8 лютого 2015

Рома їде: навколосвітня подорож без грошей. Монголія

Наш степовий вовк Рома Свечніков продовжує свою невтомну подорож навколо світу, а ми продовжуємо публікацію його книги, що нещодавно вийшла білоруською мовою у видавництві наших друзів з 34mag.net. Цього разу зледенілі уривки щоденника з досі найбільш небезпечного відрізку – загадкової Монголії. Обмороження вух, бійки з п’яними нащадками Чінгізхану, пробиті бензобаки фур, пальник для обігріву, сліпі водії, безнадійні міста, дитяче порно, і звісно, неочікувана розв’язка. Їдемо далі! 

 

 

Монгольська краса

Мотор глухне посеред засніженого степу:

 

– Коза драна! Два кілометри не дотягнула, блядь! – випалює водій «Сканії» Микола. Паливо закінчилось.

 

Він вискакує з кабіни, бере відро і зливає соляру з тридцятитонного баку, який ми тягнемо на заправку. Серце авто, як і раніше, мовчить. Ми обнімаємося з паливним насосом три години, за цей час повз нас проїждждає усього один дохлий уазік. Нарешті наша кобилка заводиться. Ми догрібаємо до останнього російського поселення. На пагорбі видно порожній російсько-монгольський кордон.

 

Блакитноокий російський прикордонник каже, що за годину прибуде караван монгольських автомобілів, щоб вивезти з заправки усе наше паливо. Військовий не збрехав: хутко ревуча колона машин перетинає межу і рівним строєм скеровується на ту ж заправку, куди ми щойно закинули бенз. Один водій одразу ж садить мене та Женю до себе у кабіну.

 

Ми заправляємо машину і вирулюємо на Монголію. Російську митницю проходимо гладенько. Митники щиро глузують з наших планів доїхати до Улан-Батора автостопом.

 

– Та ви йобнулись! Там на півтори тисячі ні доріг, ні машин немає! Тут тільки влітку туристи їздять. До Баян-Улгій доїдете, там сідайте на літак і через дві години будете в Улан-Баторі.

 

Зовсім нещодавно їх скептицизм міг мене налякати, але тепер я впевнено віджартовуюсь.

 

Як тільки закінчується Росія, починається ґрунтовка. Монгольський прикордонник питає мене про візу. Я кажу, що візи не маю. Він каже: «Добре» – і ставить штамп. Алтай лишається позаду. Я ще не знаю про те, що ще тисячу разів повертатимусь до свого милого будиночка на схилі гори. Попереду – дика та чужа Азія. На довгі місяці, а, може, й роки, я перетворюсь на «білого містера», а значить – у інакшого.

 

Години півтори у темряві ми скачемо по пагорбах. Не уявляю, як водій визначає напрямок руху, бо нічого подібного на дорогу я розгледіти не можу. Неочікувано нас виносить на асфальт. Десь внизу з’являються вогні міста.

 

– Вам де виходити? – питає водій, і мені стає смішно.

– Та неважливо. Хоч просто ось тут.

 

Машина спиняється біля готелю. Ми дякуємо шоферові і відправляємося блукати по нічному селищу. З перших секунд у Баян-Улгій стає зрозумілим, що попереду нас чекають брудні часи. Навколо рясно розкидані нескінченні трущоби з одноповерхових будиночків без дахів, деінде видніються монгольські юрти. Дітки тягнуть бідони з водою, хтось жене худобу, стоїть теплий аромат горілого вугілля.

 

  

Трохи глибше у селищі ми знаходимо декілька недобудованих п’ятиповерхівок. Я продираюсь крізь одне з вікон першого поверху. Не найліпше місце для ночівлі – повсюди розкидано електроінструменти, батареї не гріють. Швидше за все, зранку з’являться роботяги, і ночівля закінчиться у поліції.

 

Сунемо далі нічним селищем, зазираємо у кожен під’їзд, смикаємо ручки крамниць. Марно. У пам’ять закарбовується картинка: між рядів з гаражів у перевернутому баку зі сміттям горить вогонь, з цього ж баку у небезпечній близькості до полум’я снідає корова, поруч на кортах сидить старий монгол і дивиться кудись за горизонт.

