28 жовтня 2014

Рома їде: кругосвітня подорож без грошей. Вірменія

Ми вже писали про Рому Свечнікова, який здійснює кругосвітну подорож фактично без грошей. Тепер ми продовжуємо публікацію його книги, що нещодавно вийшла білоруською мовою у видавництві наших друзів з 34mag.net. Перетнувши чарівну Грузію, Рома потрапив до Вірменії та так званої Нагірно-Карабахської Республіки. Піаністка-шизофренічка Гая, чоловіки, у яких поїхав дах через секс та відбитки війни в очах перехожих. Без грошей у кишені. Без царя у голові. Ти знаєш: Рома їде!

 

 

На світанку вихожду на трасу. Знову весь день їхати та їсти! З авта до авта, від хачапурі до шашлику. До ночі мій заплічник поповнюється гігантським пакунком вологих серветок та коробкою зубних щіток. Остання машина підвозить мене до заправки посеред гір. Я давно звик до того, що дуже приблизно уявляю, де насправді знахождуся. Швидкого погляду на зорі достатньо аби визначити, де північ.

 

Біля бензоколонки зі мною вітається Гриша, мужик років п’ятидесяти. Після короткої розмови він лишає мені ключі від заправки, а сам йде ночувати додому. Я зачиняюся всередині і під завивання старого собаки, що живе поруч у будці, засинаю.

 

Зранку, рівно о 10-й, ніби за годинником, з’являється власник заправки Гриша. Вчора він довго розпитував мене про перемотану ізоляційною стрічкою камеру, і я розповідав йому зворушливу історію про те, як я розбив її і як тепер мені церез це сутужно, бо вона ніфіга не фотографує. Так ось, Гриша вирішив мені допомогти - він прийшов з грошима аби її придбати. Він протягує мені 50 баксів, але я відмовляюсь.

 

Жодних проблем з перетином кордону не виникає – грузинські прикордонники, як завжди, демонструють високий рівень сервісу. Про вірменських можу сказати тільки те, що над митним переходом у них висить розірваний стяг.

 

Дорога до Єревану пролягає через найгарячіші райони Вірменії. У прямому сенсі слова. Рослинності мало, гори покриті випаленою травою. Температура піднімається вище за сорок градусів.

 

Посеред дня я дістаюсь околиці Єревану. Жодних грошей я не маю. Питаю місцевих, як дістатися центру, і усі радять скористатися 98-ю маршруткою. Кажу, що хочу йти пішки.

 

– Як це пішки?! Це далеко! На маршрутку сідай!

– На маршрутку я не маю грошей.

– Як це грошей не маєш? Ти ж інтурист!

 

Я крокую нескінченним передмістям Єревану. Тут брудно та страшно пече. Усі будинки однакового сірого кольору, збудовані з однакового матеріалу. Хочеться пити. Жестом мене кличе до себе мужик з віконця у крамниці. Я випрошую його дати попити і розповідаю йому свою історію.  Мужик набиває мій заплічник продуктами.

 

Центр Єревану взято у полон радянськими монументальними будинками. Я дістаю свій ноут на починаю сканувати простір навколо на наявність вільного сигналу. Виявляється, що знайти Wi-Fi можна майже усюди і з непоганою швидкістю безкоштовного та безпарольного з’єднання.

Здається, я ще не глибоко у Азії, а вже стаю місцевою знаменитістю – увесь час підходять люди з фотокамерою аби сфотографуватися зі мною.

 

Каучсерфінг підказує, що такий собі Артут з Єревану готовий мене прийняти. Коли я дістаюсь до його хати, виявляється, що крім мене він радий прийняти ще вісьмох людей: чотирьох чехів, польку, хорватку, словачку та турка. Ну і мене – білоруса. В результаті отримуємо майже слов’янську сім’ю.

 

Хтось живе у стінах

Зранку відправляюся з половиною нашої інтернаціональної групи на огляд надзвичайно багатої культурної спадщини Вірменії. Я терпіти не можу відвідувати визначні місця, особливо коли до цього місця уже припаркувалися чотири автобуси з китайськими туристами. Часом мені здається, що за фотографіями китайських туристів після якої-небудь глобальної катастрофи можна буде докладно відновити, а потім роздрукувати на 3D-принтері будь-яку пам’ятку світу.

 

До обіду ми вертаємося з духовної подорожі довкола Єревану. Я беру свою камеру і занурююсь у місто. Я майже ніколи не маю мапи, я просто обираю напрямок, зазираю до усіх дворів, вікон і гаражів, видряпуюсь на дахи, спускаюсь до підвалів. Мене цікавлять аскети-одинаки, маргінали, бомжі, міські фріки, вуличні музики – усі люди з іншого світу.

