7 червня 2015

Рома їде: навколосвітня подорож без грошей. Таїланд і Малайзія

Ми продовжуємо публікацію книги невтомного мандрівника Роми Свечнікова, що вийшла білоруською мовою у видавництві наших друзів з 34mag.net. Після раю і пекла у Таїланді і Малайзії Рома якимось дивом отримує американську візу і перетинає океан. Назустріч свободі.

 

 

Згадую тайського прикордонника, який здивовано перепитує:

 

– Single entry?

 

– Yes, sir. After Thai I'm going to Malaysia.

 

– Ouh, ok. Welcome to Thai!

 

Прикордонника не випадково дивує моя одноразова віза. У Таїланді живуть десятки тисяч іноземців, найчастіше вони прибувають до країни з туристичною візою і правом дворазового в’їзду. Теоретично така віза дає право на піврічне перебування у країні, але за цей час ти зовов’язаний виїхати з Таїланду хоча би на декілька хвилин у будь-яку іншу країну. Частіше за все на visa-run туристи виїжджають саме до Лаосу, звідки я прибуваю.

 

За декілька днів до перетину тайського кордону я зконтактував із Вереснем і Женею, які пару років тому відвезли на мис Горн звичайний табурет з білоруської кухні. Вони проїхали автостопом фактично через усі країни Центральної та Південної Америки, а тепер вештаються Південно-Східною Азією. Ми домовлялися зустрітися у місті з доволі гучною назвою Накхонратчасіма.

 

Я виходжу на трасу і простягаю руку. Чекати не доводиться зовсім, бо спиняється перша ж машина. Спочатку я думаю, що просто пощастило, але швидко розумію, що Таїланд не жартує з гостинністю.

 

Мої перші тайські подорожні скидаються на студентів першого курсу. Ламаною англійською вони питають, чому я не скористався автобусом. Хлопці не доганяють, що таке автостоп, їм здається, що зі мною щось сталося, якщо я стою на трасі. Намагаюсь розтлумачити, що я лиш не маю грошей на квиток, тому пересуваюсь попутками, але історія про гроші видається їм надто страшною. Хлопці одразу ж телефонують своїм друзям і досить емоційно розповідають останнім про бідного іноземця.

 

Ми дістаємося до першого прикордонного міста Убон. Нас зустрічає авто з хлопцями такого ж зросту. Тепер моїм нелегким становищем опікуються вісім голів. В результаті на віче зграї ухвалюється рішення посадити іноземця на автобус до Накхонратчасіми. Ми їдемо на автовокзал, але усі автобуси вже поїхали, а наступний буде тільки завтра. Хлопці пропонують мені заночувати у них, але я поспішаю, тому прошу відвезти мене на трасу. Мої нові друзі неохоче підвозять мене до поліцейського відділку, де розповідають копу про моє становище, і той одразу ж спиняє машину. На прощання пацани вручають мені п’ятсот батів (щось біля п’ятнадцяти баксів, якщо не помиляюсь), щоб я зміг розплатитись з тим, хто мене підвезе.

 

Від поліцейського відділку до поліцейського відділку, від заправки до заправки я дістаюсь до Накхонратчасіми. Останній відтинок дороги я проїжджаю у відкритому кузові пікапа разом з сонними дітками. За цей час я встигаю дочитати пару сотень сторінок з книжки «Волоцюги Дхарми». Нарешті о четвертій ранку вивалююся з автобуса поруч з величезним монастирем. Будити ченців некрасиво, тому я просто розкладаю намет по сусідству з келіями.

 

 

За рік, що минув, зовсім різні люди у зовсім різних ситуаціях допомагали мені прориватися уперед. Я встигав лише сказати їм «дякую», і ми назавжди прощалися. Часом мене не полишає думка про те, що саме мене варто називати споживачем у найгіршому сенсі цього слова – я споживаю не товар, а добре ставлення людей, і часто у односторонньому порядку.

 

Накхонратчасіма – місто скажене, але цей факт не завадив волоцюгам з битого шляху знайти одне одного за допомогою внутрішнього компасу. Я зустрічаю Вересня і Женю посеред міста, вони, як і я, швендяють у пошуках сигналу Wi-Fi. З їх вигляду одразу стає зрозуміло, що вони сповна досвіду після річного вештання Південною Америкою з табуретом у руках – нічого зайвого вони із собою не возять. Обидва їх наплічника разом за об’ємом менші за мій один. Вересень іронічно всміхається:

 

– Добре-добре! Я тобі зроблю якось ревізію!

 

Наступний тиждень ми проводимо у монастирях і на пляжах. Друзі допомагають мені знімати матеріал, ми без упину заряджаємо байки і відвисаємо на свіжому вітрові у кузовах пікапів. Тайський автоспин настільки хороший, що ми пересуваємось країною швидше, ніж будь-яким громадським транспортом. Добрим прикладом місцевої доброзичливості слугують хоча б хлопці, що їдуть з магазину додому, але помічають нас і відвозять за сотню з гаком кілометрів до моря.

