27 січня 2015

Рома їде: навколосвітня подорож без грошей. Азербайджан

Ми вже писали про Рому Свечнікова, який здійснює кругосвітну подорож фактично без грошей. Тепер ми продовжуємо публікацію його книги, що нещодавно вийшла білоруською мовою у видавництві наших друзів з 34mag.net. Після ГрузіїВірменії та Ірану Рома завітав до Азербайджану. Ночівлі в парку, кілька десятків знайомств, міліція і «трава», а також раптова зміна маршрута. Без грошей у кишені. Без царя у голові. Ти знаєш: Рома їде!

 

 

Моя іранська банда

– Доброго дня, Ігоре Михайловичу, це Рома Свечніков турбує. Я заходив до вас кілька тижнів тому з питанням про кредитну картку.

 

– Так, доброго дня, Романе. Я вас пам’ятаю. Ви ще досі у Тегерані? – не без подиву питає третій секретар амбасади Білорусі у Ірані.

 

– Так-так. Якраз хотів спитати вас щодо можливості продовження візи. Хочу затриматися тут ще на пару тижнів.

 

– Який ви маєте тип візи?

 

– Туристичний. Одноразова віза терміном тридцять діб.

 

– На жаль, продовження туристичної візи є неможливим, вона видається виключно під конкретний перелік цілей.

 

Що ж, доведеться знову набирати висоту.

 

Я підраховую кількість днів з моменту мого в’їзду до Ірану, і виявляється, що сьогодні – останній. Зрештою я розумію, що все ж маю в запасі ще один день. Від Тегерану до межі з Азербайджаном – п’ятсот кілометрів. Це нормальна відстань для одного дня автостопом, коли б не той факт, що я нині у центрі величезного міста, вибиратися з якого мені доведеться не менш ніж чотири години. Здається, вперше у житті я порушу строк візи.

 

Видзвонюю Женю, який загубився у нетрях мегаполіса. У нього ще є кілька днів у запасі, бо він заїхав до Ірану трохи пізніше за мене, але, обміркувавши ситуацію, приймаємо рішення вирушати разом. До того ж, йому вдалося десь здобути п’ятдесят баксів.

Мій телефон розривається від дзвінків хлопців та дівчат, з якими я провів минулий тиждень. Я прошу їх допомогти знайти транспорт до Астари – це місто, навпіл поділене кордоном між Іраном та Азербайджаном. Нічого не виходить, і в результаті ми будемо намагатися потрапити до Азебайджану автобусом і навіть заплатимо за квиток.

 

Я заходжу на вокзал, де мене зустрічає Абтін, мій бородатий худорлявий брат. Поруч з ним стоїть його подружка Ада – вогненно-руда кучерява дівчина з неймовірно чарівною посмішкою. Навколо бігають Парадіз і його подружка Мет. Певно, моя англійська здалась їм надзвичайно слабкою, бо Парадіз і Мет дарують мені підручник з граматики. З нізвідки вибігає Фріз, дівчина років двадцяти п’яти, яка працює у ляльковому театрі. Вона така маленька, що її, певно, плутають з ляльками на сцені. Фріз висне у мене на шиї якорем і починає переконувати лишитися ще на пару днів. Абтін, тим часом, приймаючи невідворотність мого від’їзду дістає з заплічника пакет з їжею і віддає його мені.

 

Я десять разів обіймаю друзів – я готовий забрати їх усіх із собою у заплічнику! Моя іранська банда – ми ще обов’язково зустрінемося!

 

Усе за велінням Корану

Я сиджу в автобусі та сумую. За вікном пустеля, яка тепер зовсім не лякає. Через вісім годин, уже вночі, вилазимо у Астарі і беремо таксі до митного переходу. Проте, виявляється, що кордон закривають о шостій вечора. Барабанний дріб! Я протермінував візу!

 

Ми розповідаємо випадковим слухачам про свою подорож у одній з місцевих кафех, і господар частує нас їжею безкоштовно. Свого часу його батько об’їхав земну кулю на ровері. Господар навіть виносить з підсобки фотокартку в якості доказу.

