9 вересня 2015

Рома їде: цікаві моменти з другої книги навколосвітнього мандрівника

Рома їде до Києва! Сьогодні у Squat 17b свою другу книгу про навколосвітню подорож представить мандрівник Рома Свєчніков. Ми вже публікували цілий реаліті-серіал з текстами його першої книги в перекладі на українську у супроводі не менш цікавої фото- та відеохроніки. Тож не прогавте візит білоруського відчайдухи до української столиці. А просто зараз занурюйтесь у атмосферу подорожі навколо світу в обраних уривках з другого тому, де Рома приміряє на себе образи каліфорнійського роботяги, трагічного екстремала Кріса МакКендлеса з культового кіно Into the Wild та меланхолійного мангетенського вар’ята.

 

 

Лос-Анджелес: Вени

5:40 ранку. Я проспав автобус. Стрімко, автоматично плигаю у єдині свої шорти і навіть не вмиваючись випадаю до міста. Бігом — вгору вулицею, повз фонтанчики, що зрошують газон, — на Вілшер, у надії заскочити до автобуса, що вже мав поїхати геть. Здалеку бачу, що на зупинці тусується Габріель — кухар-мексиканець, з яким ми кожного ранку разом чекаємо на 720-й. Він піднімає великий палець вгору, я зітхаю з полегшенням, далі вже просто крокую до зупинки. Встиг.

 

Нині я у Лос-Анджелесі, працюю вантажником на російську мувінг-компанію. Ми спаковуємо меблі, перевозимо їх зі старих помешкань до нових осель і розставляємо по кутках. За пару місяців я так навчився цієї справи, що з заплющеними очима можу розібрати і зібрати практично будь-який аксесуар американського інтер’єру.

 

Сьогодні я працюю з Артом, пузатим мексиканцем, та Лі – двометровим чорним мужиком. Щойно ми сідаємо у службову вантажівку, хлопці скурюють добрячу «п’ятку» марихуани. Ми викочуємося на хайвей і наступну годину тягнемося в трафіку до будинку клієнта.

 

Нас зустрічає непримітний хлопець років двадцяти шести. З того, як він відповідає на наші звичні розвідувальні питання, ми розуміємо, що переїжджає він нечасто — таких ми одразу ловимо на свій гачок. Його квартиру, якщо працювати добропорядно, можна відбомбити години за три, а можна і за шість. Ми ніколи не перевозимо меблі «голими», для початку ми їх як слід пакуємо. Частково це робиться аби нічого не подряпати, але насамперед  — щоб потягнути час. Крім того, коли ми з серйозними пиками кутаємо шафу у три кожухи, це виглядає вельми професійно, і клієнту здається, що він не помилився, коли погодився на найдорожчий мувінг в усій Каліфорнії.

Проте сьогодні особливий день — усе буде як у кіно. Мексиканець Арт бере на «двулю» (так ласкаво ми називаємо двоколісний візок) п’ять шматків скла і тягне їх униз крутими сходами. Перед тим як стати до роботи Арт як слід дунув, тому світ здається йому ще яскравішим, а скрині  – пір’їнками. Певно, через це вже за секунду дзвін розбитого скла шириться сходами, а мексиканець услід за скринями та візком летить униз. Не дивлячись на драматизм ситуації, Арту смішно. Він різко підривається, піднімає скриню, з якою сиплються шматки битого скла, і біжить сходами нагору:

 

– Hey, guys! I dropped this shit! I dropped this fucking glass! Ah-ha-ha!

 

Великий чорний Лі так само починає реготати. Я стою з запакованою тумбочкою у руках і повільно переводжу погляд зі своїх упоротих колег на клієнта –  він помітно розгублений і не знає, що робити. Тим часом Лі вихоплює коробку у Арта:

 

– Let me see what's going on inside.

 

Лі розпаковує вантаж, де не лишилося нічого живого:

 

– Oho-ho, man! You crashed everything!

 

Лі закриває коробку і почитає обгортати її пакувальною плівкою. Він робить це завзято, не зважаючи на те, що зі стінок визирають гострі шматки скла, і хутко розпанахує собі вени на руці:  

 

– O my God! I cut myself!

 

Він розмахує рукою, заливаючи дім густою кров’ю, клієнт осідає на крісло, Арт тікає з квартири. Тим часом великий чорний хлопець починає втрачати свідомість. Я влітаю у сортир, хапаю туалетний папір, роблю тампон з декількох шарів, прикладаю його до рани і перемотую уе це пакувальною плівкою.

