Вчора, 10 жовтня 2014

Рома їде: навколосвітня подорож без грошей. Частина перша – Грузія

Ми вже писали про Рому Свечнікова, який здійснює кругосвітну подорож фактично без грошей. Тепер ми починаємо публікацію його книги, що нещодавно вийшла білоруською мовою у видавництві наших друзів з 34mag.net. Йому 20 років, він кинув універ, забив на кар’єру і відправився у безстрокову подорож навколо світу за чистими емоціями. Майже не маючи грошей, Рома Свєчніков пообіцяв об’їхати земну кулю довільним маршрутом, без чіткого плану. Ця подорож досі триває. Із самого її початку Рома не тільки писав на запилених колінах історії своїх дорожніх пригод, але і робив фотки, монтував відео та записував аудіо.

 

Це втеча!

 

Я студент третього курсу Білоруського державного університету інформатики та радіоелектроніки, гасло якого – «Знання та стиль життя». Мені двадцять років. Як виросту – буду програмістом.

 

Моя дорога до універу проходить уздовж траси, якою несеться потік з міста. Я дайвер – занурююсь на двадцять метрів вглиб метро на одному подиху. Тут мене кожного разу зустрічають як терориста, перевіряють мій рюкзак. А ще цей завжди життєрадісний голос розуму з динаміків: «Шановні пасажири, будьте уважними...». Просто як у дідуся Орвела.

 

На шостому поверсі п’ятого корпусу універу розміщено кафедру штучного інтелекту. Важке повітря у коридорі можна різати ножем, від ароматів зводить шию. Найближчі шість годин мене загортатимуть у запорошений радянський диван. Моя бабця сказала, що житиме, доки її онук навчається.

 

Так от, це втеча!

 

У моїй кишені десь близько двохсот доларів. Мій рюкзак важить двадцять три кілограми. Все розраховано на повну автономію протягом тижня, а може й більше. У комплекті – легкий намет, спальник, килимок, маленький газовий пальник, казанок на літр, ніж, ліхтар, шмотки та інші ніштяки. Я зробив щеплення від лихоманки, страхування на півроку та іранську візу. Мій телефон тримається без заряджання близько місяця, камера – півтора тижні, ноут – вісім годин. Все це убезпечено гермомішками від раптової повені. Тому наступні два місяці все про мене досить зрозуміло.

 

Йду з дому вранці 1 липня. Дію рішуче та зважено, наче беру інтеграл. Протягом останніх півроку я сотні разів уявляв собі цей момент. Я знаю точний час, коли приїздить 112-й автобус – скористаюсь ним аби дістатись траси. Я знаю точне місце на М1, де стоятиму, витягнувши руку. Ці півроку я планомірно рвав ланцюга, яким був прикутий до будки. Останній кидок – і мого ошийника зірвано. Я спрагло ковтаю повітря і витрачаю усі зібрані сили на те, аби бути подалі від будки, миски та господаря. Я відправляюсь у навколосвітню подорож.

 

Я прокидаюсь на брудному узбіччі траси на Владикавказ – починається четвертий день мого тріпу. Всю ніч жахливо гуркотіла дорога та лив дощ. Поспати майже не вдалося, і я неохоче вибираюся з намету. Земля навколо перетворилася на багнюку, у яку одразу ж провалюєшся по коліна. Я збираю намет і рушаю до найближчої заправки, щоб навести марафет. Мені щастить – на заправці халявний Wi-Fi і вода з брандспойту.

На трасі біля дорожної розв’язки мене спиняє вірменин, що снідає, розклавшись їжу на багажнику своєї «Волги». Ми розмовляємо, він пригощає мене та пропонує підвезти. «Волга» розбита в гівно. У салоні машини – купи якогось мотлоху, на підлозі розкидане сміття, між сидіннями стирчить газета інтимного змісту «Ещё». Просто під час руху воділа, що представився Мішою, розгортає її і починає розглядати фотки.

