31 січня 2015

Рома їде: навколосвітня подорож без грошей. Алтай

Ми вже писали про Рому Свечнікова, який здійснює кругосвітну подорож фактично без грошей. Тепер ми продовжуємо публікацію його книги, що нещодавно вийшла білоруською мовою у видавництві наших друзів з 34mag.net. Після ГрузіїВірменіїІрану та Азербайджану на вас чекає неочікуване продовження навколосвітньої подорожі Роми — цього разу into the wild у закинутому селищі на Алтаї. У пошуках гармонії та екзистенції наш герой пірнає ще глибше у сніги та видирається все вище у гори.

 

 

Хата біля краю землі

– Ти що, дурень – вночі йти? Та тебе вовки з’їдять!

 

У темряві виходжу з Паспаула. До Чарбая близько тридцяти кілометрів лісовозної дороги. Чарбай – сховане від цивілізації поселення у гірській тайзі, в якому постійно живуть всього декілька людей. Пішки добиратися туди ніяк не менше за шість годин, на транспорт сподівання марні – дорога у такому стані, що її саме доречно включити до маршруту трофі-перегонів.

 

Перше, з чим доводиться змагатися, – страх перед нічними звуками лісу. Важливо замотати собі на вуса, що у цю пору року їсти тебе ніхто не збирається – у хащах зараз до чорта легкої здобичі. Звір може напасти, тільки коли сам злякається. І щоб не бути для нього сюрпризом, пересуватися лісом треба бадьоро та гучно. Я підіймаю дух піснею «Служили два товарища».

 

Інша проблема – сильна заболоченість місцевості. Черевики грузнуть у багнюці, раз-по-раз доводиться обходити величезні калюжі. Через десять кілометрів я зустрічаюсь з першою серйозною перешкодою – річкою. У місці, де її перетинає дорога, глибина, здається, не більше, ніж по коліна. Взуття одразу ж набирає води, я зігріваю себе думкою про те, що попереду гарячий чай та тепла піч. Через чотири години починаю нервуватися.

Рахуючи по карті, яку я сфотографував з інтернет-сторінки, я вже мав дістатися загубленого у горах поселення, але навколо холодно та безлюдно, як і раніше. Оцінити, чи правильно я тримаюсь шляху, вельми складно – небо затягнули хмари, а компасу я, звісно ж, не маю. Я знову натрапляю на річку, бачу достатньо свіжі смуги автомобільних колес та величезні сліди собачих лап. Дуже хочеться вірити, що це саме собачі відбитки.

 

Температура опускається нижче нуля, про це свідчать зледенілі бережки струмка. Спинятися не можна – одразу змерзну. Ламає спину, хлюпають мокрі черевики, хочеться їсти та спати. Я ледве волочусь. Вибору не лишається – треба розпалювати вогнище та ставити намет.

 

Шукаю затишне місце під стоянку, як раптом чую ритмічний звук мотору. Одразу ж з’являються сили на черговий марш-кидок. Я очікував побачити брудний автомобіль, довоєнний генератор або навіть озвірілого лісника з бензопилкою, але знаходжу маленьку, розміром з пральну машинку, гідроелектростанцію на гірському потічку. Від неї по схилах кудись до лісу розходяться кабелі. Саме так, вздовж павутиння саморобної електромережі, я й приходжу до автономного поселення Чарбай. На годиннику біля другої години ночі, а у віконцях хатки горить тепле світло.   

 

Кожного разу Рома буде ставитиме експеримент аби виконати певну місію. Цього разу Рома спробує заночувати у тайзі.

 

 

- Доброго здоров’ячка!

- Ого! Вітаю. Роззувайся, проходь, – каже жінка років сорока п’яти з короткою зачіскою. - Ти що, з Паспаула йшов?

- З Паспаула.

- А що, ти не маєш нашого номера телефону?

- Ні, не маю.

- Ми б тебе машиною забрали, ти ж бо кілометрів із тридцять пішки відмахав. Їсти хочеш?

- Було б чудово.

                                                          

Тріскотить піч, і тепле світло заповнює кімнату, яка виконує роль холу, кухні та вітальні одночасно. На підлозі розкидані іграшки, перед моїми очима полиці з величезною кількістю посуду – складається враження, що тут живуть мінімум десятеро людей. Жінка дає мені тарілку рису з м’ясною поливкою. Останній раз я їв зранку – яблуко.