 

Час на узбережжі пливе повільно – ми їмо рис з «сі-фудом», гортаємо книжки та гойдаємося на хвилях. Генеральним спонсором інтернет-серфінгу виступає кафеха на набережній, а свіжі фрукти постачає пара мангових дерев. Але скоро друзям вже час рвати далі, у Малайзію. Ми разом дістаємося до Патайї, і тут наші шляхи розходяться: Вересень і Женя рушають на південь, а я повертаю до міста.

 

2556 рік

Чимало мандрівників не здатні подолати труднощі самотнього існування і після декількох місяців дороги повертаються додому. Побутові негаразди насправді подолати простіше аніж самотність. Двадцять чотири години щодня бути відповідальним за те, що відбувається, розмовляти з людьми тільки формальними фразами, на яких базуються випадкові знайомства, не мати можливості делегувати хоч що небудь хоч кому-небудь – ось це тяжко. Я певен, що кожен, хто жив у дорозі, в першу чергу навчився шанувати близьких і просто своїх. Ось і тепер, прощаючись з Вереснем та Женею, я точно знаю, що попереду знову та сама стіна, об яку розбився не один мандрівник.

 

У Патайї чимало росіян, тому мені може пощастити з підробітком у туристичній сфері, щоб заробити на квиток через океан. Тільки-но я звертаю з траси у місто, до моїх вух долітає улюблена музика далекобійників і таксистів. Строкаті кафехи Патайї тримають у штаті артистів, які на замовлення можуть виконати «чьо-ніть нармальнає», «штоби за душу» або «да ти єйо знаєш, как в том фільмє».

 

Я блукаю центральними вулицями і з перших хвилин розумію, що звідси треба вельми швидко звалювати. Товсті перестиглі самки, мабуть, з кіоску на речовому ринку, вигулують синтетичні сукеньки азійських кутюр’є в червоно-чорну смужку з написами Rich зі стразів, що обсипаються, немов зірки з неба. Їх кавалери у тонованих до абсолютної імли окулярах, шортах Adidas, помаранчевих майках-сітках без рукавів, і, звичайно ж, у незмінних в’єтнамках на ногах, потягують холодний півас. Я вже бачу, як мені доводиться підносити екзотичні напої цім вітчизняним туристам. Всередині усе перевертається.

 

Тікаю з Патайї наступного дня. «Кросачі», які я здибав у Шанхаї, досягають мертвого стану після китайсько-лаоських пригод, і дорогою на трасу я купляю собі старі уживані кросівки на останні десять баксів.

Від Патайї до Бангкока усього пара сотень кілометрів. Авто доводиться чекати не більше, ніж три хвилини. Частіше за все спиняються пікапи – напевно, це одна з небагатьох країн, де дозволено їздити у кузові такої машини. Я застрибую всередину і вкладаюсь на дно кузова. Мінералка без газу рятує від спеки, яку приносить небо без хмар.

 

До Бангкоку я заїжджаю на старій «Тойоті». Мене підвозить сім’я з малим, якого через відсутність місця саджають мені на коліна. Дорогою до столиці Таїланду мене декілька разів годують і вручають щось близько сімдесяти доларів. Здається, подорож автостопом цією країною – справа вельми прибуткова.

 

Бангкок – місто гігантських розмірів з доволі безглуздою системою громадського транспорту. Метро є далеко не в усіх частинах міста, і проїзд у ньому доволі дорогий за місцевими мірками. Автобуси належать приватним компаніям і, мабуть, тому не мають жодного розкладу. Спробувати зорієнтуватися тут за допомогою Google Maps – абсолютно безглузда справа: часто транспорт, який видає Google уже давно не ходить або курсує зовсім не туди. Місцеві таксисти такі ж фокусники, як і усюди у Азії, можуть сміливо накрутити декілька кіл або відвезти у місце Х за плату, помножену на N. Відтак, з транспортом тут біда. Здається, найшвидший і регулярний рейс – це човен на річці Чаупхарая, на ній немає корків і, дякуючи добрячій звивистості, вона покриває більшу частину міста.

 

Здобуті гроші я витрачаю на житло та їжу. Знаходжу у неті найдешевший хостел міста, який більше нагадує берлінський сквот. Усі стіни, включаючи внутрішнє оздоблення номерів, розписані графіті, європейці напідпитку бігають з поверха на поверх – звідусіль лине штин марихуани. На носі 2556-й рік за буддистським календарем. У цей день в Таї заведено обливати один одного водою та мазати глиною – усі крамниці завалені водяними пістолетами. Здається, на мене чекає захоплююча різня.

