4 жовтня 2017

«Мрія дитини»: Кріштіану Роналду з відвертим текстом не про футбол

Кріштіану Роналду – нападник збірної Португалії, мадридського «Реалу» і один із найкращих футболістів за всю історію цього виду спорту. На початку жовтня у виданні The Players Tribune вийшла його розповідь про те, як він починав, і які моменти стали найбільш проникливими в його житті. Platfor.ma публікує переклад цього тексту.

 

Фотографія: depositphotos.com

Пам'ять зберігає один спогад про мене семирічного. Він настільки яскравий, що я прямо зараз можу чітко уявити цю картину. Це наповнює мене теплом. Цей спогад – про мою сім'ю.

 

Тоді я тільки почав серйозно займатись футболом. До цього грав лише з друзями на вулицях Мадейри. І коли я кажу про «вулицю», я маю на увазі не просто порожню дорогу, а дійсно «вулицю» – у нас не було воріт, і нам доводилося зупинятися щоразу, коли повз нас проїжджали автомобілі. Я був абсолютно щасливий, граючи так кожен день. Але мій батько, який відповідав за екіпіровку в клубі «Андорінья», підбивав мене піти пограти більш серйозно – в дитячій команді. Я знав, що він буде по-справжньому пишатися цим, тому дійсно пішов.

 

У перший день було безліч правил, яких я не розумів, але мені сподобалося – я захопився настроєм гри і відчуттям, яке дарували перемоги. Батько перебував біля поля на кожному матчі – він стояв там у робочих штанях і з величезною бородою. Він любив гру, але от мої мама і сестри зовсім не цікавилися футболом. Щовечора батько намагався заманити їх на футбол, щоб вони прийшли і подивилися на мене. Він наче був моїм першим агентом.

 

Пам'ятаю, ми приходили додому після матчів і батько говорив: «Кріштіану забив гол». А вони відповідали: «Ну, круто». Але їх насправді це не захоплювало, розумієте? Потім батько приходив і казав: «Кріштіану забив два голи» – і знову ніяких захоплень. Вони просто говорили: «О, це дійсно добре, Кріш». Що ж мені залишалося робити? Я просто продовжував забивати. Одного разу батько прийшов додому і сказав: «Кріштіану забив три голи. Він був страшенно гарний. Ви зобов'язані піти подивитися на нього». І все ж я кожен матч бачив у кромки поля лише батька на самоті.

 

Одного разу – я ніколи не забуду цієї картини – я розминався і озирався на всі боки, як раптом побачив маму і сестер. Вони сиділи на трибуні. Їм – як би це сказати – було цілком затишно: вони не кричали і не плескали, а просто махали мені, ніби я був на параді або щось таке. Хоча вони виглядали саме так, немов раніше ніколи не були на футболі, вони були там, на трибуні, і це все, що мене хвилювало.

Фотографія: depositphotos.com

 

Мені було так приємно. Це так багато важило, що в мені ніби щось перевернулося. Я був такий гордий. Тоді у нас було небагато грошей, а життя на Мадейрі було важким. Я грав в якихось древніх бутсах, які віддав мені брат або хтось із кузенів. Але гроші дитину не хвилюють, для неї важливо лише те, що вона переживає. І той день був дуже емоційним. Я відчував себе в безпеці, відчував, що мене люблять. Для цього у португальській мові навіть є спеціальний вислів: menino querido da família – «улюблений малюк в сім'ї».

 

Я згадую про це з ностальгією, бо той період був дуже коротким. Футбол дав мені все, але він же змусив мене покинути будинок, коли я ще не був готовий до цього. Вже у 11 років я перебрався з острова в академію лісабонського «Спортинга» – і це був найважчий час у моєму житті.

 

Зараз мені дивно розмірковувати про це. Моєму синові, Кріштіану-молодшому, сім років. І я все думаю, як би відчував себе через чотири роки, збираючи його речі перед відправленням в Лондон або Париж. Це здається чимось неможливим. Упевнений, і моїм батькам так здавалося. Але для мене це був шанс виконати мрію, так що вони відпустили мене – і я відправився в «Спортинг».

 

Я, як і раніше, жив в Португалії, але при цьому почував себе ніби в іншій країні. Через акцент мова здавалася мені зовсім чужою, та й культура була іншою. Я нікого не знав і відчував себе дуже самотнім. Сім'я могла дозволити собі відвідати мене лише раз на чотири місяці або близько того. Мені так їх не вистачало, що кожен день був болючим.

 

Футбол допомагав мені триматися. Я знав, що можу робити на полі те, чого не можуть інші діти в академії «Спортинга». Пам'ятаю, як один хлопчисько вперше сказав іншому: «Ти бачив, що він творить? Цей хлопець просто звір». Потім я чув це постійно, навіть від тренерів, але при цьому хтось завжди додавав: «Так, але він занадто дрібний».