 

Я за легалайз.

 

 

Аляска: автобус

Усі дивилися Into the Wild? Усі розуміють, про який автобус йдеться? Тоді рушаймо!

 

Температура вночі опускається нижче нуля. Ми добре розуміємо, що пішки до чарівного автобуса, в якому жив та помер легендарний Кріс МакКендлес, можна дістатися або зараз, або вже ніколи. Заплічники зібрано. Гена – наш новий знайомий, емігрант з Анкориджа – підганяє нам пару наметів, перцевий спрей від ведмедів та доньку Поліну. Ось так, вчотирьох – до нас Олею приєднався мій корєш Арсеній з Лос-Анджелеса, який емігрував з Білорусі – ми відправляємося трасою в бік Фербанксу.

 

Посеред ночі у тайзі наше авто знову відмовляється їхати далі. З неба падає чи то сніг, чи то дощ. Сєня допомагає мені рятуватися від нестерпної ганьби, і ми разом ліземо під капот. Ремінь, від якого залежить половина агрегатів автомобіля, без ознак життя висить на привідному валові. Робимо спробу повернути його на місце, але наш маленький розвідний ключ, який ми наколядували ще у Лос-Анджелесі, не витримує навантаження і ламається.

 

 

Морально ми вже готуємося заночувати у холодній глушині, але раптом з темряви лісового масиву на гучному тягачі з’являється українець Семен. Він єдиний, хто трапляється нам тут посеред тайги в Алясці і саме він везе нам великий розвідний ключ. Ремінь стає на місце як рідний, Семен навіть не встигає цигарку скурити. Посеред наступної заправки ми розуміємо, що загубили мапу. Справи кепські, але на станції знаходиться атлас Аляски, і ми фотографуємо потрібну ділянку землі у не надто цікавому для нас масштабі  – а раптом що.  

 

Зранечку по побитій грунтовці нарешті дістаємося втрамбованої квадроциклами стежини. Сєня, так само як я, не спав усю ніч, але температура підганяє і ми ухвалюємо рішення потриматися ще годин дванадцять, як у старі добрі університетські часи.

 

До легендарного автобусу близько тридцяти кілометрів. Більша частина шляху проходить низинами, тому попереду багацько калюж, маленьких рівчаків та потічків. Річка, що колись згубила Кріса МакКендлеса, в жовтні не несе особливої небезпеки. Вода хоч і крижана, проте не піднімається вище колін. Як виявилось, у цю пору року можна з легкістю дістатися до автобуса велосипедами. Проте роверів ми не маємо, тому стаємо табором одразу над річкою − ззаду трохи більше ніж двадцять кілометрів.

 

Ми ставимо намети у сутінках. Тут на нас чекає неприємний сюрприз − виявляється, намети розраховані на вельми маленьких людей. Наприклад, Сєня вміщується всередині тільки наполовину. Куди подіти іншу половину − незрозуміло. Сяк-так ми кутаємося у спальники і відрубаємося. Сєня з Поліною ледь знайомі, мабуть через це їм вдається поспати усього годину. О п’ятій ранку Сєня остаточно не витримує і вилазить з намету. Він категорично оголошує на увесь табір, що тиха година скінчилась, тому усі справжні волоцюги-авантюристи не мають права спати о п’ятій ранку.

 

Щиро кажучи, ми можемо тільки здогадуватись, де знаходимося. За нашими підрахунками прогулятися доведеться ще годин вісім, проте довгоочіківаний автобус з’являється перед нами значно раніше. Він визирає так неочікувано, що я навіть не встигаю зрадіти. Всередині автобуса стоїть буржуйка та два ліжка на пружинах. Усі поверхні, на яких можна писати, забиті пафосними словами. Ми колупаємося у записниках, намагаємося залатати щілини та розбиті вікна, тягаємо дрова з річки – коротше, облаштовуємося. Сєня розганяє піч так, що у салоні можна паритися. Але, щиро кажучи, найбільше часу в чарівному автобусі ми просто відсипаємося.

 

Моє космічне побачення з автобусом не відбулося. Ось стоїть він − ось стою я. Я хотів би поцілувати його, та люди навколо. Я б обійняв його, міцно пригорнув би його до себе. Але не виходить. Гора умовностей стоїть поміж нами, ми дивимось один на одного, як друзі дитинства, що зустрілися посеред міста і не знають, про що питатися. Автобус перетворився на чек-ін, що зібрав вісімсот лайків.