 

Випадково ми виходимо до мечеті. Всередині горить світло. Вибору не лишається, ми направляємось до дверей. Женя кидається тлумачити охоронцю, хто ми і навіщо прийшли. Низенький монгол терпляче вислуховує його і відповідає щось своєю мовою. Російської він не розуміє. Я пояснюю жестами, що ми не маємо грошей і нам ніде спати. Через декілька контрольних дзвінків «нагору» охоронець розпливається у широкій посмішці і пускає нас до молитовної кімнати.

 

Я розкладаю спальник та вдивляюсь у вікно. У темному світлі вуличного ліхтаря, вчепившись за край даху, бовтається на вітрі шматочок поліетилену – як символ монгольської краси. Від холоду цього кадру мене дрижаки беруть. Дякую Аллаху, що я не лишився цієї ночі на вулиці.

 

Надгробок для селища, що вмирає

Зранку ми йдемо на околицю поселення, щоб на останній заправці приготувати собі сніданок. Від сильного вітру пальник ніяк не хоче підігрівати воду. Нерви не витримують і ми приймаємо рішення ломитися у найближчу хату.

 

Відчиняє невисока пані років п’ятидесяти у хустці. Ми розмовляємо жестами. Господиня запрошує нас до печі, де ми нагріваємо воду та варимо рис. Після перекусу вже було йдемо, але у хату заходить господар і каже, щоб ми не рипались, доки не спробуємо домашніх пельменчиків. Стіл прогинається від їжі. Ми так набиваємо шлунки, що насилу встаємо зі стола. Недоїдені пельмені господиня пакує до мого казанку. Запасу їжі я не маю, тому з вдячністю приймаю гостинець.

 

Ми виходимо на шлях. Я вдягнутий в увесь свій мотлох (декілька футболок, светр, байку та куртку), але мені все одно достатньо зимно. Ми пензлюємо порожньою трасою у напрямку перевалу. Через годину нас підбирає перша машина і відвозить на інший бік хребта. Водій спиняється посеред степу і показує кудись:

 

– Улан-Батор! Туди!

 

Ми вивалюємось з кабіни. Машина повертає на південь. Я дивлюсь на стовпи пилу з-під коліс авто, які зникають у далині, – ми лишаємося самі посеред величезного мертвого поля. Наскільки вистачає очей нічого не видно. Холод та вітер без спину. Ми витримали ще пару кілометрів аби відразу впасти на короткий перепочинок.

 

Степ перед нами розсікають декілька десятків доріг. По якій з них їхатиме машина – не зрозуміло. В очікуванні транспорту ми лежимо, притиснувшись один до одного, вже котру годину,  і вдивляємось у те, як гнеться на вітрі пожовкла трава.

 

Женя щось кричить мені, але через вітер я не чую слів. Раптом він підскакує і починає розмахувати руками. Виявляється, він бачить авто, усього за 50 метрів від нас:

 

– Доброго дня! – я намагаюсь перекричати вітер.

– Таваріщь! – кричить у відповідь водій роздовбаного уазіка.

– Ми їдемо на Улан-Батор! Підкиньте по трасі!

– Не Улан-Батор! Товба!

– Товба так Товба! Їдемо!

 

У сутінках ми дістаємося до містечка. Я думав, що Баян Улгій – бідне місто, але Товба у такому випадку – резервація для збіднілих жителів Баян-Улгій. У колишньому совхозі живуть близько сотні сімей. Усі вони туляться у маленьких одноповерхових хатках з поліетиленом замість скла на вікнах. У селищі немає жодного дерева чи городу. Убік від центральної вулиці стоять скелети старих господарських будівель без ознак життя. Поруч пам’ятники героям революції та праці – надгробок для селища на стадії вимирання.

У місцевій крамниці ми знайомимося з дівчиною. Вона розказує нам англійською, що дорога на Улан-Батор проходить за п’ять кілометрів від селища. Вона радить нам сісти на автобус до Баян-Улгій, а там купити квиток на літак. Декілька разів пробуємо розтлумачити їй, що ми не маємо грошей, але вона відмовляється нас розуміти. Тоді ми вирішуємо дізнатися, де у селищі можна заночувати, але на це питання виразної відповіді ми не чуємо.

 

Чимчикуємо у напівтемряві по вуличках Товби. Холодно та стрьомно. Біля одної хатки я зустрічаюсь поглядом з мужиком у замизганому кожуху. Ми всміхаємося один одному, я показую жестами, що мені та Жені нема де спати. Мужик розпливається у широкій посмішці і показує на свою халупу:

 

– Маленький дім, але дуже хороший!