– Дивись, усе, що хочеш! Усе, що хочеш!

 

Міша – мужик років п’ятидесяти. Має проблеми з вагою, неголений та нетверезий. Він старанно розпитує мене про мій сексуальній досвід. Я намагаюся скерувати балачку у інший бік, але він надокучливо довбе цю незручну тему:

 

– Коли у армії служив, у мене сержант був. Я тоді ще російською поганенько розмовляв. Суворий був сержант, ганяв усіх! Але мене чомусь не чіпав. І ось у мене неочікувано наряд трапився – техніку охороняти. І ось я питаю сержанта, як же мені у наряд йти, коли я не повечеряв навіть? Він каже: «Не хвилюйся, я сам усе тобі принесу». Привезли мене до сторожки, і сержант швидесенько приїхав, привіз поїсти. Я сиджу, їм, а він вмостився поруч і починає мою колінку мацати. Ну, я нічого не кажу – бо то ж сержант усе ж таки. І тут він мою ширінку розстібає і починає тойво… Але мені приємно, і я мовчки вечеряю. І ось він каже: «Ти можеш мене трахнути?» – «Без проблем», – кажу. І трахнув його.

 

– Нє, Міша, я не тойво.

 

Вдаю, що зацікавився краєвидом.  Але воділа невгамовний.

 

– Карочє, я хотів тобі запропонувати. Але ж ти кажеш, що ти «не тойво». Коли раптом надумаєш, то дай знати. Природа тут красива – спинимось, у мене й презервативи є. Ну і, звісно ж, винагорода – не просто ж так.

– Міша, я ж сказав: ні!

 

За три хвилини скривджений воділа викидає мене під жахливу зливу. Зі мною таке вперше, до речі.

 

Півдня сяк-так дістаюся Нальчика. Обабіч дороги стоять невисокі гори. Рушив на вершину найближчої. Дорогою лякаю зайця, сам ледь на накладаю у штани. Розкладаю намет. Готувати вже просто не стає сил – я відразу ж вирубаюсь.

 

Кожного разу Рома буде ставитиме експеримент аби виконати певну місію. Цього разу він спробує вписатися на ночівлю до грузинського поліцейського відділку.

 

 

Тут поховано декілька сотень дітей

Будильник вмикається о восьмій. Хутко біжу вниз з гори. Дорогою натрапляю на пару дерев з грушами. Ось він я – Юра Гагарін перед відкритим космосом! Внизу, біля підніжжя гори, біжить дорога. Я стою на пагорбі та гризу дикий плід дерева. Досі я можу тільки позаздрити цій дикості з величезною кількістю жилок.

 

Найперше авто везе мене до Владикавказу. Водій Сергій розповідає про те, що з часів Союзу це місто було цілковито студентським. Тепер там щось на кшталт десяти універів, при тому що населення – всього лише близько трьохсот тисяч.

 

Сергій продовжує щось розповідати, а тим часом у мене падає щелепа – ми в’їжджаємо до Беслану. Я знав, що він у Північній Осетії, але не здогадувався, що проїжджатиму його.

– Скажіть, а де є та школа, де трагедія трапилася?

 

– Вона там, у місті. Ми зараз проїжджатимемо кладовище, це недалеко від дороги. Якщо хочете, я можу вам показати.

– Так, я хотів би подивитися.

 

– У мого хорошого товариша донька там була. Бог допоміг, жива, без подряпинки вийшла. Але потім ще два роки у шпиталі лежала, розмовляти не могла – так злякалася. Ми усі там були. Усі витягали дітей.

 

Я не можу підібрати слів. Ми виходимо з машини – переді мною поховані декілька сотень дітей. Для мене Беслан – репортаж по телевізору. Я не знаю, як це прийняти або усвідомити. Це не знаходить достатньо місця всередині. Я нічого не знаю про війну і тільки відчуваю повагу до людей, що пройшли через неї і лишилися людьми.

 

Шкода, що я не можу залишитися тут на декілька днів, щоб спробувати розібратися з усім цим.

