20 листопада 2014

Рома їде: кругосвітня подорож без грошей. Іран

Ми вже писали про Рому Свечнікова, який здійснює кругосвітну подорож фактично без грошей. Тепер ми продовжуємо публікацію його книги, що нещодавно вийшла білоруською мовою у видавництві наших друзів з 34mag.net. Після Грузії та Вірменії Рома завітав до Ірану. Ночівлі в парку, кілька десятків знайомств, проблеми з секретною поліцією, Тегеран, Ісфахан і Каспійське море. Без грошей у кишені. Без царя у голові. Ти знаєш: Рома їде!

 

 

Хто настучить на тебе поліції?

У суцільній темряві під’їжджаю до митного переходу. У бік Ірану немає нікого, включаючи митників. Годину тупцюю біля віконця паспортного контролю, чекаючи хоча б на одне живе тіло. Добра новина – у бік Ірану дозволяється переходити пішки. Але я хвилююсь, бо перед тріпом замінив свій паспорт на новий, а іранська віза лишилась у старій ксіві, тому в цей момент я маю два білоруських паспорти. Обидва – з моєю фоткою.

 

Проте митники не надто переймаються моїми документами, їх більше цікавить виступ іранської збірної з важкої атлетики на Олімпійських іграх. Одним оком вони сканують мої паспорти і ляпають печатку на сторінку для «інших відміток».  Потім ставлять мені пару провокаційних питань стосовно мого сімейного становища, і нарешті успіх – я у Ісламській республіці Іран!

 

Рухаюсь звилистим шляхом у щільній темряві. Я навмисне не вмикаю ліхтарик. Десь унизу шумить потік, навколо – ледь помітні силуети гір. Я танцюю під музику у навушниках, викрикуючи слова, які встигаю вловити. Мені подобається думати про те, як я виглядаю зі сторони. Шкода, що нема кому зацінити.

 

Мене наздоганяє автобус. Я разів із п’ять спробував було застопити автобуси ще у Вірменії, але водій не міг спинити на серпантині. Тепер же місця для зупинки достатньо і плани заночувати десь у горах ламаються – я лечу до Тегерану. Їхати близько чотирнадцяти годин. Як потім виявляється, мені дуже щастить, бо від кордону немає прямої дороги на Тегеран, тож аби дістатися столиці мені довелося б змінити машин двадцять, витративши день, а може й зо два. Але я п’ю смачнющий іранський чай і їду на передньому сидінні зручного люкс-автобуса.

 

Дорога займає усю ніч. Ми заправляємося декілька разів. Усе навколо вражає мене – все виглядає інакшим. Я ніколи раніше не був у мусульманській країні: одноповерхові хатки пісочного кольору, мечеті, жінки у чорних чадрах, брудні діти, релігійна музика на вулицях і портрети лідера на кожній стіні.

 

Мені не стає слів, аби описати той чужий світ, в який я увірвався.

 

Близько одинадцятої ми заїжджаємо до Тегерану. Я виходжу з автобуса, слідом вибігає добрий водій і наздоганяє мене зі словами, до яких я не звик:

 

– Money, money!

 

– Which money?

 

– Money, money!

 

Протягом певного часу він спробує вибити з мене гроші, але я розвертаюсь і йду подалі від автобусу. Пробиваюся крізь натовп, що вибухає звичним для Азії гаслом: «Mister, taxi!» Треба терміново сховатися у місті. Я вельми зрідка користуюсь картою – просто рухаюсь за своїм внутрішнім компасом. В крамниці з усілякою електронікою купляю місцеву сімку і врешті-решт виходжу в інтернет.  

 

Виявляється, у Ірані заблоковано більшість сайтів. Думаю, про «ВКонтакте», Facebook, Twitter та Youtube годі й казати. При спробі з’єднання з забороненими сайтами тебе автоматично переадресують на сторінку з релігійним контентом. Цікаво, яка у неї відвідуваність?