 

О восьмій годині ранку ми вже стоїмо на кордоні серед натовпу азербайджанських «човників». Іранський митник не звертає жодної уваги на мою протерміновану візу і ляпає штамп.

 

Азербайджанська частина Астари неймовірним чином нагадує білоруську провінцію. Так само чисто, та ж бруківка, ті ж самі трактори. Перша ж людина, з якою ми заговорили, зривається на крик:

 

– О-о-о! Земляки! Я сім років у Ліді прожив!

 

Він, як і має бути, годує нас яєшнею та вивозить з міста на трасу. Наступний водій вирішує тримати планку і частує нас місцевою стравою «лавангі» – це начинена різними смаколиками курка. Якщо коротко, то у Баку ми заїжджаємо ситими та задоволеними.

 

Якщо казати відверто, то така поведінка азербайджанців нас трохи бентежить. Чомусь і я, і Женя не дуже воліли сюди їхати і зробили це тільки від безвиході. Але тепер до моєї голови закрадаються сумніви – схоже на те, що Азербайджан не менш гостинний за інші регіони Кавказу.

Впевнено крокуючи, ми пробираємося до центру міста. Баку – великий та дорогий. На центральних вулицях важко знайти авто, що коштувало би дешевше за п’ять тисяч баксів. Починаються сутінки, я розглядаю перехожих, щоб знайти когось з «наших». Декілька спроб закінчуються невдало – велосипедист, гітарист і жінка з лабрадором гадки не мають, де можна переночувати двом туристам з братньої Білорусі. Стомлені, ми звертаємо на темну вулицю, щоб знайти подвір’я для намету. Раптом попереду я помічаю компанію, від сміху якої спрацьовують сигналізації. Відчуваю: це успіх! Молодий інженер Яшар готовий лишити нас у себе до ранку. Ми розмовляємо на суміші російської та англійської, виходить щось накшталт: «If u wanna, we could eating торт».

 

Коли я вчився в університеті, то завжди просипав першу пару. І не зовсім тому, що вельми втомлювався. Просто кожен новий день був ще порожнішим за попередній. Спав я по дванадцять годин. Спав би, напевно, і по п’ятнадцять або взагалі, як ведмідь узимку, не прокидався, але організм такої розкоші не дозволяв. Тепер же я сплю не більше за шість, часто – п’ять годин. Ранкова реальність б’є так різко й раптово, як ОМОНівець протестувальника. Ти розплющуєш очі і намагаєшся врубитися: «Де я? А-а-а, так то ж я у інженера Яшара. Йому йти на роботу о восьмій. Ненавиджу інженерів!»

 

Далі місто, де зранку робити рішуче нема чого. Падаю на траву у парку на набережній у надії ще трохи доспати. Парк, до речі, красивий. Взагалі, у Баку до «Євробачення» побудували багато чого цікавого, місто виглядає сучасним та приємним. Але це як славнозвісна білоруська чистота – всього лише пил у очі гостям:

 

– Е-е-е! Вставай! Тут не можна спати!

 

– Так я ще й не встиг заснути! Приходьте, коли засну.

 

– Давай, вставай! До готелю йди спати!

 

Це Магомед, двометровий охоронець парку. У його величезній черепній коробці схована купа консервативних поглядів на газон та міський етикет загалом. Йти нема куди, а Магомеду ще одинадцять годин охороняти парк від сонних людей. І ось ми стоїмо поруч і дивимося на спокійний Каспій.

 

– Магомед, а як ти до вірменів ставишся?

 

– Я їх ненавиджу! Я б їх усіх виїбав! У нас тут просто усіх їх ненавидять! Ти у Вірменії був, чи шо?

 

– Так, був. Перед Іраном заїжджав, – кажу я, пронизуючи поглядом каспійську далечінь.

 

– Коли б ти сюди голову вірменина привіз, то зробився б одразу багатієм!

 

– Зміг би і тачку нормальну купити?

 

– Ха! Легко!

 

– Слухай, ну не можуть же усі вірмени бути поганцями! Сам поміркуй, усюди ж є хороші люди.

 

– Ну-у-у, баби вірменські мені до вподоби. Тіла у них непогані, всередині ж - лайно.

 

– Магомед, а ти у Бога віриш?