Така дурна ситуація виникає вже втисячне. Ти знаєш, що десь далеко-далеко існує твій ідеал. Він недосяжний, ти пестиш і викохуєш його. Він допомагає тобі битися з буденністю. Раптом ти набираєшся відваги та кидаєшся у недосяжність, щоб хоча б на секунду залишитися з ним наодинці. Через вічність ти приповзаєш до свого ідеалу, розгублений, стомлений, у брудній сорочці, і усе псуєш. Абсолютно усе!

 

Увесь зворотній шлях ми проходимо за день. Річку форсуємо вночі. На світанку, напівмертві, дістаємося свого авта. Дорогою до Анкориджа вибухає трубка подачі води до радіатора задньої пічки. Сім годин на снігу під машиною і нову пробоїну ліквідовано. Жувальна гумка та бляшанка з-під кока-коли − ось герметики нового покоління.

 

Нарешті морозним жовтневим ранком ми прощаємося з Геною та його сім’єю. Мені дуже хочеться вірити, що через два-три роки ми зустрінемося знову. Але тепер я вмикаю двигун, і наші друзі поволі зникають у дзеркалі заднього виду. Тим часом Сєня вже летить до Техасу. Ми беремо курс на Нью-Йорк. Навігатор видає трохи більше, ніж вісім тисяч кілометрів.

 

 

Нью-Йорк: метро

Сєня купує у Каліфорнії авто і приїздить до Нью-Йорку. Перші декілька тижнів він тусується по вписках, стирчить разом з нами або з нашими новими тутешніми друзями. Якось ввечері він приносить до нашої нори радісну звістку – його знайома на декілька тижнів їде до Москви, лишаючи Сєні на цей час бомбезну квартиру на 34-му поверсі у центрі Мангетена. Так наша банда знову стає одним цілим.

 

Оля та Сєня працюють без спочинку цілими днями, я продовжую пручатися. Вдень я безперервно вештаюсь Мангетеном туди-сюди, перетинаючи за одну прогулянку півтори сотні вулиць. Я намагаюсь вписати себе у Нью-Йорк, відчути себе сильним та щасливим, коли стою при вході до якого-небудь височенного хмарочосу. Я покладаю на це місто великі надії, але у мене знову нічого не виходить. Нью-Йорк мені видається пісним, і я точно знаю, що не затримуюсь тут надовго.

 

 

Дні минають безглуздо. Я більше не беру з собою камеру. Я навіть виходжу з хати без заплічника. Зазвичай посеред дня я навідуюсь до 99 Cent Pizza, замовляючи щоразу три шматки. Дякуючи акції у Starbucks протягом лютого я маю безкоштовну свіжу каву в будь-якому з кафе мережі. Таким чином, я рідко витрачаю більше трьох баксів на день. Коли мені треба кудись поїхати на метро, я просто стрибаю через турнікет, зникаючи у натовпі.

 

Метро, мабуть, останнє місце, де залишився дух Нью-Йорка. Майже на кожній станції грають вуличні музики, чорні хопці під гіп-гап з бумбоксів показують акробатичні номери просто у вагонах. В метро можна купити їжу або наркоту, можна поспати, можна заскочити до громадської вбиральні. На деяких станціях навіть є безкоштовний Wi-Fi та розетки. Тут можна жити, ніколи не вибираючись на поверхню.

Я розумію, що моє тутешнє вар’ятство не може тягнутися довго. У планах Південна Америка, де навряд чи знайдеться місце для гарного підробітку. Черговий раз проглядаючи бруклінську дошку оголошень, я зарікаюсь працювати на російських емігрантів. Мене не лякає праця, я просто боюсь мати справу з «русскими людьми».

 

Наприклад, кілька днів тому я побився з одним російськомовним мужиком, який просто вулиці почав бити свою жінку. Але останню крапку в питанні зв’язків з російським ком’юніті поставив стос штрафів за паркування авто, який я отримав поштою і тепер тримаю у руках. Виявляється, мудак, якому я продав свою машину, повісив мої номери на інший автомобіль і поводиться досить вільно у виборі місця для паркування у центрі Мангетена. Десь так закінчується більшість історій про мої фінансові стосунки з російськими американцями.

 

В тему:

Рома в Грузії.

Рома у Вірменії.

Рома в Ірані.

Рома в Азербайджані.

Рома на Алтаї. 

Рома у Монголії.

Рома у Лаосі.

Рома у Таїланді і Малайзії.


comments powered by Disqus