 

І відразу успіх! З вибитих шибок багатоповерхівки ллється Шопен у живому виконанні. Звідси я можу розгледіти лишень стелю квартири – на ній плями від розбитих яєць та совкова люстра без лампочки. У вікні з’являється жінка років п’ятидесяти, з її рота стирчать рештки зубів. Помітивши мене, вона одразу ж ховається у глибині квартири:

 

– Добридень!

– Нє-нє-нє! – кричить вона звідкись з лабіринтів будинку.

– Мене звати Рома. Ви чудово граєте!

– Справді?! Вам подобається?! – лунає з глибини.

– Так-так. Чому ви ховаєтесь?

– А ви не американець?

– Ні. Чому ви подумали, що я американець?

– У мене в квартирі захований американський супутник. Я побоююсь, що вас відправили американці.

– Не бійтесь, я білорус.

Вона знову виглядає у вікно.

– Так, я подорожую навколо світу. Можна я зніму, як ви граєте на піаніно?

– Я не знаю. Маю вдома багацько людей.

– Прошу вас. Я не відберу у вас зайвий час. Зіграйте ще будь-що, будь ласка!

 

Через десять хвилин умовлянь вона нарешті піддається. Я видряпуюсь на підвіконня по водостоку. Переді мною квартира, у якій час спипнився десь у семидесятих роках. У шафах – книги російською, величезні стоси платівок, у барі – кришталевий сервіз. У кутку стоїть піаніно, на якому складені докупи нотні зошити. Я прошу вмикнути світло, але, виявляється, його відключили декілька років тому. Жінка починає грати.

 

Гаї п’ятдесят три роки, швидше за все, у неї шизофренія. На її думку, у квартирі ховається мандрівник, сусіди постійно зливають її американцям, а вона просто марить вийти заміж за француза. 

Вона упевнена, що хтось живе у стінах, вона показує пальцем у далечінь, вона просить мене перевірити, хто ховається за дверима. На жаль, нікого.

 

Свого наступного героя я зустрічаю за адресою Абавян, 3. Він грає на старій потертій гармошці. Його ім’я Арам, йому 71, він виріс у дитячому будинку. Побачивши, що я зацікавився, він пропонує мені присісти поруч.

 

– Ти сам звідки?

– З Білорусі.

– О-о-о! Я зараз тобі зіграю мелодію білоруську. Під неї хлопчик русявий співав на «Євробаченні». Перше місце тоді посів.

 

Арам починає грати, і я бачу, як його заносить кудись далеко. Потім він розповідає, що грати навчився після розпаду Союзу. Сам узяв інструмент і навчився:

 

– Ти, Ромцю, гадаєш, що я тут задля грошей граю? Ні! Я для тебе граю, для людей. Мій вік хутко скінчиться, я добро хочу робити. Ти гадаєш, музика - це просто? Це складно. Я не можу більш ніж дві години грати. У мене всередині сил на більше не лишається.

 

Цей старий бадьоріший від мене. У нього блищать очі, він усе розуміє.

 

Я згадую, як пару днів тому, у Батумі, продерся через дірку у паркані на стадіон, де саме вирував джаз-фестиваль. На сцені виступали Ларі Грехем та компанія. Вони скакали по сцені з пустими очима і вважали свою музику справжнім джазом. Я пішов звідти через двадцять хвилин, бо ці старі пердуни не вірили у те, що роблять. Тоді я подумав, що з цього дня ходитиму на концерти тільки молодих музикантів, бо вони не сцятимуть у вуха зі сцени. І ось я сиджу поруч з дідом, який навіть не знає, як називається його інструмент, і мене роздирає зсередини.

 

Я записую музику Арама на диктофон. Прослухавши запис власного виконання, він починає хвилюватися:

 

– Ти розумієш, я вперше чую з іншого богу, як я граю. Дуже багато помилок! Мені треба мати таку штуку, як у тебе, щоб удосконалити гру, - він показує на диктофон. - Вона, певно, дорого коштує? Так?

– Близько п’ятидесяти доларів. А можна мені спробувати пограти?

– Ти не ображайся, будь ласка, але так мій інструмент швидше вийде з ладу. Він не любить чужих рук. Я доки навчився грати, три таких зламав. А на цьому вже більш ніж 10 років граю. Він зовсім дитячий. Знаєш, що мені одна людина казала? Не змінюй цей інструмент, бо в ньому ще ї гумор є.