 

– Звичайно ж, у нас у Азербайджані все за велінням Корану!

 

– А ти його увесь прочитав?

 

– Я все і так знаю. Читати не обов’язково.

 

З плином часу я починаю відходити від жебрацького життя у Ірані, але коли заходжу до магазину, то автоматично оцінюю розміщення камер та поведінку охоронців, хоч тирити нічого й не збирався – тут вже працює кредитна картка. Я не напружуюсь при спілкуванні з людьми – ми говоримо російською, у нас спільне минуле. Я знаю, що навряд чи відкрию для себе щось нове, я вже досить непогано розумію Кавказ. Все, що мені насправді потрібно тепер – це відпочинок. Тому ми з товаришем спрагло з’їдаємо перехожих очима у надії зустріти кого-небудь, хто задовільнив би нашу потребу.

 

Мурад підходить до нас, коли ми корпаємося у смітнику, щоб відшукати шматок картону для чергової таблички. Він запрошує нас до сусіднього бару випити пива. Взагалі я майже не п’ю, тому що ніколи не розумів, навіщо це робити. І ось, напевно, вперше у  житті я з диким задоволенням пропускаю пару кухлів. Світ стає простішим, а заплічник – легшим. Мурад пропонує заночувати у нього на роботі. Він системний адміністратор у сейсмологічному центрі. Ми розміщуємося просто на підлозі у серверній під монотонний гул кулерів.

 

 

Міліціянти нюхають «пуер»

Ранком я випадково зустрічаю Соху і Самає, своїх іранських друзів, з якими їздив до грузинського дитячого будинку. За той час, що ми не бачилися, у них вкрали велосипеди, але, як і у будь-якій історії про відважних мандрівників, знайшлась добра людина, яка купила їм нові. Соху і Самає збираються перебратися до Казахстану на паромі, наша команда має ті ж плани. Іранці хутко звалюють у деяких справах, а ми відправляємося на головну вулицю Баку, щоб за досить звичною схемою відшукати собі житло.

 

Жодного разу я не сидів з табличкою «Looking for host» так довго. І що найцікавіше, результат операції так само перевершує мій попередній досвід. Людина, що погодилась нам допомогти, знімає для нас готель! Правда, тільки на одну ніч і найдешевший номер, але такий варіант все одно кращий за будь-яку вписку, бо тобі не треба проходити через втомлюючу кавказьку гостинність.

 

Заселившись, Женя відправляється як слід відмокнути у душі, а я хочу пробігтися містом з камерою. Просто на порозі готелю я зустрічаюсь з Мурадом. Ми рухаємося до бару Otto, де сьогодні ввечері на сцені виступатиме філіпінка Мішель. Пришов час зняти накопичену нервову напругу. Забігаючи наперед скажу, що мої танці цього вечора в барі годуватимуть мене увесь наступний тиждень.

 

Після дикої вечірки мені вдається поспати у готелі не більше чотирьох годин. Вночі мене, ледве живого, гвалтує рій комарів, але дякуючи тому, що у вухах дзвенить і страшно пульсує драйвове музло, комах я не чую зовсім. Коли ранком я дивлюсь у дзеркало, мені видається, що за минулі декілька годин я втратив не менш ніж літр крові.

 

З Баку ми плануємо плисти на паромі до Казахстану, але вартість квитка виявляється просто захмарною. Сто двадцять баксів за папірець – то надто велика розкіш для нас.

 

Коли я прогулююсь містом, то без упину сканую перехожих, бо завжди сподіваюсь зустріти когось з місцевих самородків. За декілька днів у Баку я не знаходжу нікого – по центральними вулицями дефілюють виключно бакінці у поспіху. Вони добре одягнені і посміхаються білосніжними посмішками. Від цих людей віє валютно-грошовими операціями. Як сказав один з лідерів опозиції, якого я тут зустрів, влада дасть тобі заробити, тільки до нафти не лізь.

 

На набережній мене спиняє невисокий чоловік років тридцяти. За рисами його обличчя я одразу ж упізнаю в ньому іранця:

 

– Hey, man! Have you been in Otto-bar yesterday?

 

– Yes, I had. My name is Roma, – подаю йому руку.