 

Ми з радістю приймаємо запрошення і пролазимо до хати. Двері настільки малі, що мені доводиться зайняти позицію лижника під час спуску, аби залізти всередину. Дім складається з однієї кімнати та сіней.

 

Тут живуть мужик, його жінка та четверо дітей. Господара звати Сепер. Удвох беремося розповісти історію своєї подорожі. Дітлахи оточують нас, як вовки косулю, і з цікавістю дивляться за тим, як ми за допомогою пантоміми розповідаємо історію своїх пригод.

 

Жінка Сепера готує куирдак – локшину із шматочками м’ясця та картоплі. Виходить найсмачніший куирдак у моєму житті! Ми з сім’єю їмо з одного казана. Дітки розтягують мої кабелі, камеру та плеєр по кутках – певно, вони вперше у житті слухають музику в навушниках.  Потім ще декілька годин ми вивчаємо казахську мову, доки жінка вишиває візерунки на шкіряному полотні.

 

Усю західну частину Монголії заселяють казахи. Вони вельми вихваляються своїм походженням і зі зверхністю ставляться до монголів. Тут не розповсюджені юрти. Головним чином, казахи оселяються в одноповерхових будиночках без звиклого для нас трикутного даху. Це все тому, що тут майже ніколи не буває опадів.  

 

Доки я пишу щоденника, в дім заповзає товариш сім’ї. Йому видають табурет, він сідає посеред кімнати і запалює цигарку. Певно, звістка про наш приїзд рознеслася по усьому селищу, бо міркуючи за жестами, розмова йде про нас. Випаливши усі цигарки, гість йде, а ми вкладаємося спати. Вимикати світло на ніч не заведено, але нас це не дуже бентежить – ми загортаємося у спальники та моментально відрубаємось.

 

Лід та соляра

Зранку в оселі стає зимно. Вночі ми з Женею тулимося один до одного. Я як завжди прокидаюсь найостаннішим. Жінка Сепера на усю потужність розпалює піч. Ми снідаємо чаєм та пісними булочками, які тут печуть у кожній хаті. Я питаю Сепера, чи має він мапу, але ні. Через півгодини син Сепера тягне зі школи атлас 1998-го року монгольською, і по спеціальній мапі «популяції диких тварин Монголії» господар розповідає нам, як через п’ятнадцятикілометрову ущелину вийти на столичну трасу. Я дякую Сеперу і його жінці за гостинність. Впевнений, що наша поява – вельми важлива подія для цієї сім’ї. Сепер лишає свою адресу на випадок, якщо ми повернемось. Ми тепло прощаємося, і уся сім’я виходить з хати, щоб провести нас.

 

Декілька годин ми сунемо в напрямку траси, доки не спиняємо старий «уазік». В цілому, «уазіки» – найпопулярніший вид транспорту в монгольському степу, так само часто тут можна зустріти старі радянські мотоцикли. У нашій машині немає задніх сидінь. Ми плюхаємося на підлогу і відміряємо своїми дупами кожну колдобину. Авто везе нас до траси. Дорога грунтова, на ній немає жодних вказівників. Без допомоги місцевих ніколи не втямиш, що вона веде до столиці Монголії. Біля неї нас і висаджують.

 

Від безвиході ми проходимо ще кілометрів десять. Степ дуже швидко вчить бути уважним. Спочатку нам здається, що ми абсолютно одинокі на десятки кілометрів, але, годинами вдивляючись у гірські схили, я раптом починаю помічати табуни і малі, як піщинки, юрти в лощинах.

 

В черговому «уазіку», який нас наганяє, місця немає зовсім, але ми жестами вмовляємо водія дозволити нам втиснутися до багажника. Крім нас у авто корпаються ще семеро людей. Зовсім швидко наші шляхи розійдуться. Водій їде на південь, а нам на схід. Мізансцена прощання розгортається на вершині перевалу. Один з пасажирів легковажно відчиняє двері, і вітром їх ледь не вириває з коренем.