 

З вулиці заходить наполовину сивочолий  бородатий чоловік.

 

- О! Вітаю! Хуя собі, ти просто вночі прийшов! Ми зазвичай у такий час вже спимо. Просто Іринка завтра до Новосибірська їде, так ми її збираємо.

- Довелося б мені на веранді від холоду померти.

- Змерз, чи що?

- Ноги у річці промочив.

 

Влад та Ірина приїхали сюди майже двадцять років тому. Вони мріяли створити велике поселення, міцну комуну, але, на жаль, послідовників не знайшлося. Гості приїздять часто, але більш ніж на рік ніхто не затримується. Для гостей у Чарбаї є ще дві невеликі хатки, у одну з них заселяють мене. Затишна кімната, рукомийник, піч, два ліжка, невеликий столик біля вікна та розетка. Ранком наступного дня я отримую наряд по дровах. Дивлячись на кількість берез, що лежать на дворі, закінчу я тижнів за два.

 

 

Так минуть кілька днів мого життя у Чарбаї. З ранку до пізнього вечора я махаю сокирою десь у горах і відчуваю життя, ніби воно стоїть поруч. Влад раз-пораз підбадьорює мене: «Ну, нічого! Принаймні, навчишся обходитися з колуном» або «Ох і добре, певно, берізка на морозі колеться». Я чудово розумію, що, намагаючись зачепити моє самолюбство, Влад просто ухиляється від праці. Його поведінка піднімає мені настрій. Відтак, підспівуючи: «Ох і колеться берізка на морозі! Ох і колеться!» – я молочу до заходу сонця. Коли нарешті темнішає, я збираю по галявині кіз, заводжу їх до стійла і тільки потім йду їсти.

 

За вечерею Влад розповідає мені про свої винаходи, про те, як він побудував ГЕС і провів зв’язок у дім на краю землі. Це справді заслуговує на увагу. Він першим у районі мав інтернет-з’єднання. Для цього Влад зібрав на горі величезний ретранслятор GSM-сигналу. Від поселення до цієї гори чотири години шляху – це якщо «кинутися кабанчиком» – і жодних доріг або стежок. Взяв азимут і пофігачив. Гадки не маю, як він запер туди вісімдесят метрів сітки-рабиці і розтягнув її у гірській ущелині, але факт лишається фактом – мобільний зв’язок на його галявині є.

 

Влад розповідає про свої вироби захлинаючись, не звертаючи уваги на те, як кипить чайник та кричать діти. Напевно, мало хто у тайзі захоплюється його винахідливістю.

 

За водою треба тягнутися по схилу метрів 200 вниз до струмка, а потім з відром нагору. Розпалюю піч, заварюю чай. Одна сороковатна лампочка на шестиметрову кімнату. Завалитися спати, чи що? По темній стелі гуляють промінчики, що прориваються крізь олдову кладку печі. Вітер шумить, гілочки пихти грюкають по даху. Можна заснути і зникнути безвісти

Мені сниться однаковий сон, наче я вертаюсь до Мінська на декілька днів, а потім знову продовжую дорогу. Від таких картинок я починаю панікувати. Моя дорога – це усе, що я маю. Відчувати себе. Відчувати, як ця куля крутиться під тобою. Відчувати, як ти її крутиш. Мої найважливіші спогади назавжди пов’язані з моментами кришталевої самотності. Наприклад, коли я ховаюсь під лавкою у задусі набитого тілами вагона, пробираючись через Китай, або влаштовую ночівлю у закинутих будинках, у яких ні вікон, ні дверей, тільки старі облізлі домовики шкрябаються через стіну.

 

Я їхав до Чарбаю за спокоєм та гармонією. Я сподівався зустріти людей, що знайшли себе у холодній тиші гір, у Білому Мовчанні. Я помилився з напрямком. У Чарбаї я вперше у житті довідався про те, що таке «Інтерни» на ТНТ. Я виправ свої речі у пральній машинці.  Загалом, машин тут виявилося більше, ніж людей. Шкода, що медаль завжди має два боки.

 

Вже рік вони живуть без грошей

Вранці випадає сніг. Після вимахування сокирою на морозі я занедужав. Мене припиняють пускати у дім, щоб не заразити дітей. Коли я закінчую з дровами, Влад виносить мені каструлю з супом, і я йду до себе у карантин. Нагрівати їжу доводиться на печі. Це трохи довго, але від того вона робиться вдвічі смачнішою.