 

Звісно, іранці також вміють користуватися проксі ssl-тунелями і тор-браузерами. Порушуючи закон, я пробираюся на Facebook. Самає – іранка на велосипеді, з якою я познайомився у Батумі – надсилає мені телефон своєї сестри. Сестру звати Неда, я телефоную їй і домовляюсь зустрітися. Є проблема – я не маю уявлення, де знаходжусь: усі назви вулиць тут написано на фарсі без транслітерації. Щоб пояснити, де мене шукати, я просто спиняю першого ліпшого іранця, і даю йому телефон. Незнайомець пояснює Неді моє місцензнаходження і вона обіцяє підскочити протягом години.

 

Неді – двадцять чотири, вона закінчила універ за спеціальністю «менеджмент» і мріє звалити з цієї країни. Одразу вирішили їхати до неї на хату. Вона телефонує іншій своїй сестрі, Самір, і просить забрати нас на авто. Самір – двадцять вісім, вона викладає англійську. Дівчина щойно отримала водійські права, тому, газучи трасою, ми використовуємо тільки перші дві передачі.

 

Коли ми нарешті дістаємося будинку, я вперше стикаюсь з головним правилом мого перебування у Ірані – доведеться бути невидимкою. Ніхто не має бачити, як я заходжу до хати, і виходжу з неї. Ми сидимо у авто пару хвилин і чекаємо, доки сусід запаркує свою бляшанку і зникне. За командою я виходжу з машини, дістаю заплічника і хутко рухаюсь у бік дверей. Дівчата пояснюють, що нас не мають бачити поруч, бо неодружені хлопець та дівчина не можуть проводити час разом. Ти ніколи не знаєш, хто настукає на тебе до поліції, якої тут, до речі, розмаїття видів: від «шісток», що приглядають за перехожими, до спеціальних секретних підрозділів.

 

Дівчата заходять до будинку трохи пізніше і перш за все завішують усі вікна. Дім – єдине місце, де жінку не зобов’язують носити чадру. Це єдине місце, де ти відчуваєш себе вільно, але все одно намагаєшся розмовляти не надто гучно, аби сусіди не почули. За обідом дівчата розповідають мені про те, як вони ставляться до уряду, віри і релігійних правил. Я назвав би це святою ненавистю.

 

На спині сліди від ударів нагайкою

Неда та Самір пропонують мені свою оселю на пару днів, доки батьки у селі. Ввечері, коли температура падає до тридцятки, ми виповзаємо до міста. У Тегерані живуть близько десяти мільйонів людей. Тут є усе, що є характерним для мегаполісу: багаторівневі розв’язки на дорогах на дванадцять смуг, хмарочоси, великі рекламні плакати та маленькі люди, які вештаються туди-сюди. На кожній стіні висить держпропаганда: портрети будівничих післяреволюційного мусульманського раю, зображення шахідів, що загинули у війні з Іраком, і велетенські стяги.

 

Держава не гребує навіть стріт-артом: усюди на стінах цитати з Корану, висловлювання релігійних лідерів, замальовки героїчних моментів загибелі іранських солдатів.

 

Ми дістаємося до арт-зони, яка розташована десь у центрі столиці. У парку розставлено сучасних скульптур, посередині – музей мистецтва. На першому поверсі будівлі є магазин хендмейд-товарів. Зараз у Ірані Рамадан – мусульманське свято довжиною у місяць, тому усі виставки присвячені виключно релігії.

 

Через пару днів я вже мав з’їхати від дівчат, бо скоро вертаються їх батьки. Я прошу вивезти мене до найбіднішого району Тегерану.

 

 

Не встигаю я вийти з авто, як до мене під’їжджає хлопець на мотоциклі. Він зовсім не розмовляє англійською і тільки жестами запрошує мене зайняти місце на своєму байку. Я сідаю, і ми летимо в невідомому напрямку вузькими і брудними вулицями. Його звати Сіріус, йому двадцять чотири. На його шиї набито хрест, а на спині він має сліди від ударів нагайкою – дуже популярне у Ірані покарання. Кажуть, що після такої процедури ти не можеш лежати на спині декілька місяців.