 

– I'm Yashar. You danced like crazy, man!

 

– It was a national Belarusian dance.

 

Так у мене і Жені ще на одну ніч з’являється дах над головою, а також пральна машина, холодильник, автомобіль та гітара. Яшар має свій бізнес у Азербайджані, а у вільний час лабає на тій самій гітарі, бо не полишає надій створити свій музичний бенд. Вечір з Яшаром ми проводимо за розмовою про дорогу, музику та сенс усього, що відбувається довкола. Здається, що завтра він продасть свій інфініті та поїде разом із нами.

 

Біля входу до бістро у центрі міста зі мною знайомиться Салмаз, довгонога дівчина модельної зовнішності. Вона так само бачила мене у Otto, тому мої танці годують мене ще раз. Салмаз вельми схвильована тим, що я не маю де ночувати, вона продзвонює усіх своїх друзів, витративши на це більше години, проте результат нульовий.

 

З Євгеном тиняємось по Баку в пошуках придатного місця, і я випадково знаходжу відкриту квартиру в одному з будинків. Там вже давно ніхто не живе, ми замикаємося всередині та відрубаємося.  

 

Наступної ночі нашого полку прибуває. Ми знайомимося з двома французами, один з яких подорожує ровером, інший – пішки, та з двома англійцями, що їдуть навколо світу на авто. Ми пропонуємо хлопцям відправитися на ночівлю до нашої квартири. Розумію, що такою ватагою нам буде важко залишитись непоміченими, тому одразу ж відправляюсь до усіх сусідів, яких тільки можу знайти аби спитати у них дозволу на ночівлю. Усі погоджуються.  

Ми з Євгеном прокладаємо електрику з сусідньої квартири, Соху миє підлогу, Ральф йде за водою, сусіди приносять нам чай та їжу. Настрій піднімається. Доки хлопці готуються до сну, я відправляюсь до «Макдональдса», щоб поюзати Wi-Fi. Не встигаю я вмикнути лептоп, як у ресторан забігає англієць і кричить, що до квартири увірвалися менти.

 

Я зриваюсь і біжу «додому». У нашій компанії я – дипломатична особа, бо розмовляю російською та вмію переконувати. Виявляється, що ментів викликав якийсь сусід, якого ми, мабуть, не попередили. Я довго намагаюсь врегулювати ситуацію з міліціянтами, але ті поводяться як тупі барани, і тільки пускаюсь морську піну з рота. Сусід, що викликав міліцію, полохливо ховається за їх спинами. Ситуація погіршується тим, що на столі, який стоїть у центрі квартири, лежить газета, у яку делікатно запакована марихуана, але я ще про це не знаю. І ось міліціянт бере газетку і нюхає суміш. Дивлюсь на нього, згадую хлопців, які усією командою звалили з квартири, Соху, який, мабуть, розкумареним приніс велосипед на третій поверх,  замість того, аби спустити його вниз, і раптом усе стає зрозумілим.

 

– Що то таке? – питає міліціянт.

 

– Не бачите, ми чай пили! Це пуер. Можу я поговорити з людиною, що викликала міліцію? Мені здається, що вона просто не розібралася і тепер, довідавшись, що ми звичайні туристи, не буде проти нашого сусідства.  

 

– Треба було раніше казати, – викрикує сусід з-за спини міліціянта. Інший співробітник тим часом починає довбатися у «чаї».

 

– Ну ж бо підійди до нас! – стискаючи кулаки, кажу я сусідові – Я ж підходив до тебе й питався! Не соромно брехати тобі, га?!

 

Побачивши мою агресію, міліціянт кидає «пуер» аби допомогти мені. Фу-у-ух, пронесло! Але наша вписка накривається. Ми виходимо на вулицю, усі змучені, англійці взагалі чкурнули з переляку.

 

Тим часом іранські хлопці отримують листа від Неди, яка має сьогодні приїхати до Баку, аби їх побачити. Це там сама дівчина, у якої я жив декілька днів у Тегерані. Соху і Самає відправляються її шукати. Женя та французи так само кудись зникають і я лишаюсь наодинці. Довго не роздумуючи, встановлюю намет у сусідньому дворі. Починається дощ.