 

…У ніші радянського фонтану, який вже давно не працює, живе жінка років за 70. Вона не пам’ятає свого імені та дати народження. Вона не має жодних документів і жодної рідної людини. Вона каже, що тридцять років працювала економістом, її говірка дуже літературна, вона жонглює цитатами з книг. І просить, щоб я зайшов до неї ще. Я кажу, що вдасться це зробити не раніше, ніж за декілька років. Вона всміхається:

 

– Певно, до того часу я вже переїду на інше місце.

 

Про яке місце вона казала, я зрозумів вже у метро по дорозі додому.

І нарешті мені випадає можливість побазікати з людиною, у якої я живу весь цей час. Уся наша строката компанія йде до амбасади Ірану, а ми лишаємося на кухні на самоті. Артур - радіотехнік без освіти, йому близько 25 років. Він займається фотографією та кіно: вже зняв один повнометражний фільм і працює ще над двома. Він робить усе це для себе. Дві фотокниги, які він видав, існують у єдиному екземплярі на його книжковій полиці.

 

Щоразу, коли ти подорожуєш, важливо знати, як зламати систему. Спеціально для тебе Рома записуватиме коротенькі лайфхаки. Хтозна, може колись вони врятують твоє життя.

 

 

Я дістаюсь до озера Севан. Доки стоїть полуднева спека, я ховаюсь у тіні монастиря Севанаванк та дивлюся на рівню поверхню води. Недалеко від того берега проходить кордон з Азербайджаном. Я лежу на лавці, підклавши від голову свої манатки, і вдивляюсь на лисі гори вздовж узбережжя. У заплічнику знаходжу два зім’ятих персики. Я відкусую м’якіть, і по руках стікає липкий сік.

 

Все менше хочеться сексу

Через пару годин я сиджу на підлозі Діліжанського вокзалу. У великій залі будівлі стоять тільки стіл, крісло та сейф, під яким я знаходжу лише декілька радянських монет. Я користуюсь єдиною розеткою аби зарядити свій ноут. До зали заходить міліціонер. Він цікавиться, де я житиму. Я кажу, що збираюся заночувати у горах:

 

– Навіщо у горах? Тут спи! Дівку треба? Я приведу, усю ніч кайфуватимеш.

 

Тут це норма. Водії на другій хвилині знайомства починають розпитувати про мій сексуальний досвід:

 

– А чому не з подружкою?

– Мені подобається подорожувати наодинці.

– А як ти секс робиш?

– Вибачте?

– Ну подружку б узяв і чпокав би її. Бо у нас тут у Вірменії складно бабу нормальну знайти. Я чув, у вас в Білорусі дівчата гарні.

–Так, здається. Але і у вас, у Вірменії, теж гарні.

–Коли я до Білорусі приїду, ти мене з нормальною познайомиш?

– Я у Білорусі буду через пару років. Нічого-нічого! Нумо, давай свій номер.

 

Зазвичай такий діалог відбувається під музику з CD-програвача, що програє по колу лише 10 різних треків. Це може тягнутися годинами. У такі моменти мені хочеться влаштувати локальний вірменський геноцид, бо такі поїздки дуже виснажують. Після такого я частіше за усе починаю сумувати за домом.

 

Тому, коли раптом, після декількох поспіль поїздок з сексуально неврівноваженими мужиками, мені щастить спинити людину спокійну і самодостатню, я чіпляюсь за неї як за рятувальний круг. 

Часом я навіть їду на сотню кілометрів не у той бік, аби тільки ще крихту часу побути з цивілізованими люьми.

 

Так ок, біля входу до вокзалу я знайомлюсь з Ліліт. Їй двадцять два, вона соціолог, політолог і перекладач. Приїхала до Діліжану робити якесь опитування, а зараз вертається додому в Єреван. Має кумедний акцент і добру посмішку. Я закладаюсь з нею, що дістанусь Єревану автостопом швидше, ніж вона на автобусі. Так я знову вертаюся до вірменської столиці.

 

Один день перетікає у другий, другий – у третій. Мені легко з нею. Ми вештаємося містом до вечора і розмовляємо про різні дурниці. Як будь-яка пристойна вірменська дівчина, вона має вертатися додому не пізніше ніж до одинадцятої. І ми довго цілуємося у темному під’їзді, перш ніж вона біжить на автобусну зупинку. І лишаюсь один посеред нічного міста. Мені нікуди йти, тому я заходжу у найближчий бар і танцюю доки слухаються ноги. Потім я вивалююсь з бару і повільно плентаюсь теплюю єреванською ніччю. У голові порожнеча та втома.

 

О третій ночі я підіймаю свій багаж пожежними сходами на дах двадцятиповерхівки - ліфт не працює. Щоб заснути мені потрібні півтори секунди.