 

Тим часом ми піднімаємося у гори. Обабіч дороги, якщо це можна назвати дорогою, стоять афганські хатини. Афганці у Тегерані, як узбеки у Москві – основна робоча сила на будівництві. Їх тут зневажають, бояться та намагаються обходити стороною. Сіріус зупиняє свій мотоцикл біля річки, ми злазимо аби скупатися. Поки я відмиваюсь від пилу, Сіріус зникає десь у яру, а потім тягне звідти здоровенну диню. Ножа ми не маємо, тому Сіріус розбиває її об камінь і простягує мені половину. Дині тут не жовті, як у нас, а зелені. І за смаком трохи не дотягують до вітчизняних.

 

Після прогулянки у горах ми спускаємося назад. Сіріус везе мене до себе у гості. В його квартирі дві примітні речі: плакат Брітні Спірс, яким він дуже хизується, та Sony Playstation. Мене годують досхочу і вщент розбивають у футбол на приставці. Вдаю, що мені хтось телефонує і пропонує зустрітися. Сіріус розуміє, що я маю йти, заводить свого мотоцикла і відвозить до найближчої автостанції. Їхати кудись мені зовсім не хочеться, і я вирішив піднятися до парку, що помітний вище на схилі гори.

 

У парку традиційно чимало людей, що грають у пінг-понг, бадмінтон і волейбол. Взагалі-то, спортивні ігри тут – головна забава. Мабуть, тому що пива у Ірані не купити на кожному кроці – його тут взагалі заборонили, як і будь-які інші алкогольні напої. Крім безалкогольного, яке, звісно, тут є дико популярним.

 

Я кидаю свій заплічник і сідаю у тінь під деревом. Лисий мужик середньої будови цікавиться, чи не потребую я допомоги – так я знайомлюсь з Аміном. Йому двадцять дев’ять, він гей, займається продажом каменю, ненавидить цигарки. Він лишає мені свій номер телефону:

 

- Будуть трабли, одразу телефонуй. Ти маєш, де жити?

 

- Сподіваюсь, так.

 

- Коли не знайдеш – зателефонуй. Я живу один, я маю для тебе ліжко.

 

Я не надто довіряю таким запрошенням від людей, що віддають перевагу одностатевим відносинам, бо мав неприємний досвід у Китаї, коли вночі мій хостер зненацька почав до мене підкатувати. Але Аміну я чомусь довіряю і кажу, що зателефоную, якщо друзі не зможуть знайти для мене іншого місця.

 

Друзі не змогли. Дізнаюсь про це тільки о дванадцятій годині ночі. Спробував зателефонувати Аміну, але він не відповідає. Перелажу через паркан багатоповерхівки – тут абсолютно нормально, коли при багатоповерховому будинку забацано власний парк. Встановлю намет і відрубаюсь.

 

«Зелені» протести

Ранок починається різко. Хтось стукає по тенту мого намета.

 

– Don't touch my tent!!! – гримаю я.

 

– %?:*(:№?*! – відповідають перською.

 

– Fuck u! Don't touch my tent!

 

– Hotel, mister! Hotel!

 

Саме так починатиметься мій ранок щоразу, коли я ночуватиму у наметі десь у місті. Який-небудь місцевий охоронець або двірник обов’язково сприйматиме мої манери не вартими справжнього інтуриста і настійливо бажатиме мого найшвидшого етапування до готелю.

 

Телефонує Амін і дуже просить пробачення, що вчора не відповів на дзвінок. Той факт, що я ночував просто неба, шокує його. Він каже, що ми маємо невідкладно зустрітися. Амін – гей, але йому більше подобається коли його називають бісексуалом. Він каже, що я не пасую його смаку, тому я можу розслабитися. Я, мабуть, дійсно заспокоююсь. Він запрошує мене трохи пізніше поїхати з ним до Ісфахану – третього за величиною міста Ірану.

 

Гудить телефон. Це Женя, з яким ми роз’їхались ще у Грузії. Ми домовляємося зустрітися недалеко від мого нового дому. Він зовсім на мілині – я тягну йому пакет з їжею, який везу ще з Карабаху, і усі свої сім доларів з розрахунком на те, що я хутко зніму ще з картки.

