4 лютого 2016

Потрапити в історію: п'ять проектів, які роблять наше минуле ближчим і зрозумілішим

Сьогодні чимало ініціатив документують Майдан, війну, долі вимушених переселенців. Ми розуміємо, що важливо зафіксувати сучасність. А разом з цим ми відкриваємо, як мало знаємо про минуле. Звідси – спроби працювати з історією в нових форматах. Platfor.ma розповідає про ініціативу «Студії живої історії», яка збирає і підтримує яскраві та важливі проекти по збереженню нашої історії.

 

 

Упродовж останніх років з’явилося кілька цікавих проектів, які досліджували родинну й особисту історії українців. Фотопроект «Моя Україна. Спогади і самобутність» журналістки Дейзі Сінделар для Радіо Свобода зібрав сімейні фотографії зі Львова, Харкова, Києва, Дніпропетровська, Одеси, Ужгорода. Відеоспогади очевидців діяльності тоталітарних режимів записує львівський музей «Територія терору». А особисті історії кримчан увійшли до віртуальної виставки «Сусіди. Живі історії Криму», де представлені 22 етнічні групи півострова.

 

Одна з нових ініціатив у цій сфері – програма «Студії живої історії», що стартувала минулого року, а тиждень тому відкрила набір на 2016 рік.  Учасники «Студій» зможуть втілити власний проект на тему історії, отримавши на нього невеличке фінансування, а також менторську й організаційну підтримку.

 

Родинні історії

Освітню програму «Студії живої історії» придумали кримчанка Ольга Дятел і Тарас Грицюк з Рівного. «Мало хто працює з історією в третьому секторі. Ініціатив, пов’язаних з нею, дуже мало, якщо порівняти з іншими темами», говорить Ольга. Сама вона всерйоз замислилася про те, що ми називаємо історією і як напишуть історію нинішніх подій в Україні, навесні 2014 року, коли наближався «референдум» у Криму. Ольга називає ці події нейтрально – «історичні факти»: «Відбувся певний історичний факт: анексія, “воссоединение”, – його називають по-різному. За ним стояло багато різних перспектив кожної окремої людини. Мене зачепила тема особистих точок зору людей, які цей факт називають так, як хочуть, інтерпретують по-своєму. Тому прив’язка до теми історії виникла через осмислення, чому я себе так почуваю, як почуваю, де моя родина, звідки моє коріння. В одному просторі існують люди з різними думками. І все це має коріння в минулому».

 

 

Тарас Грицюк – історик за освітою, і хоч недовго працював за спеціальністю, зацікавлення історією, зокрема родинною, лишилося. Його дідусі й бабусі пережили виселення, в’язниці, еміграцію. Загалом, як гірко іронізує Тарас, багато подорожували, хоч і без власного бажання. Бабусині розповіді про її дитинство, про що мріяли і чим жили її родина та однолітки, як виселення з території сучасної Польщі в Радянську Україну вплинуло на їхнє життя, для Тараса були «неймовірною подорожжю», як він визнає сьогодні: «Бабуся подарувала мені багато історій, про які можна писати книжки й знімати фільми. Скільки таких нерозказаних історій навколо нас? І скільки їх щодня втрачаємо? Саме тому в програмі “Студій” хотілося показати цінність звичайної історії, яка може містити багато уроків. Через розуміння важливості особистої та родинної історії ми відчуваємо відповідальність за події в країні».

 

«Студії живої історії» виросли з освітньої програми для молоді «Майстерня громадської активності» (про нові проекти якої ми вже писали. – Platfor.ma). Як і «Майстерня», «Студії» орієнтувалися на співпрацю молоді з різних частин України. Тому в результаті першого року отримали калейдоскоп проектів з Києва, Ужгорода, Маріуполя, Коломиї, Запоріжжя та інших.

 

Учасники першого року «Студій» досліджували переважно тему родинної історії та працювали з публічним простором рідних міст і сіл у фото-, кіно-, медіа проектах. Про п’ять найцікавіших проектів – докладніше.

 

«Балаґульки» –  літературна Коломия

 

Софія Анжелюк з Коломиї розробила літературну екскурсію містом. Її повна версія триває цілих чотири години, а йдеться в екскурсії про незнані факти з життя Івана Франка, Василя Стефаника, Леопольда фон Захер Мазоха, Ірини Вільде та інших письменників, чиє життя було пов’язане з Коломиєю.

 

Слово «балаґули» зустрічається в текстах письменника Станіслава Вінценза й означає спекулянтів, які скуповували крам і перепродавали його на базарах. Коломия в минулому була передусім торговим містом. Та й сьогодні її часто асоціюють з районним центром і базаром, не знаючи, що її культурна історія може втерти носа й більшим містам.