 

Близько другої години ночі мене будить один з жителів будинку. Каже, що тут не публічний будинок і просить «зйобуватися звідси нахуй», доки він міліцію не покликав. Я збираю намет і йду у двір навпроти. Усе як уві сні, через декілька годин мене будить жінка:

 

– Йдіть до готелю! Тут не можна спати! Я зараз міліцію кликатиму!

 

– Все-все-все! Вибачайте, йду!

 

Я переношу свій намет до наступного двору. Зранку мене знову будять. Якась жінка кидається на мене з лютими матюками. Я кажу їй, що я мандрівник, що їду навколо світу. Вона називає мене аферистом і йде кликати міліцію. Спати мені більше не хочеться.

 

Мені ламає плечі, на ногах пухирі. Я мало їм та нерегулярно сплю. Моє тіло несамовито прагне відпочинку. З боку може здатися, що я морально виснажився, проте насправді це не так. Дійсно, мені не подобається прокидатися під матюки о третій годині ночі і під дощем хлюпати з наметом у руках і двадцяткою кіло за плечима, але коли таке трапляється, я просто тішусь з того, як усе це влаштовано.

 

Час вибиратися з міст

 

Я зустрічаю хлопців на тому ж місці, де ми вчора випадково розійшлися. Ми вирішуємо, що нам до снаги зняти квартиру на усіх одразу за невеликі гроші. Але на нашу табличку з проханням про оренду реагують тільки міліціянти. Спочатку вони кажуть, що ми не можемо тут сидіти, бо поруч будинок президента. Ми відмовляємося йти. Вони ще довго лякають нас тим, що зараз приїде машина і повезе нас усіх до відділку, але я пояснюю їм, що посли Білорусі, Ірану, Англії та Франції будуть дуже незадоволеними. І Азербайджан залишиться без тракторів, газопроводу у Туреччину, нафтовидобувних станцій, а Франція вже точно самостійно щось вигадає. Міліціянти раптом змінюють гнів на милість, просять не користуватися табличкою і у випадку будь-яких проблем звертатися до них по допомогу. Я їм одразу кажу, що ми сьогодні не їли. Міліціянти купляють нам вісім дьонерів та по пляшечці коли.

 

Стає зрозумілим, що у центрі нема чого ловити, і ми вирішуємо перебратися на околицю. Французські брати знаходять непогане місце для стоянки у порту. Величезною бандою ми селимось на терасі покинутого кафе. На ній навіть знайшлися декілька розеток. Наступного дня частина нашої команди відпливає на паромі з мазутом до Казахстану, але їм на заміну одразу ж прибуває молода пара, Конрад та Ліза. Ліза з Пітера, а Конрад з Дрездена. Своїм виглядом Конрад вельми нагадує молодого інженера-фізика, і швидко виявляється, що він і є молодий інженер-фізик.

 

У нас з Євгеном практично немає грошей, але більше сидіти на місці ми не можемо. Я сідаю у центрі міста з табличкою «Не вистачає на квиток до Казахстану» і за годину збираю сто тридцять доларів. Жені сідає у менш фартовому місці, але так само наколядовує пристойну суму. Ми складаємо усе разом – виходить рівно двісті сорок доларів.

 

 

Через пару днів паром нарешті прибуває у порт і ми йдемо купляти квитки, але у останній момент невидима рука ховає гроші до кишені, і ноги самі несуть нас геть від каси. Ввечері ми вже стоїмо на трасі у бік Дагестану, а наступного дня перетинаємо кордон з Росією.

 

Азербайджанці пропускають нас за десять хвилин, а ось на російському кордоні ми проводимо годин сім. Через втрачений час доводиться ночувати у полі неподалік траси.

 

Доки ми добираємося до Махачкали, водії тричі дарують нам по п’ятсот рублів. Ми не чекаємо такої любові від дагестанців. Та й узагалі, ми глибоко вражені тим, що усі вони дуже привітні та часто дуже адекватні. Агресію направляють тільки місцеві молоді та борзі пацанчіки. Раз-пораз з якої-небудь тонованої «копійки» хтось показує нам «фак». Один альфа-самець навіть вискакує з машини, аби розібратися з нами, помилково прийнявши нас за москвичів. Ми втихомируємо його співучою білоруською мовою.