 

Підходжу до місця зустрічі – Женя вискакує з машини і радісно розмахує руками. Якщо відверто, я так само неймовірно радий його бачити. Не встигаємо ми навіть привітатися, як картину псує водій, що привіз Женю. Він чіпляється за його наплічник і заряджає традиційну для цих місць водійську мантру «Money! Money!». Женя каже, що цей чоловік був вельми чемним і погодився підвезти його, але тільки після того, як закінчить молитву:

 

– Я почекав, доки він відмолиться. Потім він ще півгодини теревенив зі своїми друзями і тут раптом підходить до мене й каже: сідай, я тебе підкину.

 

Ситуація погіршується, коли водій доганяє, що ми не маємо чим платити. Він починає тягнути Женю назад до авто зі словами: «Я відвезу тебе назад».

 

Оцінивши умови задачі, я виявляю слабкі місця супротивника. Відсутність «шашечок» на дверях і даху авто кидають тінь на легальність наданих Жені послуг. Я вимовляю чарівне слово «police». Але водій неочікувано підтримує мою ідею і пропонує нам разом сісти до машини і проїхатися до найближчої дільниці. Це блеф.

 

Скидається, що ми поїдемо до найближчої підворотні, де розплатимося своїм здоров’ям. Тоді я сідаю на тротуар і своїм виглядом даю зрозуміти, що базар скінчено. Водій виписує мені ляпаса, пірнає у авто і їде геть. Як же я ненавиджу такі ситуації!

 

Так ми з Євгеном і сидим на тротуарі невідомої маленької вулички. Я вже не маю часу – маю швидко повертатися до Аміна, аби рушити до Ісфахану. Повз нас проїжджає джип з молодими хлопцями на борту. Я жестом прошу їх спинитися. Вже через хвилину Женя їде цією машиною у екскурсійну подорож містом. Чудово – ми не бачили один одного близько місяця, зустрілися на півгодини, і я заштовхую його у першу випадкову машину, а сам збираюся поїхати за триста кілометрів на південь.

 

Амін видає мені сорочку у синю клітинку:

 

– Ти маєш виглядати, як мій колега, – каже він.

 

Це навіть цікаво. Ще пару годин тому я жив на вулиці, тепер я – представник фірми, що продає каміння по всьому Ірану. Я роз’їжджаю містом на таксі, мене доставляють до Ісфахану спецавтобусом, я харчуюсь у дорогих ресторанах, не маючи при цьому й копійчини у кишені.

 

У наступній точці, доки Амін розрулює свої проблеми з афганськими робітниками, я вирішую зняти гроші з картки, які мені мають переказати з батьківщини. І тут я стикаюсь з неймовірно радісною новиною – це принципово неможливо. Міжнародні картки Visa та MasterCard не працюють у цій країні. Це політика Америки у відносинах до Ірану. І це значить тільки одне – гроші, які я віддав Жені, були останніми, і у найближчі кілька тижнів я приречений на жорстке виживання.  

 

Ми вертаємося назад до Тегерану. Амін переймається моїм становищем:

 

– Коли ти раптом відчуєш, що не можеш більше витримати подорож, скажи мені, я куплю тобі квиток додому.

 

Я погоджуюсь з Аміном, чудово розуміючи, що ніколи не пристану на його пропозицію. Наступного дня я прощаюсь із своїм товаришем, бо він має їхати у інше місто – каміння у Тегерані більше нікому не потрібне.

 

Телефоную Неді і прошу її провести екскурсію базаром Тегерана. Доки я чекаю на неї на місці зустрічі, я випадково помічаю у натовпі Женю. Ось що значить ментальний зв’язок і спільна політична платформа!

 

Увібравши як слід дух базарного життя, разом ми відправляємося на пошуки якого-небудь місця громадського харчування. Задача виявляється нетривіальною – під час Рамадану усі кафе відчиняються після заходу сонця, бо вдень їсти заборонено. Доки ми вештаємося містом, у Неді рвуться босоніжки. Два білоруських інженери напружують мізки і приймають рішення намертво прибинтувати скотчем взуття до ноги. Поки ми копаємося у ногах дівчини, я ледве фіксую виття Тома Йорка. Звук ллється з навушників молодого хлопця з довгим волоссям. Я спиняю його поглядом, і через десять хвилин розмови Мехді запрошує мене на репетицію свого гурту Telecraze, а також до власного арт-кафе та додому на ночівлю.