 

Ми їдемо далі. Дістаємось Владикавказу і проїжджаємо його наскрізь – люблю, коли водії пропонують вивезти мене з міста, бо найбільше зло у подорожах автостопом – це вибиратися на трасу.

 

До Грузії лишається близько двох сотень кілометрів. До кордону мене підвозять дві літні жінки:

 

– Ми просто подорожуємо. Зараз їдемо до переходу, а потім повернемося назад, бо не маємо закордонних паспортів.

 

Ми наближаємося до кордону і починається дощ. Між Грузією і Росією немає піших митних переходів, тому я маю знайти авто, аби перетнути кордон. Мені чомусь завжди щастить у цій справі, і я вписуюсь у першу ж тачку до сім’ї росіян із Смоленська, яка одразу ж дарує мені мішок їжі.

 

Ми їдемо у Тбілісі, а точніше, поки що лише караскаємося перевалом заввишки близько двох тисяч вісімсот метрів старою військовою дорогою, зі швидкістю близько 30 кілометрів на годину. Водія звати Сергій і він раз-по-раз спиняє авто, аби зробити декілька фотознімків.

 

Навкруги бідні селища та отари вівців – ніяких магазинів та продавців сувенірів. Мені закладає вуха. Навкруги усе таке рідне, що хочеться вистрибнути з машини і втекти у гори.

 

Уночі ми в’їжджаємо до Тбілісі. З перших секунд я розумію, що мені тут подобається. Сім’я знову екіпірує мене їжею та водою, тому наступні декілька днів ніяких грошових витрат не передбачається. Ми прощаємося, і я йду до найближчої крамниці. Намагаюсь здибати Wi-Fi і одразу з знахожду декілька безкоштовних точок. Здається, точка з назвою Tbilisi loves you – це як раз саме те, що мені потрібно.  Досліджую найближчий фонтан, шукаючи дрібні монети – невдало. Пізніше я дізнаюсь, що в Грузії взагалі не кидають монети до фонтанів.

 

Я розкидую по сайту каучсерфінгу запити на вписку на найближчі дні. Розумію, що шанс отримати відповідь одразу дуже малий, тому рушаю у нічний Тбілісі. У пішохідному переході зустрічаю двох азіатів.

 

– Hey! Do you speak English?

– Yes, sure.

– Or may be Russian?

– Ха-ха, так-так, ми говоримо російською.

– Ви звідки, хлопці?

– Ми з Казахстану, з Алмати.

– О, я був у Алмати торік, коли ганяв стопом до Китаю.

– Нічого собі, то ти каучсьорфер?

– Ну так, але каучем я мало користуюсь. Ви не знаєте, де я можу безкоштовно заночувати?

– Е-е-е, ні. Ми не знаємо тут ніяких місць. Але ти можеш піти до нас.

– Добре, пішли до вас!

 

Хлопців звати Віталік та Асель. Вони працюють у британській компанії у Алмати, тому відмінно володіють англійською. Кажуть, що у Грузії іх усі кличуть  Made in China. Віталік і Асель подорожують переважно літаками і сміються, дізнавшись, що я ніколи не відривався від землі вище, ніж на 5 метрів. Віталік каже, що не розуміє, чому грузини називають росіян окупантами.

 

– То коли б не росіяни, то їх би турки з персами нахєр би усіх вирізали. Що вони тут можуть зробити? На півночі – гори, на півдні – мусульманський рай. Он вірменів усіх перемочили, і грузинів би перемочили. А тепер вони ображаються.

 

Хлопці знімають квартиру у центрі. Мені виділяють ліжко у окремій кімнаті і пакет персиків.

 

Ми цілуємося на підлозі

Зранку я відправився до звичного місця у пошуках Wi-Fi. Доки я чекаю на пошту, до мене підходить місцевий мужик.

 

– Hello, where are you from?

– Belarus.

– О-о-о, так ви російською розмовляєте?!