 

Проїжджаємо Махачкалу і вирішуємо розділитися до Уфи. З неймовірною хуткістю я добираюсь до Саратова. Коли б усюди я так їздив, то по екватору б об’їхав земну кулю за місяць.

 

О сьомій ранку на заправці за двадцять кілометрів від міста я помічаю дівчину Наташу. У неї на шиї висить панорамна камера з плівкою, і я одразу ж розумію, що нам є про що поговорити. За годину я вже сиджу на кухні її батьків і їм найсмачніший суп на планеті. Потім з дівчиною цілий день роз’їжджаємо по місцевих фермах і полях у пошуках агрокадрів. Наташа у захваті від ранкових полів, а я в захваті від неї. Мені до вподоби те, з якою швидкістю вона витрачає плівку. Пам’ятаю, що я витрачав не більше за одну плівку на тиждень, вона – одразу чотири за пару годин.

 

– Я не шкодую грошей на творчість, для чого ще жити? – каже вона.

 

Дорога зводить мене з видатними людьми. Жити б нам у одному місці – обов’язково стали б близькими друзями. Але невідоме кличе, тому я купляю квитка на поїзд до Уфи і ввечері виїжджаю.

 

Дзвонить мобільний. Мама каже, що померла бабуся.

 

Бабуся померла?

 

Вона казала, що житиме, доки її онук вчиться… Мені до батьківщини – три тисячі кілометрів. Це, якщо неймовірно поспішати, три дні у дорозі. Можна ще літаком. Назад у Мінськ? Я не можу, ніяк не можу.

 

Поїзди зіштовхуються всередині мене, рейки плавляться, поворухнутися не виходить. Коли б тільки мене було два!

 

 

Мені дуже хочеться відпочити від дорожніх розмов, і половину шляху до Уфи я мовчу, але один з подорожніх все одно починає мене розпитувати. Слово до слова, і до розмови підключається сусіднє купе. Врешті мені забезпечують їжею на декілька наступних днів.

 

Уфа дуже схожа на Мінськ своїми сталінськими будинками, спальними районами та кількістю заводів. Тут вже помітно прохолодніше. Я затарююсь на секонді зимовою курткою. Усе – на гроші, зекономлені на квитку до Казахстану.

 

Перше авто, друге авто – і я вдираюсь у Сибір. На кільцевій Челябінська спиняю далекобійника Юру. На його руці набита хмаринка, усередині якої написано ім’я «Наташа». З розмови за життя я довідуюсь, що його жінку звати Віра, а коханку Маша. Хто ж ця таємнича Наташа, я так і не наважуюсь спитати.

 

За вікном пролітають тільки болота та ліси. Температура опускається нижче нуля, про що свідчать морозні візерунки на дзеркалах заднього виду. Від холоду розмовляти не хочеться – ми пробираємось крізь тайгу. На новосибірському перехресті наші шляхи розходяться. Юрі – на Кємєрово, а мені – на Алтай.

 

Я планую затриматись у Новосібі пару днів. Місцеві байкери показують мені кав’ярню, де я сподіваюсь знайти вписку. Вони описують її як місце, де тусують «усілякі дредасті». Так насправді і є: я знайомлюсь з дредастою офіціанткою Настею. Настя маленька, їй двадцять чотири, у неї забита татухами ліва рука, вона сміється, ніби мультяшний персонаж. Я оселяюсь на її кухні. Декілька днів перетікають у кілька тижнів. Я сплю по дванадцять годин і нічого не роблю. Мені конче потрібен такий відпочинок.

 

За місяці, що минули, я познайомився з сотнею людей та проїхав більш ніж десять тисяч кілометрів. Доводилося спати на вулиці, доїдати за кимось у «Макдоні», не митися тижнями і просити милостиню. Я чудово розумію, що означає життя на вулицях міста. На Алтаї до чорта віддалених поселень. Я досі точно не знаю, куди збираюсь, але прийшов час вибиратися з міст. 

 

В тему:

Рома в Грузії.

Рома в Арменії.

Рома в Ірані.

 


comments powered by Disqus