 

Так і було. Я був худим, зовсім без м'язів. Тож в 11 років прийняв важливе рішення. Я знав, що дуже талановитий, але вирішив – буду працювати більше і старанніше за всіх, перестану грати як дитина, перестану вести себе як дитина. Я вирішив тренуватися так, немов можу стати кращим в світі. Не знаю, звідки взялося це відчуття, воно виходило зсередини. Це відчуття голоду, яке ніколи не проходить: коли програєш, відчуваєш щось на зразок почуття сильного голоду, коли перемагаєш, все одно відчуваєш, що голодний, хоча і з'їв пару крихт. Тільки так я і можу пояснити те, що відчуваю.

 

Отже, вечорами я став потайки вибиратися з кімнати в гуртожитку, щоб попрацювати над собою. Я ставав здоровіше і швидше. І коли знову виходив на поле, ті люди, які раніше говорили про те, який я худий, тепер дивилися на мене так, ніби настав кінець світу.

 

 

У 15 років я якось звернувся до партнерів по команді під час тренування. Дуже чітко пам'ятаю, що сказав тоді: «Коли-небудь я буду кращим в світі». Вони посміялися. Я ж не був навіть у першій команді «Спортинга», але я дійсно вірив і говорив абсолютно серйозно.

 

 

Коли в 17 я почав грати на професійному рівні, мама через стрес рідко дивилася матчі. Вона приходила на старий стадіон «Жозе Алваладе», але так нервувала під час великих ігор, що кілька разів навіть втрачала свідомість. Серйозно, вона непритомніла. Лікарі почали виписувати їй заспокійливе перед моїми матчами. Я говорив їй: «А пам'ятаєш, а колись ти не цікавилася футболом?»

 

Я став замислюватися про більше. Хотів грати за збірну Португалії і за «Манчестер Юнайтед», тому що весь час дивився англійську прем’єр-лігу по ТБ. Я був зачарований швидкостями і піснями фанатів. Мене так хвилювала атмосфера прем'єр-ліги. Коли я став гравцем «Манчестер Юнайтед», то неймовірно пишався собою, але, думаю, сім'я пишалася ще більше.

 

Спочатку я дуже емоційно реагував на завоювання трофеїв. Пам'ятаю першу перемогу в Лізі чемпіонів – я був просто приголомшений. Так було і з першим Золотим м'ячем. Але я не припиняв мріяти. В цьому ж вся суть мрій, правда? Я завжди захоплювався «Мадридом» і хотів нового виклику для себе. Хотів вигравати трофеї з «Реалом», побити всі рекорди і стати легендою клубу.

Фотографія: depositphotos.com

 

За останні вісім років в Мадриді я зробив щось неймовірне. Але, якщо чесно, з часом титули стали дарувати мені інші емоції, особливо це стосується останніх двох років. Тут, в Мадриді, якщо ти не виграєш всі підряд, люди вважають це провалом. Це очікування величі. Це моя робота.

 

 

Але батьківство – це зовсім інші почуття. Я не можу їх описати. Ось чому мій час в «Мадриді» став особливим. Я тут і футболіст, і батько.

 

 

Є один епізод, – він стосується мого сина, який я завжди буду пам'ятати дуже чітко. Коли я думаю про це, мене сповнює теплом.

 

Це було на полі в Кардіффі, коли ми увійшли в історію в фіналі Ліги чемпіонів. Було таке відчуття, що я залишив послання для всього світу. А потім мій син опинився на полі, і раптово, як по клацанню пальців, мої відчуття змінилися. Кріштіану-молодший бігав навколо мене з сином Марсело. Ми разом з сином підняли трофей, а потім пішли по полю, тримаючись за руки. Це така радість. Я не міг усвідомити цього, поки не став батьком. Одночасно ти відчуваєш стільки всього, що просто неможливо підібрати слова. Я можу порівняти це тільки з тим, що відчував, коли розминався перед грою на Мадейрі, а мама і сестри сиділи на трибуні, тісно притулившись один до одного.

 

Коли ми повернулися на «Сантьяго Бернабеу», щоб відсвяткувати перемогу з фанатами, мій син грав з Марселіто на очах у всіх. Ця сцена сильно відрізнялась від моєї колишньої гри на вулиці. Але я сподіваюся, що син відчував те саме, що і я. Як говоримо ми, португальці: «Улюблений малюк в сім'ї».

 

Після 400 матчів за «Реал» я, як і раніше, хочу перемог. Думаю, я таким і народився. Але відчуття після завоювання трофеїв все ж змінилось. Це нова глава в моєму житті. На моїх нових бутсах Mercurial є особливий напис. Ці слова, прямо на п'яті, – останнє, що я бачу перед тим, як зав'язую бутси і йду в тунель для виходу на поле. Це як останнє напуття, додаткова мотивація. Там написано: «Мрія дитини». Може, тепер ви все зрозумієте.

 

В кінцевому рахунку в мене та ж мета, що і була завжди. Я хочу продовжувати бити рекорди в «Реалі», хочу виграти якомога більше трофеїв. Це у мене в крові.

 

Але найважливіше для мене за весь час гри в Іспанії – те почуття, коли я, чемпіон, йду по полю, тримаючи сина за руку. Про це я в 95 років буду розповідати онукам.

 

Сподіваюся, ми зробимо це знову.