 

Вранці я прощаюся з Ліліт. Наше знайомство закінчується так само просто, як і почалося, і нарешті я остаточно вириваюся з Єревану. По дорозі на трасу я зазирнув до своєї знайомої, яка живе у ніші фотану.

 

– Не встигли познайомитися як слід, а ви вже їдете! – каже вона. – Успіхів, здоров’я! Аби вам тільки добрі люди траплялися!

 

Вибираюсь на маршруткою з міста. Водій каже, що довезе мене безкоштовно, дарує пляшку води і дає свій номер телефону на випадок «коли раптом що».

 

Я тримаю курс на Нагірний Карабах – невизнану республіку мід Вірменією та Азербайджаном.

Черговий водій починає ставити вже звичні питання:

 

– А ти вже трахнув вірменку? Ні? У мене тут подружка у сусідньому селі живе. Я тебе зараз завезу до неї – просто так. Пригощаю.

 

З кожним новим таким водієм мені усе складніше бути конформістом і все менше хочеться сексу. Якщо раніше я з легкістю тримався у таких поїздках, то тепер ледь стримую огиду. Я відмовляюсь від «частування», але ми все одно їдемо до цього села. Водій довго роздивляється вікна однієї з хат.

 

– О! Ось і вона! Ти йди далі по дорозі, я тут швидко впораюсь і наздожену тебе.

 

На дворі ніч. Я йду порожньою дорогою. Село залишається у декількох кілометрах позаду. Я вдягагаю світловідбивну накидку і врубаю плеєр. Нема жодного бажання спиняти машини. Ще один такий водій – і я загину від морального знесилення.

 

На відстані трьохсот метрів попереду спиняється авто і здає назад. За кермом молодий хлопець, ззаду сидять дві жінки. Я розповідаю, що їду в бік Карабаху. Водій каже, що може підкинути мене до села Арені. Ми розмовляємо увесь час у дорозі, хлопець не дуже добре говорить російською. Мені трохи соромно, але я забув його ім’я. За освітою він актор театру, але там йому зовсім не платять. Каже, що любить грати на сцені більш за усе на цьому світі, але дуже тужить, що не може віддатися акторству усім серцем – заробітку не вистачить навіть на те, аби зняти квартиру у Єревані.


Сім’я допомогла йому відкрити магазин і тепер він цілими днями займається бізнесом. Хлопець везе мене до себе додому, де мене досхочу годують, відмивають та перуть мої речі. Що вже там казати, коли я навіть телефоную Скайпом з гірського аулу!

 

Сліди від кулеметних черг

Коли я прокидаюсь наступного дня, то виявляється що мій новий товариш вже давно поїхав по справах. Його батько, Аганес, видає мені величезний пакет з їжею і вивозить на трасу.

 

Неподалік села, високо у горах, є монастир Нараванк. Дорога до нього тягнеться красивою гірською ущелиною, і я рушаю туди. На цьому шляху спиняю авто з іранськими туристами. Вони вельми вражені розповіддю про мою подорож, і один з них дарує мені п’ятнадцять баксів. Це дуже доречно, бо грошей я не маю зовсім.

 

За півдня я нарешті дістаюсь Гориса. Це місто стоїть на межі з Нагірно-Карабахською Республікою. Біля повороту на Степанакерт, столицю НКР, я знайомлюсь з парою із Москви. Леонід та Аліса якраз спробували потрапити до Карабаху, але їх розвернули, бо ті лишили свої паспорти у Єревані. Я пригощаю їх персиками, яких я маю кілограми зо три, вони мене – канапками та соком. Я знов змінюю свої плани, ми вирішуємо їхати до монастиря Татев.

 

У темряві спускаємося до ущелини, до Татева ще десять кілометрів. Домовляємося стати табором тут. Я знову пригощаю нових знайомих їжею: сиром, городиною та хлібом. 

Кумедна ситуація – у Льоні та Аліси достатньо грошей, але серед гір скористатися ними доволі важко. Я не маю грошей, зате їжі маю вдосталь.

 

Зранку один з місцевих показує нам неймовірне місце. Ми спускаємося просто до річки в ущелину і потім пробираємося до печери. Зі стелі звисають сталактити, а у глибині є натуральні ванни. Я ніколи раніше не бував у подібних місцях. Ми валяємося у солоній воді, а просто зі скелі на нас б’є теплий фонтан. Опісля ми знаходимо монастир і їдемо найдовшим у світі фунікулером. На перехресті Єреван-Степанакерт я прощаюся з новими друзями.