 

Софія Анжелюк прагнула показати молодим людям таку Коломию, про яку вони й гадки не мали. Як це часто буває, мешканці виїжджають з малих міст із думкою «в нас нічого нема». «В Коломиї багато чого є, але мало хто про це знає, – каже Софія. – Коли розповідаєш дітям, що велика література творилася не десь далеко, а в їхньому місті, у них виникає якесь прозріння в очах».

 

«На фірі»

 

Героями короткометражного документального фільму «На фірі» стали мешканці села Васильківці Тернопільської області. Усні історії п’ятьох дідусів і бабусь збирали та обробляли учасники «Студій» Олександр Тирон і Катерина Поставська.

 

До фільму увійшли п’ять інтерв’ю зі старожилами Васильківців, які пам’ятають депортацію. Це люди 1925 – 1943 років народження, зафільмовані в їхньому буденному одязі, в інтер’єрі осель. «Уже сімдесят років тут живу, а всьо там думаю», – каже одна з респонденток.

 

Мета короткометражки «На фірі» виходить за межі оповіді суто про історію ХХ століття і прагнення заповнити лакуни родинної історії.  «Я хотів би, щоб глядачі провели паралелі між тодішніми переселенцями на селі, яких не любили, і сьогоднішніми переселенцями. Хотів би, щоб зрозуміли: люди лишаються людьми», – каже Олександр.

 

Таємнича історія Маріуполя

 

Історик за освітою і фітнес-тренер за інтересами Наталія Гугля протягом літа – осені минулого року знайомила маріупольців з невідомою їм культурною історією міста. Для цього організувала цикл екскурсій «Таємнича історія міста», які пройшли на одному з цвинтарів ХІХ століття.

 

Наталя називає дві причини, чому обрала саме цю локацію для ознайомлення маріупольців з міським минулим. Її найбільший страх у житті – все, що пов’язане з потойбічним світом. Наталя хотіла подивитися страхові в очі й побороти його. Друга причина – бажання кинути виклик суспільству. На думку авторки проекту, мешканці Маріуполя були цілком готові до екскурсії архітектурними пам’ятками чи промисловими об’єктами. А от такою нестандартною темою як цвинтар вдалося одразу зацікавити людей. «Я спробувала розвінчати міф про мізерність історії та культури нашого міста», – Наталя сподівається, що екскурсіям вдалося змінити думку маріупольців про власне місто.

 

«Між Левами і Ведмедями»

 

Дизайнерка Аліна Букіна, яка мешкає у Львові, та екскурсовод Віктор Опаленик з Ужгорода працювали над листівками із зображеннями львівських та ужгородських вілл. У наборі дев’ять листівок – чотири ужгородські будинки та п’ять львівських. Ця асиметрія викликана тим, що в Ужгороді не вдалося знайти п’яту віллу – ці архітектурні об’єкти в місті не класифіковані й узагалі оминаються увагою.

 

Автори проекту мали на меті підкреслити багатокультурність двох міст. «В Ужгороді понад вісім мікронаціональностей, і вони вже тисячу років мирно співіснують. Це поляки, роми, євреї, угорці, а тепер і понад 600 студентів з Близького Сходу та Азії», – перелічує Віктор. У Львові, розповідає Аліна, «є багато важливих культурно та історично речей для багатьох народів. Всі знають, що у Львові жили поляки та євреї, але мало кому відомо про греків або чехів, які мають цілий квартал у центрі».

 

«К запорожцам»

 

Анна Стукало вивчає журналістику у Львові (і регулярно пише для нас цікаві матеріали. – Platfor.ma), а в дипломній роботі досліджує, як популяризувати історію засобами медіа. На думку Анни, проблема Запоріжжя в тому, що мешканці сприймають своє місто стереотипно. Воно асоціюється з козаками, Хортицею, «ДніпроГЕС». Ці об’єкти важливі, та встигли набриднути. А поруч із ними існують мало кому знані менонітські тунелі, конструктивістські споруди і будівлі з тої епохи, коли місто ще мало назву Олександрівськ.

 

У трихвилинному відео можна побачити чотирнадцять локацій, які свідчать про «небанальну історію міста».  На тлі них бачимо танцівників, гімнасток, велосипедистів і фаєрників під саундтрек британців Muse.

 

Анна переконана, що історію потрібно подавати в легкій формі: «Голови, які промовляють з екрана, нікому не цікаві». Саме через те, що ми сприймаємо історію як щось нудне й примусове – такою її зробили у школі – потрібні такі просвітницькі проекти. Анна розповідає, що «багатьом запорожцям відкрилися очі на те, що місто можна асоціювати не тільки з Леніним».

 

Цього року у «Студіях живої історії» буде ще одна можливість для учасників – мобільність. Вони зможуть поїхати до інших міст, щоб взяти участь у спільному проекті чи обмінятися досвідом, а також пройти стажування. Окрім того, якщо першого року проект мав завершитися до кінця програмного року, то цього разу він може тривати й 2017-го. Організатори очікують, що це дозволить створити більш сталі проекти.


comments powered by Disqus