 

Наступні два дні я проводжу час з ним та його друзями. Мехді багато говорить про «зелених» – це так звана опозиція до іранської влади. У акціях протесту цього руху є чимало цікавого. Наприклад, два роки тому популярними були протести на дахах. «Зелені» вигукували гасла з висоти декількох поверхів. Поліцаям, що стояли на землі, було доволі складно зрозуміти, звідки доноситься крик, бо забудова у Тегерані досить щільна, і банда «крикунів» вільно переміщувалась з одного даху на інший.

 

А одного разу під час протестів співробітники спецслужб обстрілювали натовп з пейнтбольних рушниць флюорисцентною фарбоюю, а потім мудаки в цивільному відловлювали по всьому місту активістів, упізнаючи їх завдяки плямам на одязі.

 

Ще й досі у місті можна зустріти зелені клякси від кульок з фарбою, які активісти жбурляли по  адміністративних будівлях. Під час протестів було вбито чимало молодих людей, ще більша кількість потрапили за грати. Іранський уряд не соромиться відкривати вогонь по протестантах. Нашим мєнтам ще є куди падати і чому повчитися.

 

Проблема з секретною поліцією

Через деякий час Мехді просить нас з’їхати з його квартири з тією ж легкістю, з якою запросив у гості. Ми вертаємося до арт-парку з надією відшукати кого-небудь, хто зможе прийняти нас на ночівлю. Я знаходжу у баку зі сміттям шматок картону і пишу на ньому червоним маркером «Looking for host». Не встигаю я доробити табличку, як до мене підходить хлопець і каже, що готовий прийняти нас на ніч. Хлопця звати Мустафа, він не може й двох слів зв’язати англійською і, здається, вирішив пройтися парком трохи під наркотою. Не можу сказати, що нам дуже хочеться жити у його квартирі, але цікавість гризе, та і вибору особливого ми не маємо.

 

Виявляється, що Мустафа живе з мамою та сестрою. Перше, що я встигаю подумати, коли бачу його матір: напевно, вона байкерша. Женя зі мною погоджується. Але мама – ні. Вона зовсім не має нічого спільного з байками і навпаки – глибоко віруюча людина. Мустафа виявляється файним хлопцем. Він лабає музику на своєму синтезаторі і малює ЛСД-шні картини. На балконі визріває потужна колекція мескалінових кактусів.

 

 

Наступного дня у тому ж парку я знайомлюсь з Мухамедом. Йому двадцять три, він вірить у Бога, має Peugeot 206,  лабає на народному музичному інструменті «баглама», з яким об’їздив увесь Іран. Мухамед погоджується показати мені вулицю, де хлопці та дівчата «літають» на тачках та знайомляться. Технологія стандартна: два авто рівняються на трасі, пасажири мають коротку бесіду, обмінюються номерами, щоб незабаром зустрітися у одному з готелів.

 

Звісившись з вікна автомобіля, я роблю фотосет з моментами нелегальних знайомств гарячих іранців. Раптом авто наздоганяє мотоцикліст і суворим голосом наказує притиснутися до узбіччя. Мухамед виглядає геть наляканим. Каже, що це «басідж», місцева секретна поліція.

 

Ми не встигаємо навіть рипнутись, як у мене відбирають камеру та паспорт. Навколо авто товпляться десятеро людей, один з них говорить англійською. Спочатку виглядає ніби усе добре. Нам кажуть чекати пару хвилин, це звичайна перевірка, але за пару хвилин просять усі документи у водія і кудись зникають. Під’їжджає пара тонованих джипів з людьми у цивільному. На мене час від часу хтось косо дивиться. Відчуваю, ніби я тут головний шпіон. Нам кажуть заїхати по документи за декілька днів. Я кажу, що нікуди не піду, доки мені не повернуть усі документи та камеру. Мене ніхто не слухає. Я кажу, що зараз же телефоуватиму консулу і одразу розповім, що сталося. У цей момент у мізках присутніх нарешті починає щось вмикатися, і вони погоджуються повернути мені паспорт та камеру. Забирають тільки флешку з фотіка, попередньо відзнявши на неї усі мої документи та папери Мухамеда. Мені дають настанову чекати дзвінка від Мухамеда, якому зателефонує один з “басіджів” і призначить зустріч приблизно за пару днів. Мені страшно. Мандраж тримає аж до наступного ранку.