 

Я вмикаю плеєр, бо розмовляти з Женею немає сенсу – шум вітру заглушує слова. Ми сунемо по зледенілому степу вже більше трьох годин в надії знайти місце для привалу. Навколо немає нічого, що можна було б використати для прихистку, тільки лисі вершини гір. Шалик, що закриває обличчя від вітру, перетворюється на суцільний безглуздий шматок льоду. Тепер, згадуючи той день, я можу сказати, що то було найсуворіше випробування з усіх, що мені доводилось переживати. Я буквально відчуваю, як мої шлунок та печінка тремтять від холоду. Ми мали усі шанси перетворитись на зледенілі мумії з трешевих статей про невдалі походи на Еверест.

 

Раптом з-за перевалу виїжджає рятувальна колона з чотирьох вантажівок. Коли один з них спиняється поруч зі мною, я, не сказавши ні слова, лізу всередину та зачиняю за собою двері. Мені надто холодно, щоб я міг хоча б щось сказати.

 

У черговій долині ми пробиваємо колесо. Приймаємо рішення не гаяти часу посеред пустелі та дотягнути двадцять кілометрів до найближчого кафе. Я сотні разів їздив з далекобійниками і добре уявляю, що значить взаємодопомога на  дорозі. Але те, що відбувається у Монголії, мене щиро вражає. У заміні колеса на моїй машині бере участь кожен член бригади. Усі шестеро мужиків! Хтось працює домкратом, хтось крутить гайки, хтось на підхваті тягає інструмент. При цьому колоритні драйвери жартують та підйобують один одного, незважаючи на хурделицю та дикий вітер. Після того, як колесо займає своє місце, ми сідаємо обідати.

 

 

Асортимент придорожнього кафе неймовірно вузький. До нього входять пельмені з кониною та локшина з кониною. Я беру пельмені. П’ять штук - порція на людину. Пельмені готуються на наших очах, доки ми п’ємо чай з сіллю – та маслом.

 

Після обіду ми відправляємося у дорогу. Мені бракує слів від краси навкруги: перед нами відкривається панорама засніжених вершин, що оточують широченні степи. Часом дорога набуває зеленого або фіолетового кольору завдяки гірським породам, по яким її прокладено. Марсоход Curiosity можна було б з тим же успіхом відправити сюди – фотографії цієї частини Монголії було б важко відрізнити від марсіанських. Хіба, в кадр потрапить який-небудь «уазік».

 

Просто на виїзді з пустелі Гобі одній з наших машин каменем пробиває бак. Варто відзначити, що до найближчої заправки їхати не менше двохсот кілометрів. Коли я бачу калюжу соляри під днищем, я розумію, що нам хана. З бака ллється паливо, водії неспішно виповзають з кабін, розминаються, жартують і стібуться один з одного. На те, аби залатати дірку, йде години дві. Я поглядаю за тим, як могутній монгол на прізвисько Ведмідь голими руками замазує пробоїну смолою, а мій мозок починає вкриватися інеєм.

 

Монголи – неймовірно морозостійкий народ. Мені декілька разів доводилося спостерігати, як у лютий холод вони займаються своїми звичайними справами просто неба. Вони літають, наче метелики, і здається, що надворі навіть приємно. Але варто тільки вийти за двері, як одразу відморожуєш собі півтіла.

 

О другій годині ночі ми нарешті дістались до місця ночівлі. Забутий навіть найбільш терплячими монгольскими богами готель у невеличкому селі широко відчиняє свої двері. Точніше, вони там просто не зачиняються. Ми знімаємо кімнату з чотирма ліжками. Господар тягне обігрівач, який ледь пердить. Усі розбиваються по парах, і за хвилину кімната наповнюється казарменим хропінням. Нікого не хвилює мінусова температура готельного номеру – ми просто виснажені і до смерті хочемо спати.

 

Підсліпуватий водій

Увесь наступний день ми, ніби групка мамонтів перед загрозою вимирання, пробираємося крізь засніжений перевал. Вельми часто пробиваємо колеса, відстаємо від графіка мало не на півдня. Від постійної тряски у мене болить голова, я все частіше відрубаюсь.

 

В наступному притоні нам щастить – є гаряча вода. Тоненький струмочок комфорту, до якого по черзі припадають мужики, і задоволений життям звірячий рикіт розноситься по усьому поверху готелю. Я добряче дивуюсь, коли мені вдається зловити поганенький Wi-Fi. Одразу телефоную знайомому свого товариша, який живе в Улан-Баторі, і той каже, що без проблем впише нас у себе. Мене починає наповнювати забуте почуття впевненості в завтрашньому дні. Ця думка бадьорить, і усі незручності раптом набувають тимчасового характеру.