– Так-так, звичайно.

– А я просто дивлюсь, що у вас такий же комп’ютер, як у мене, – від дістає із своєї потертої сумки лептоп, який є точної копією моєї крихітки.

– Дійсно. У нас багато спільного.

– Ах-ха-ха! Це ви жартуєте! Ах-ха-ха!

Так я знайомлюсь з крутим перцем, Зазою. Він має років п’ятдесят. Він біженець з Осетії. Розмовляє п’ятьма мовами і вчить ще дві. Собак він обходить за дві вулиці, спить зі світлом і терпіти не може мух. Про Бєларусь він має приємні спогади:

– Ви знаєте, коли мені було двадцять чотири, я познайомився з однією дівчиною у Гомелі. Ми стали близькі, але потім я мав поїхати. Вона зізналась, що вагітна. Я не можу знати, щиро вона це казала чи ні. Можливо, я десь у Білорусі маю сина. Я увесь час про це розмірковую. Я спробував її відшукати, але нічого не знайшов. Ось знайти б її колись. Але в мене немає її адреси, лише ім’я.

 

Як тільки око Зази помічає будь-який відреставрований будинок, він починає лаятися на усю вулицю, махати руками та питати у перехожих:

– Ти бачиш, що роблять? Зовсім вже охрініли, чи що?

Заза веде мене до чайхани, яка знаходиться поруч з сірковими лазнями:

 

– Я біженець, мені держава дає пільги та пенсію. Ось колись у мене бізнес навіть був, я пляшки збирав, а тепер влаштувався гідом по Тбілісі. Але мені не подобається – змушують усе напам’ять вчити. Навіщо напам’ять?

 

Заза френдить мене на Facebook і каже, що влітку познайомився з одним журналістом і організував йому зустріч з колишнім президентом Грузії – Шеварнадзе. На прощання він дарує мені декілька ларі і розчиняється у міському пейзажі.

 

Я вирішую терміново спустити бабло і відправляюсь до грузинського ресторану по десяток хінкалі. Згадую, що я також у якомусь сенсі журналіст і маю усе фотографувати. Кладу фотоапарат перед собою, щоб зняти вечерю. Наступного разу я згадую про фотік, коли доїдаю останній хінкалі.

Одразу після цього я отримую SMS від хлопців, у яких я зупинився. Пишуть, що не можуть сьогодні повернутися до Тбілісі. Мій наплічник лежить у них вдома, а з собою я маю лише ноут та фотоапарат. Я відправляюсь до найближчого бару аби знайти людину, яка могла б мене прихистити. Цією людиною стає Бая, дівчина двадцяти років, невисока на зріст. Я відриваю її від читання книжки. Через три хвилини знайомства вона запрошує мене до себе. Дорогою ми забігаємо у мак по картоплю-фрі.

 

– Я живу у квартирі із своєю сестрою та іі подружкою.

– Ти винаймаєш житло? Скільки це коштує?

– Я винаймаю його безкоштовно. Є така система – мій батько позичив господарю квартири десять тисяч ларі, і за це я живу у його квартирі безкоштовно.

 

Перше, з чим стикається мій погляд, коли я захожду до квартири Баї – це гігантська полиця з книгами. Їх величезна кількість, але всі вони – грузинською. Моє ліжко розташоване як раз біля полиці. Кухня за вимірами точнісінько така, як і моя «хрущовка». Я сідаю на підлогу, Бая закурює. Я намагаюся зрозуміти, хто вона, ставлю багато запитань, але вона досить спритно викручується. Бая палить з тринадцяти років, вчиться на програміста, не любить готувати та мріє звалити до Індії – ось і все, що мені вдається дізнатися. Через декілька днів вона летить до Німеччини. Ми вкладаємося спати.

