерка допомагала сирійським дітям в Туреччині

Киянка Лілія Фасхутдінова успішно працювала в Air France, але у свої 29 вирішила все змінити. І відправилась влаштовувати дітей біженців до шкіл Туреччини в рамках Європейської волонтерської служби (ЄВС) – міжнародної програми, яку фінансує Єврокомісія. Platfor.ma поговорила з нею про те, чому вона так вчинила і як новий досвід змінив її життя.

 

 

На пошуки того, чого я хотіла, пішло півроку. Я хотіла, щоб робота була пов'язана із вирішенням соціальних проблем – тобто пов’язана із сиротами чи біженцями. Дуже зацікавив проект в Іспанії – там була робота з підлітками, які скоїли тяжкі злочини. Я одразу розуміла, що хочу працювати над чимось важким, не шукала легких шляхів.

 

Усього я подала близько 25 заявок, але виявилося, що це не так вже й багато. Коли зустріла інших волонтерів, то деякі розповідали, що подавалися по 150 раз, поки не отримали запрошення на проект. При цьому деякі могли відправити 2-3 заявки – і їх відбирали.

 

 

Особисто я на свій проект подавалася тричі. Коли подавалася останній раз, то просто написала про себе казку: мені здалося, що втретє вони не захочуть читати одне й те ж саме. І це спрацювало. Але не думаю, що така стратегія буде успішною завжди – деякі мої друзі по ЄВС подавали абсолютно стандартні заявки. Тому насправді рецепту успіху я не знаю.

 

Бажаний проект я знайшла на Європорталі. В описі було сказано, що це робота в Туреччині з дітьми-біженцями із Сирії, Афганістану та Іраку. Ці діти дійсно потребують допомоги, але проектів такого роду не так багато. Це і вплинуло на мій вибір.

 

Хоча адаптувалася я досить швидко, але на початку найбільше шокували наші житлові умови. Було дійсно дуже брудно. У турків взагалі досить охайні квартири, але наша організація чомусь дуже на нас економила. Це була одна з найбільших проблем. Але ми врешті обжилися, і до всього намагалися ставитися з позитивом.

 

Щомісяця нам виплачували кишенькові в розмірі 180 євро. Мені вистачило, вдалося навіть зекономити на подорожі – в останні два місяці я об’їздила майже всю Туреччину.

Я жила на південному сході країни – в місті Газіянтеп. Воно відоме своїми стравами з м’яса. Наприклад, коли говориш, що не їси м’яса, то тобі приносять курку. Що таке вегетаріанство там не дуже розуміють.

 

Газіянтеп – одне з найбільших міст Туреччини. У ньому мешкає майже 2 млн людей, близько чверті з яких – сирійці. Там є досить багато соціальних проблем. Через біженців підскочили ціни на житло, збільшилося безробіття, бо сирійці погоджуються працювати за менші гроші.

 

Наш волонтаріат проходив на базі Mercy Corps – це американська організація, яка працює з дітьми біженців. Приймали нас не вони, а інша компанія, але американці погодилися надавати нам приміщення для роботи. До цього центру, як правило, приходили діти із більш благополучних сирійських родин, він слугував як такий собі дитячий садок.

 

При цьому коли ти приїздиш в місто, то одразу бачиш багато дітей, які просто бігають по вулиці босоніж. Невмиті, нерозчесані, у рваному одязі не свого розміру. Тож саме з дітьми з вулиці і вирішили працювати наші волонтери ЄВС. Вони просто пішли на вулиці і позбирали цих дітей. Нам дозволили приводити їх у Mercy Corps.

Ми виходили на вулиці тричі на тиждень, і діти уже на нас чекали. Вони бігли до нас лавиною, одразу починали обіймати, цілувати – настільки вже звикли.

 

Ними ніхто не займається. Вони або бігають по вулицях, або працюють. Продають серветки, хліб, чистять взуття на вулиці. Загалом діти починають працювати з 6-7 років. У деяких сирійських родин із сіл по 7-8 дітей, батьки просто не мають часу доглядати за всіма. Відповідно, якщо дитині сім років, то вважається, що вона вже доросла і може дати собі раду.

 

Таких дітей ніхто не водить до школи, вони абсолютно не знають, як правильно поводитися. Тому ми вирішили, що просто гратися буде недостатньо. Навчали їх математиці, разом малювали, вирізали з паперу, гралися в соціальні ігри. Це дало свій результат: наприкінці року діти стали менш дикими – спочатку вони постійно билися.

Також ми навідували сирійські сім’ї. Записували, які потреби мають їх діти. Вели досьє на кожну родину: комусь не вистачало молока, комусь – взуття чи одягу. Потім збирали одяг, влаштували благодійний концерт у місцевій школі. А зібрані речі, їжу і коши розподіляли по сім’ям біженців.

 

Але й це ми вважали недостатнім. Хотіли влаштувати дітей у школи, дати їм шанс на майбутнє. Тому ми ходили в освітні установи та до їх батьків, щоб домовлятися про зарахування. Насправді мені здається, що основна причина, чому сирійські діти не ходять до  школи – це бо батьки цим не займаються.

 

Причин тому декілька. Наприклад, мати запитує в сина: «Ти хочеш до школи?» Звичайно, він відповідає, що не дуже. А в неї немає часу його примушувати: чоловік загинув на війні, тож їй головне, щоб діти просто вижили. Тим паче, ці жінки, як правило, самі можуть не мати освіти, тому не вважають це обов’язковим.

 

Я пам’ятаю, як одна сім’я сподівалася, що в школу діти ходитимуть, коли повернуться до Сирії. Вони не розуміли, що їхні діти вже виросли в Туреччині, а Сирію вони не пам’ятають.

 

Інша відмовка для хлопчиків – робота. У нас був випадок, коли ми влаштували хлопчика в школу, а він її покинув, бо почав працювати.

 

З дівчатками – окрема історія. У деяких родинах вважають, що дівчаткам необов’язково вчитися, головне – вийти заміж. 15-річна дівчина, з якою ми познайомилися в сирійській родині, мріяла лише про це.

 

 

Врешті ми записали до школи близько 15 дітей – це більшість старших, з якими працювали. Точні цифри тяжко сказати, до нас постійно приходив хтось новий. А коли волонтерство завершилося, моя подруга Олена ще залишилася в Туреччині і сама записала до шкіл решту діток. Коли вона про це розповіла, я дуже зраділа, що це вдалося зробити. Бо, насправді, нашу ідею про освіту для сирійців ніхто особливо не підтримував, всі вважали це безнадійним.

 

Не хочу, щоб це звучало, як геройство. Ми ж насправді не в гарячу точку поїхали і допомогли лише малій групі дітей. Просто добре знати, що хоча б деяким дітям дали шанс на краще майбутнє.

 

Мене змінило оточення там. Пощастило зустріти багатьох волонтерів із різних країн, історії яких мене надихнули. Раніше здавалося, що в 30 уже багато для чого запізно. А тепер вважаю, що можливо все – головне захотіти. Цей досвід звільнив від кордонів, тепер здається, що в мене все попереду.

 

Тепер думаю про магістратуру і роботу в громадському секторі. Зараз шукаю роботу, пов’язану з переселенцями. Насправді, ситуація із сирійськими біженцями схожа із тим, що відбувається в Україні з переселенцями. Хочеться допомогти змінити це на краще.

 

 

фото з подорожей - Юлія Стешенко. Інтерв’ю опубліковано у співпраці з Вісником Представництва ЄС в Україні.