 

Ранком наступного дня ми беремося кип’ятити чай, але в номері немає чайника, я і дістаю свій пальник. Нарешті чай без солі! Потім ми розвантажуємо одну з машин і їдемо до сусіднього села. Водій довго розмовляє з господарем якогось будинку, а потім  вони випивають жбан горілки, і ми разом вантажимо до машини усе, що є в цьому домі, разом з домом. Виявляється, що юрта у складеному вигляді займає місця не більше за два холодильника. Ми грузимо телевізор, пральну машинку, невеличку тумбочку і мішок з одягом. Це усе майно сім’ї з п’ятьох людей.

Опівдні ми нарешті виїжджаємо з містечка. Попереду на нас чекає невеликий подарунок – сто кілометрів асфальту. Але особливої радості на обличчях водіїв немає, напевно, тому що вони знають про буревій, який нас хутко наздожене. Через декілька кілометрів ми потрапляємо у такий шторм, що наші восьмитонні корвети злітають з дороги, щоб розбитися об скелі. Видимість падає до п’яти метрів. До всього виявляється, що наш водій трохи підсліпуватий – він постійно губить трасу. Ми зі штурманом починаємо шалено ревіти і махати руками в потрібний бік, коли наша фура знову зіслизає з асфальту і мчить у степ.

 

Їдемо із швидкістю двадцять кілометрів на годину. За п’ять годин ми ледве проїжджаємо сто кілометрів. Буря з піску та снігу не вщухає. На нараді нашої зграї ми приймаємо рішення шукати село, що має бути десь за декілька кілометрів на південь. Грузимося по мамонтах, сповзаємо з асфальту і скеровуємося у степ. Вісім пар очей врізаються у цілину. Через годину завірюхи на нас вискакує селище. Виявляється, що тут живе сім’я Ведмедя. Ми розміщуємося у юрті. Жінки починають готувати їжу – знов ці величезні порції. Після вечері разом з бабами, пліч-о-пліч, вкладаємося на підлозі. Юрта добре прогріта.

 

День шостий точнісінько повторює день п’ятий. Але ввечері на нас чекає сюрприз. Я сиджу та їм локшину у компанії наших водіїв. Раптом до юрти завалює якийсь п’яний монгол і починає горланити щось монгольською. Ведмідь спокійним тоном щось каже п’яному, але ці слова нервують гостя, якого ніхто не чекав. Він рве на собі сорочку і кидається на Ведмідя. Зазвичай Ведмідь може з легкістю наваляти цьому мужику, але тепер, сидячи за столом, він у невигідному становищі і вимушений зайняти оборонну позицію. Я стрибаю через стіл, навалююсь на кривдника і обхоплюю його руками ззаду. Ведмідь, користуючись моментом, звалюється на спину і всаджує п’ятою у щелепу супротивника. Ініціатор бійки падає назад, і ми разом летимо на підлогу. Бійку закінчено.

 

Згадуючи той день, я розумію, що тоді своїми діями заслужив повагу бригади. Навіть старий водій з фіговим зором, який увесь час понуро косився у мій бік, почав пригощати  цукерками, хоч до цього ділився ними тільки зі штурманом.

 

Будда-відео

Щоразу Рома робить медитативну нарізку без домішок: тільки чисті емоції-картинки з інтершумом. Пориньте в атмосферу навколосвітньої подорожі.

 

 

День сьомий. Сиджу у машині. До УБ лишилося максимум 150 км. Ми знову пробили колесо. Уже ніч, а у нас немає цілої запаски. На вулиці мінус тридцять. В машині трохи тепліше. Я хуїю. Півдороги я зішкрябував кірку льоду з внутрішнього боку вітрового скла. Вже години чотири мої пальці ніг не подають ознак життя. Лишається тільки підпалити ці грьобані вантажівки. В УБ ми потрапимо вночі, і на нас там ніхто не чекає. Хлопець, який погодився нас прийняти, у останній момент відмовив. Я вже бачу, як мій труп бігає вулицями у -30 ºС, у вітер та стіг. Заєбісь!