 

Коли я прокидаюсь, мене вже чекає яєшня. Бая все ще палить з книгою. Вона дуже багато палить. Я снідаю і кажу, що маю іхати далі. Ми прощаємося. Я вертаюсь до неї за два дні без попередження. Я радий її бачити. Вона заварює міцну каву, викурює цигарку. Поряд з нею я гублюся. Вона така природня зі своіми цигарками і татухами - і те, і інше я звик відносити до неприроднього, поганого та забороненого. Усі шкільні роки я був хорошим хлопчиком у злому районі міста. Я не палив і не пив, тому що пили і палили усі. Я вважав себе переможцем, вважав, що знаю, як треба. Тому в іншій ситуації і б просив її погасити цигарку. Але щось пішло не так, і ми цілуємося, лежачи на підлозі.

 

Рома їде: Будда-Відео

 

Ми назвали цей пазл нашого матеріалу – будда-відео. Щоразу Рома робитиме медитативну нарізку без домішок: тільки чисті емоції-картинки з інтершумом. Занурься в атмосферу навколосвітньої подорожі.

 

 

 

Воділа просто за кермом наповнює чарки чачею

Ввечері нарешті приїздить Женя, мій напарник, з яким ще у Мінську ми вирішили разом проїхати частину моєї подорожі навколо світу. До цього моменту з ним не було ніякого зв’язку, і я вже почав хвилюватися.

 

Жені дев’ятнадцять. Крім туристичного спорядження, він має з собою дві флейти та біло-червоно-білий стяг Білорусі. Він полюбляє поводити себе як зануда, за що, звичайно, відхоплює пєндєля. За сніданком ми робимо двадцять відтискань. Навколосвітня подорож – то є справа більш жорстка, ніж служба у війську!

 

Тбілісі стає моїм четвертим улюбленим містом, після Берліна, Львова та Шанхая. Але дорога кличе і ми рушаємо до національного парку Тушеті, у гори. Перша спроба виявляється невдалою – вночі на виїзді з міста нас підбирає Сандра, сорокарічний мужик, який просто за кермом на дорозі починає розливати чачу по стаканах і смачно її дудлити. Ми їдемо майже у повній темряві серпантином просто до кордону з Чечнею. Я вперше у житті добряче п’яний. Ми приїздимо на місце о третій годині ночі. Сандра заселяє нас до бараку з робітниками, що будують ГЕС на річці.

 

Вранці ми йдемо дивитися на водоспад за декілька кілометрів у горах. Я ставлю штатив на березі, щоб зняти бурливу річку. Через секунду мої ноги вже під водою. Течія дуже сильна, і я ледь втримую себе і камеру. Страшно та смішно робиться лише через пару хвилин. Насправді я мав усі шанси піти на корм для чорноморських крабів.

 

Наступного ранку ми ще раз спробуємо потрапити до Тушеті, але замість цього опиняємося у парку Лагадехі. У інфоцентрі знайомимося з дівчатами з Польщі. Юля та Клаудія пропонують разом рушити за маршрутом. Розмовляємо сумішшю англійської, польської та білоруської. Робимо спробу піднятися у гори на три тисячі метрів, але губимося і вертаємось назад. Женя в горах отримує сильні опіки від борщівника, але ми не одразу розуміємо що то за пухирі і нам здається, що Женя швидко помре.

 

До моря їхати годину і ми зриваємося тим же слов’янським складом до Батумі. Дівчатка натрапили на грузинське хоспіталіті і зависли на день у Сінгахі. Женя разом зі мною летить далі, застоплюючи на дорозі спочатку мєнтовську тачку і одразу за нею молодого хлопця, який працює у міністерстві і займається інтеграцією Грузії до Європи. Це єдина людина у Грузії, який стверджує, що йому подобається Саакашвілі.

 

Він висаджує нас під Батумі близько другої години по півночі. Женя готується вперше у житті побачити море. За деякий час ми сидимо на березі і сміємося. Слів абсолютно немає. Ми просто щасливі. Місцевий хлопець радить нам місце для намету і дарує мішок їжі. Тут це нормальна справа – дарувати їжу. Нас постійно частуюсь чимось смачним і запрошують на ночівлю.