 

Різко підвожусь серед ночі, бо хтось грюкає по тенту намету. Після пригоди Мухамед висадив мене у тому ж парку, тому я ночую у наметі. Дивлюсь на годинник: п’ята година ранку. Рішуче прошу відійти від намету, але моя шекспірівська англійська залишається непочутою - людині швидко уривається терпець і він почитає валити мій намет. Це знову поліція. Жестом кийка людина у формі просить мене вийти. Потім трохи розгублено просить залізти назад і одягти щось поверх трусів. Мій стан можна назвати вельми розхристаним. Починаю неохоче розбирати свою фортецю, але нетерплячий полісмен все частіше просить мене прискоритись. Я навмисне збираю речі ще повільніше. Офіцер починаю трясти перед моїми очима наручниками. Я всміхаючись простягаю до нього руки. Виявляється, він має клепки - якщо мої руки будуть скуті наручниками, то хто ж збиратиме речі?

 

Ми рушимо до поліцейського відділку, де офіцер перевіряє мої документи, просить вибачення за ранній візит і дозволяє повернутися до парку досипати. У такі моменти я сумую за Грузією

 

Так мине ще тиждень мого життя у Тегерані. Незважаючи на проблеми з поліцією, житлом і грошима, мене надзвичайно вражає це місце. Ми маємо достатньо багато спільного з іранською молоддю. Їм також болить своя країна. Їм не зрозуміло, чому їх вважають терористами, як нам не зрозуміло, чому нас вважають незручною худобою. Вони так само поневіряються з паспортами. Кожен з них може розповісти історію як відгріб кийком по спині, вони так само ховаються в університетах від армії, і їм так само невідомо, що буде далі.

 

Брудно, брутально, по-братньому

Я, Неда та Самір їдемо на Каспійське море. Іран тут чимось нагадує Грузію, тільки неймовірно брудну та брутальну. Узбіччя та ліс завалені купами сміття. Увечері ми йдемо на пляж. Я забігаю у воду до пояса. Дівчата починають кричати з берега і просять мене повернутися, бо це, мовляв, «very dangerous!». Мені смішно до сліз, але вони розхвилювалися не на жарт. До них підключається якась група іранців. Боюся, аби мене не почали рятувати, і виповзаю до берега. Іранці, що підоспіли, цікавляться, чи я, часом не п’яний. На їх думку я дуже ризикував.

 

Дівчатам у Ірані дозволяється купатись у публічних місцях тільки в одязі, але існують і спеціальні басейни для жінок, де вони можуть плавати у купальниках. Виявляється, що мої подружки зовсім не вміють триматися на воді.

 

Наступного дня між сестрами вибухає сварка. Я стаю на бік Неди, і ми удвох, як Адам і Єва, з ганьбою залишаємо машину. Я пропоную Неді дістатися до Тегерану автостопом. Чи то нам так щастить, чи то у Ірані найкращий автостоп, але ми хутко дістаємося столиці і, трохи пригнічені конфліктом, прощаємося один з одним.

 

І знову я у парку. Ми з ним поріднились. Мене впізнають охоронці, двірники та працівники кіосків. Я знайомий вже з півсотнею людей у цьому місті, не рахуючи секретної поліції, і мені нема кому зателефонувати. Вкотре роблю табличку «Looking for host». Парк порожній – вже близько дванадцятої години ночі. Одна забавка – англійсько-російський словник. Відкриваю на першій сторінці і починаю читати усе підряд:

 

Abandon – полишати.

 

Abrupt – різкий, раптовий.

 

Absent-minded – розсіяний.

 

Нарешті якісь люди запрошують мене до себе у гості. О другій годині ночі я заходжу до їх квартири, стомлений та розбитий. Усміхаючись крізь втому, питаю, де душ. Стан ванної кімнати вельми влучний, вважаючи настрій – цвіль на столі, брудні щербаті кахлі, дрібні комахи розбігаються у мене під ногами. Потім мені показують спальне місце – це наскрізь пропилений та пропалений диван. Певно, я роблю щось не так?