 

Десантуємося о п’ятій годині ранку біля великого логістичного центру в Улан-Баторі. Готуємося йти шукати під’їзд для ночівлі, але один з водіїв кличе нас і пропонує зняти для нас готель на ніч. Мені хочеться обняти його та розцілувати.

 

Весь наступний день я намагатимусь познайомитися з яким-небудь монголом, аби вписатися до нього на ночівлю. Але справа не йде, і ближче до ночі ми стоїмо біля входу до буддистського монастиря. Я грюкаю в двері, відчиняє лисий хлопчина років п’ятнадцяти. Я жестами тлумачу йому, що нам з Женею ніде ночувати. Він просить зачекати біля входу, доки збігає за наставником. До нас виходить високий хлопець у буддистській рясі. Я розповідаю йому свою історію російською. Він робить декілька традиційних телефонних дзвінків, просить нас показати паспорти і пропонує заночувати на підлозі в своїй кімнаті.

 

Ми питаємо цього хлопця, чому він вирішив стати монахом. Усе, що він може відповісти: тут дають безкоштовну їжу, житло та можливість вчитися до нескінченності. Більшість його учнів – з бідних сімей. Чернецтво для них – хороший спосіб на паритись через своє майбутнє. За них вже усе вирішили – триразове харчування, житло та горловий спів. На питання, ким би він хотів стати у житті, хлопець каже, що хотів би бути ламою.

 

Всесвіт у панельній коробці

Два наступних тижні я живу в Улан-Баторі. Здебільшого, у хостелі за п’ять баксів. Цей хостел – двокімнатна, пропахла корейським їдлом, квартира. Смердить так, що я приходжу сюди буквально на декілька годин, аби поспати. На сусідньому ліжку живе китаєць, який день і ніч дивиться на ноуті дитяче порно, а поруч з ним – американець, який без перебою розповідає своїй подружці по телефону про те, як у двадцять три роки він позбувся цнотливості.

 

Увесь Улан-Батор виглядає, як спальний мікрорайон, що будується вже років сто. Тут практично немає дерев, холодно та брудно. Я блукаю по околиці міста і на мене насувається апатія. Я уявляю, як у цих панельних коробках з темними брудними вікнами ховаються сотні маленьких всесвітів. Таких маленьких, що їх можна зібрати у долоню.

 

Я зазираю у кафехи, які розташовані на перших поверхах цих будинків. Монголи у чорних куртках бухають горілку з кількою, витріщаються у зомбоящик, а навколо – новорічний «дощик». Від цієї картини хочеться плакати і блювати одночасно. Коли я зніматиму кіно про найбільш безнадійне місто на Землі, приїду до Улан-Батора за натурою.

 

 

Чому я провів там два тижні, я не знаю. Я ділив свій час між двома кафе у самісінькому центрі міста, де тусувалася місцева еліта, і за два тижні я її добре вивчив.

 

Мені запам’яталась розмова з одним монголом, який повернувся після шести років життя в Каліфорнії. У кафе Turning Point ми сперечалися з ним про найголовніше у житті. Він з жаром доводив, що найголовніше – гроші. Коли ти маєш гроші, ти маєш владу, друзів і кохання. Наступного дня після цієї розмови я купив квиток на поїзд до китайського кордону та поїхав.

 

Я перетнув Монголію із заходу на схід. Ми двадцять один раз міняли колеса, замазували смолою бак, в наших машинах не працювали пічки. Водії пили горілку на ходу, не скидуючи газу – це був єдиний спосіб швидко зігрітися. Нам доводилося спати у одязі, але ми все одно мерзли. Ми проїхали через піщано-сніжний буревій, і декілька разів наші авто ледь не перекидалися на бік. Женя заробив першу ступінь обмороження вуха, я обійшовся легким переохолодженням. Це був найбільш жорсткий тиждень за усю мою подорож.

 

Поїзд грюкає і повільно вгризається у нічний степ. Щойно я попрощався з Женею. Він продовжить рвати на схід, а мені саме час за півтори тисячі кілометрів на південь. Півроку ми разом переживали дорогу. Разом блукали в горах, разом тирили в крамницях, разом мокли під дощем. Нехай нам не завжди вдавалося зрозуміти один одного, але я сумуватиму за тобою, друже.

 

В тему:

Рома в Грузії.

Рома у Вірменії.

Рома в Ірані.

Рома в Азербайджані.

Рома на Алтаї. 


comments powered by Disqus