 

Наступного дня у Батумі ми зустрічаємося з нашими загулялими білорусками Юлією та Клавдією. Батумі – найкраще місто на узбережжі Чорного моря з тих, де мені довелося побувати. Все навколо квітне гостинністю та добротою, незважаючи на те, що це курортне місто. Тут у тебе немає постійного почуття, наче хтось хоче тебе надурити.

 

Ввечері на пляжі ми з полячками влаштовуємо дегустацію грузинського вина. А після п’яних танців під музику з сусідньої дискотеки розходимося містом, аби знайти місця для ночівлі. Ми потикаємось о кожен двір, щоб знайти бодай якесь місце для намету. Нарешті після години пошуків лаштуємо свій дім з тканини під інжирним деревом. Тепер це наш дім на наступні три дні. Кожного ранку хтось з мешканців сусіднього будинку частуватиме нас їжею.  Ми будеми тусити увесь день на узбережжі, слухати музику на джаз-фестивалі.

 

У центральному парку і знайомлюсь з крутими іранцями – Соху і Самае. Вони подорожують навколо світу на велосипедах, навідуючись дорогою в усі дитячі будинки.

 

Нові знайомі запросять мене поїхати з ними у село неподалік Батумі. Женя залишиться у місті. Наступні декілька тижнів ми подорожуватимемо окремо.

 

Тридцять років тому на місці цього дитячого будинку була психушка. Всередині – обшарпані стіни та хворі діти. Іранці  розраховували на те, що працюватимуть з дітьми віком біля дев’яти років, але найстаршому тут тільки шість. Ми ставимо свої намети, роздаємо дітям ліхтарики, катаємо їх на роверах і разом малюємо фломастерами на наших туристичних килимках. Ми класно проводимо час, але дуже втомлюємося.

 

Соху і Самае кажуть, що в Турції їм заборонили відвідувати дитячі будинки, бо хтось з американців прихованою камерою зняв фільм про цих дітей і виклав у інтернеті.

 

Ми вертаємося до Батумі вночі. За два дні я познайомився у порту з жінкою із Франції, яка подорожує морем на своєму невеликому вітрильнику. І ось тепер, крокуючи набережною, я помічаю човен під французьким прапором. Так знаходить своє вирішення проблема з ночівлею та їжею. Ці рядки я пишу, сидячи на справжній палубі у сонячному морі. Повз нас ганяють дельфіни і я насолоджуюсь тархуном грузинського розливу. Саме час поплавати!

 

Рома їде: Лайфхак

 

Щоразу, коли ти подорожуєш, важливо знати, як зламати систему. Спеціально для тебе Рома записуватиме коротенькі лайфхаки. Хтозна, може колись вони врятують твоє життя.

 

 

13 фактів про Грузію

 

1. Зустрічаючись, тут завжди цілуються, навіть чоловіки.

2. Грузинська мова має літеру – щось поміж К, Х та Р. За півгодини тренувань я так її й не зміг вимовити.

3. Вино п’ють цілими склянками. Норма на дорослого чоловіка – 5 літрів за вечір.

4. Тут палять майже усі, починаючи років із 12.

5. Щоб знайти вписку, треба просто підійти до паркану будинку (починати розмову необов’язково). У селах працює на 100%.

6. Халявний wi-fi у Тбілісі є усюди.

7. Єдине бридке місце у Тбілісі – метро.

8. Кілограм персиків коштує 4000 білоруських рублів (менше чотирьох гривень).

9. У Грузіі вирущують чай.

10. Грузинська, вірменська та азербайджанська мови не мають нічого спільного

11. Грузини рахують по 20. Наприклад у нас 83, у грузинів – чотири по двадцять три.

12. На вулиці часто можна зустріти велосипеди без велозамків та відкриті машини з ключами всередині.

13. Коли ти переходиш вулицю пішохідним переходом і тебе збиває машина – це твоя помилка.  


comments powered by Disqus