 

 

Ми назвали цей пазл нашого матеріалу – будда-відео. Щоразу Рома робитиме медитативну нарізку без домішок: тільки чисті емоції-картинки з інтершумом. Занурься в атмосферу навколосвітньої подорожі.

 

З третьої спроби я нарешті дістаюсь Карабаху. Степанакерт – як Мінськ: чистий з квітниками і людьми за стабільність. Тільки їх прагненню стабільності хочеться вірити. Тут ще залишається відчутним запах війни, минуло лише двадцять років – і війна в очах кожного. Я сиджу зі своїм заплічником на головній площі. На годиннику – близько одинадцятої вечора. Навколо мене – вир людей. Усе місто виходить прогулятися довкола головного фонтану. Мене роздирають на шматки поглядами, але я зовсім не проти – я відчуваю повагу до цих людей, я готовий розмовляти з кожним і про що завгодно.

 

Зранку я забігаю до крамнички, беру холодну каву і прошу продавчиню дозволити мені зателефонувати – мій товариш скинув телефон своєї бабці, яка мешкає у цьому місті.

 

– Доброго дня, Нора?

– Добридень, синку. Так-так.

– Я товариш вашого онуки. Він дав мені ваш номер

– Знаю-знаю. Де ти є зараз?

– Я біля поліцейського відділку десь у центрі

– Чекай, нікуди не йди, зараз за тобою таксі заїде.

 

У Нори - великий будинок і власна крамниця на першому поверсі. Ми сідаємо на терасі пити чай, звідси гарно видно весь Степанакерт. Ми говоримо декілька годин. Вона розповідає мені, як втекла з Азербайджану, коли почалась війна, про те, як бомбили Карабах, про свого сина, який визволяв Шушу, і як вона стояла зі свічкою біля вікна усю ніч і дивилась у той бік, де відбувалась спецоперація. Розповідає про єдиний танк, який мало їх військо і який було підбито – він не встиг зробити й пострілу.

 

Тут залишаються сліди війни – розорені бомбардуваннями села, порослі бур’янами воронки від нарядів, сліди від кулеметних черг на стінах, люди без ніг, очей, рук.

Я вперше врубаюсь у все це. Декілька днів я блукаю околицями міста аби відчути повоєнний провінційний дух.

 

Заходжу до кафе аби поїсти. У мене зовсім мало грошей, як замовляю найдешевшу їжу. Офіціант, 15-річний хлопець, бачить, що я на мілині:

 

– Щось ще бажаєте?

– Дякую, більше нічого.

 

Наступні три години, доки я заряджатиму свій ноут, він тягатиме для мене з кухні різні ніштяки. Я вибігаю на вулицю, бо вже смеркає, і мені треба повертатися додому і раптом поруч спиняється таксист, що підвозив мене пару днів тому:

 

– Доброго дня, сідайте!

– Вибачте, але я не маю грошей.

– Мені по дорозі, сідайте.

 

Доброта та гостинність цих людей, їх сумлінність не залишають мені шансів – я люблю карабахців. Попереду ще день у Шуші, де я лазитиму закинутими мечетями. Цікаво, що у Карабаху залишилося багато мечетей, які стоять пустими й ніхто їх не чіпає, а азербайджанці, кажуть, розібрали усі церкви, до яких тільки дотягнулися руки.

 

І осі я вже пробираюсь до кордону з Іраном. До митного переходу веде неймовірно мальовнича дорога перевалами. До ночі я дістаюсь кордону. За плечима лишилася Вірменія. Я так і не зміг її полюбити. Я не зміг прийняти ненависті цього народу до своїх сусідів, їх культу сім’ї та релігії. Певно, варто повернутися сюди пізніше…

 

Вісім фактів про Вірменію.

 

  1. Усі дахи Єревану відчинені. Обирай будь-який.
  2. У Єревані дуже маленьке метро. Одна лінія, а поїзд має два вагони
  3. Вірменська гора Арарат насправді розташована у Туреччині
  4. У магазинах продаєть холодна кава, запакована у пластикові стаканчики або бляшанки. Дуже популярний напій, майже як кола.
  5. Найпопулярніша соціальна мережа - “Однокласники”
  6. Дівчатам, жінкам, старим, вагітним тут повсюдно поступаються місцем.
  7. Поліція тут корумпована та бидлувата. Кажуть, до неї за допомогою звертаються в останню чергу. Приблизно така ж ситуація і з медициною.
  8. Ніде до цього мені не доводилося так часто чути слово “ненавиджу”. Вірмени ненавидять турків, іранців, азербайджанців та грузинів. Один вірменин сказав мені, що він ненавидить вірменів.

comments powered by Disqus