 

Нарешті приїздить мій друг Женя. У дві руки ми за день розбираємося з набридлими дровами. В той час, коли ми розкладаємо поліна до сарайчика, з лісу виходять якісь люди. Виявляється, що живуть вони неподалік, на сусідній галявині. Після довгого дня праці ми відправляємося до них у гості.

 

 

 

У будинку, що нагадує ведмежий барліг, живуть Вова, його жінка Настя та їх товариш Юра. Дім зібраний трьома парами рук з мішків всього за декілька місяців. Стіни зроблені приблизно за тією ж технологією, за якою військові будують укріплення, дамби та бомбосховища. Ми плануємо заскочити до сусідів на годинку, але зависаємо мало не до ранку. Вони перебралися до цих місць буквально два тижні тому. Ми перші гості у їх незвичайній хаті, і з цієї нагоди Настя дістає святковий брикет халви.

 

Я розпитую, чому вони вирішили поїхати з міста. Те, з якою щирістю вони розповідають про віру у ідею, пошук і розчарування у своєму житті, змушує мене записати їх у список своїх героїв. Я роззявивши рота слухаю їх історії.

 

Вова пішов з дому у шістнадцять і з того часу ніколи туди не повертався. Батьки не змогли пробачити того, що їх сина показали у програмі «Врємєчко» в репортажі про мітинг анархістів, де малий трусив ірокезом та розмахував прапором. П’ять років хлопець валандався московськими сквотами, бухав та закидувався. Заробляв переважно тим, що гендлював усіляким мотлохом на барахолці. Одного разу друг запросив Вову на роботу у кіно, і Вова погодився. Наступні п’ятнадцять років він, ніби матрос-відчайдуха, провисів на щоглах освітлення. Проблеми з грошима зникли. У кіношній тусовці Вова познайомився із своєю майбутньою дружиною Настею. Вона зростала у курортному Новоросійську в лихі дев’яності, тому не за чутками знає про славні бандитські розборки. У сімнадцять Настя перенесла клінічну смерть від передозування. Рік тому вони продали усе своє майно та поїхали до Алтаю, у гори. Майже усі статки пішли на те, аби купити землю. Вже рік вони живуть зовсім без грошей.

 

А ще Вова сказав, що знайомий з хлопцями, які написали культову книгу «Більше Бена». За мотивами цієї книги пізніше був знятий фільм, з такою ж назвою. Зовсім недавно, у минулому житті, це була моя улюблена стрічка.

 

Щоразу, коли ти подорожуєш, важливо знати, як зламати систему. Спеціально для тебе Рома записуватиме коротенькі лайфхаки. Хтозна, може колись вони врятують твоє життя.

 

 

Коротше кажучи, я закохався у них і в атмосферу їх чарівного будинку. Нерівні стіни, скошені двірні отвори, поскрипування підлоги – все було таким справжнім. Увечері ми запалювали свічку і провалювалися у розмови про свободу, вибір та сумління. Ми сперечалися до світанку і з першими променями сонця, що пробивалося через вікно у стелі, йшли спати.                                                      

 

Але ось Женя та я стоїмо на горі Чаптиган, поруч з саморобним ретраслятором Влада. Це останній запланований захід. Заплічники спаковано, термоси наповнені – ми відправляємося на трасу. Дорогою на Паспаул знову зазираємо до Вови, Насті та Юри, щоб попрощатися. Прощання розтягується на два дні.

Мені знову сумно від’їжджати. Я думаю про те, як зазирну до них у гості через декілька років. Вова витягає ще одну святкову халву, Настя заварює гірський бадан. Я всміхаюсь від цих думок, протоптуючи стежку у глибокому снігу. З кожною хвилиною відстань між нами росте.

 

За кляті дрова Влад заплатив мені грошей. На них у Горно-Алтайську я полікував собі зуба. Там я зустрів і свій двадцять першій день народження.

 

Будда-відео

 

Щоразу Рома робить медитативну нарізку без домішок: тільки чисті емоції-картинки з інтершумом. Пориньте в атмосферу навколосвітньої подорожі.

 

 

В тему:

Рома в Грузії.

Рома в Арменії.

Рома в Ірані.

Рома в Азербайджані.

 


comments powered by Disqus