 

І осі, коли я – варена бульба, розмазана ложкою по тарілці, – уперше за час у дорозі думаю  про дім, зі мною нарешті стається чудова зустріч. Мабуть, вперше за усю подорож я зустрічаю людину, що нагадує мені моє власне віддзеркалення. Його звати Абтін, йому двадцять, ми знайомимося з ним у тому ж самому парку. Він запрошує мене додому, попереджуючи батьків.

 

В його хаті усе так само, як у моїй, але з іранським акцентом. Я їм ту ж їжу – курку з рисом, але з іранськими спеціями, ми сидимо на підлозі. У його покої той же непотріб, що ї у мене: друкарська машинка, піонерський горн, колекція фотокамер, таблички з забороненими знаками та написами, інші вельми потрібні речі. Але машинка – з перською клавіатурою, горн – трохи коротший за наш, вітчизняний. Абтін навчається в університеті мистецтв. Ми розглядаємо його роботи, і тут мені просто не стає слів. Я знаходжу портрет свого батька і брата – та що там казати, я знаходжу себе. Я можу розповісти про кожну дрібну деталь на його малюнках. Незважаючи на те, що він дуже погано говорить англійською, ми розмовляємо півночі про усі найважливіші для нас речі.

 

Ця зустріч докорінно змінює моя уявлення про країну. До того моменту я жив серед іншопланетних людей, які не розуміють мене, і я не надто квапився їх зрозуміти, але тепер я зустрів споріднену душу, і це найважливіше, що я можу сказати про Іран.

 

 

«Басідж» так і не зателефонував мені – просто вкрали мою флешку з безцінним фотоматеріалом. Я прожив у Ірані місяць усього за кілька доларів. Я так і не з’їздив до Ширазу, про який плакав Єсєнін, я не бачив верблюдів. Я відчув інший Іран, наповнений підпільною музикою, вечірками, наркоманами та міськими фріками. Тегеран великий і квапливий, як Москва – у ньому можна знайти усе і все втратити. Тегеран також мовчазний та замкнений у собі, як Мінськ – тут майже неможливо зустріти туристів. Я опускаю очі до землі, коли бачу черговий патруль у цивільному. Але усередині я сміюся, бо знаю: сила у правді, а ще у вірі, рішучості та молодості.

 

15 фактів про Іран:

 

1. У Ірані зараз – 1393-й рік.

 

2. Гроші у магазинах рахують у туманах, але купюри випускаються у реалах.

 

3.  Існує спеціальна жіноча поліція, яка стежить за правильним носінням чадри, стриманістю у одязі та макіяжі.

 

4. Практикуються публічні покарання через закидування камінням жінок, що зрадили чоловікові у шлюбі.

 

5. За вживання алкоголю накладається штаф і 72 удари нагайкою по спині. За три зальоти – страчують.

 

6. Тримати вдома собаку заборонено. Якщо зловлять – тваринку знищать, а власнику вліплять штраф.

 

7. У мистецтві Ірану гранат – символ кохання.

 

8. Молоді люди отримують закордонний паспорт тільки після служби у війську. Це правило не стосується тих хлопців, чиї батьки загинули при виконанні військових обов’язків.

 

9. Коли поліція побачить у тебе татуювання, то запише тебе до лікаря, який його видалить.

 

10. За столом заведено використовувати одночасно ложку та виделку – незалежно від страви.

 

11. Більшість іранців не вміють плавати. Жінкам заборонено плавати у купальниках, а у чадрі це не надто зручно. А хлопці без дівчат плавати не хочуть.

 

12. Унітази тут не в моді, як і туалетний папір. Замість унітаза в усіх будинках і квартирах встановлені такі собі «санітарні качки», як у старих радянських громадських вбиральнях, а замість паперу – шланг з водою.

 

13. Є спеціальні магазини, в яких легально розповсюджуються легкі індійські наркотики.

 

14. Тут можна побратися на годину або на місяць. Існують спеціальні шлюбні контракти з лімітом.

 

15. У Ірані я жодного разу не бачив тролейбусів чи трамваїв. 


comments powered by Disqus