 

Господар хостела, француз ізраїльського походження з дредами до пупа, оснащує кожного свого гостя добрячою гарматою, і у день свята з самого ранку бійня розпочинається. Спочатку ми в усіх сенсах мочимо один одного разом з більярдним столом і сценою для виступу рок-бендів, а потім величезним інтернаціональним натовпом кидаємося на вулицю, аби вже там завалити усе живе. До речі, виходячи з будівлі, ти одразу ж стаєш легкою мішенню. Ворог може з’явитися звідусіль! Працівник крамниці ховає ствол під прилавком, і як тільки ти повертаєшся до нього спиною, без зайвих роздумів пронизує тебе струменем води, спеціально охолодженої в морозильнику. Падла може ховатися у пікапі чи автобусі, що проїжджають повз, може стріляти з даху або вікна. Будь-якого момент ти ризикуєш потрапити під перекрісний обстріл.

 

Я змагаюсь на вулицях міста до останнього. О третій годині ночі під дрібним дощем вертаюсь змоклий до нитки у хостел, що після дня свята виглядає, як одна велика душова кабінка. Декілька наступних днів загальна кімната для двадцяти постояльців швидше нагадує лікарняну палату – усі без кінця чхають, кашляють і шмаркаються.

 

Щоразу Рома робить медитативну нарізку без домішок: тільки чисті емоції-картинки з інтершумом. Пориньте в атмосферу навколосвітньої подорожі.

 

 

Тим часом Оля, з якою ми, як вар’яти, покаталися Піднебесною, кидає усе під три чорти і мчить з кінцями до мене у Бангкок.

 

Якщо аналізувати, чому я раптово пристаю на пропозицію мандрувати далі разом, яка без сумнівів накладає серйозні обмеження на характер моєї подорожі і глибину переживань, то усе, що я можу сказати: я стомився від космосу. Є таке слово, яке не можна промовляти – свобода. Виявляється, свобода дурманить нас не гірше за гроші! Бути вільним і бути мільйонером зрештою означає те саме – ти маєш усе. Тільки що робити з тим, що не має меж, ніхто точно не знає. Помножуй нескінченність, діли нескінченність, віднімай, складай, здобувай корінь, піднось до ступеня – усе марно. Будь-яка дія безкорисна, допоки тобі не має на чому стояти, доки ти не маєш «для чого», «для кого» або «з ким».

 

Я зустрічаю Олю в аеропорті, вішаю на шию і відвожу до міста. Тепер я буду частіше їсти, спати під дахом і ганяти у душ. Тепер, коли я кажу «я», читай «ми».

 

Бій в амбасаді

Вересень та Женя порадили мені замість Австралії, куди я планував рушити після Азії, спробувати отримати візу до США. За пару тижнів до прибуття Олі я повідомив її про це рішення. Щиро зізнаюсь, я ніколи у житті не зробив би такого стосу паперів для посольства, які Оля вивантажила переді мною в кімнаті хостела. Наступні декілька днів ми шліфуємо нашу візову легенду, допрацьовуємо документи, а вночі, коли спека спадає, блукаємо містом. Вночі перед днем X ми раптом згадуємо, що досі не роздрукували банківські рахунки. Трохи магії – і вони виглядають досить впевнено, по сім штук баксів на кожного.

 

Праця у Таїланді мені так і не підкорилась. Я вимушений був позичити грошей у батьків. Віза та переліт мають стати мені у тисячу доларів. Щось підказує, що стільки ж грошей я витратив на життя за усі місяці мого квесту.

 

  

Південно-Східна Азія – місце, на якому спіткнулися до холери мандрівників, що подорожували навколо світу. З Таїланду можна рухатися або у Штати, або до Австралії. Переліт до Південної Америки з цієї частини світу коштує величезних грошей, відбити які, скажімо, у Перу, буде вельми непросто. Якщо ж спробувати потрапити до Австралії або США, то дуже ймовірним є ризик отримати відмову у візі. У такому випадку ти все одно витратиш значну суму грошей і залишишся ні з чим. Я особисто знаю щонайменше з десяток волоцюг, які не зуміли пробити цю стіну бюрократії.

 

І ось настав вирішальний день, я одягаю найчистішу майку і єдині штани з невеликою плямкою мазуту на сідницях. На ногах — віддані мені кросівки Puma. Оля застрибує у платтячко та босоніжки. Ми виходимо з найдешевшого номера у місті, у дверях якого — дірка розміром з кулак і просто немає замка. Здається, ми цілком готові подаватись на журналістську візу до США.

 

Вже всередині амбасади згадуємо, що забули розміняти частину грошей, а це значить, що, навіть коли нам дадуть візу, ми не зможемо за неї заплатити. Я стою у сусідній від Олі черзі. Осі якась тайська бабця, повністю обвішана золотими каблучками, відходить від стійки і до віконця продирається Оля. За склом молодий афроамериканець п’є свою вранішню каву. Оля починає грати очима і одночасно ритмічно шарудить паперами. Вони розмовляють близько 10 хвилин. Мужик виглядає заклопотаним і спантеличеним. Здається, що усе іде за планом. Але раптом Оля забирає свої документи з віконця і йде до зали очікування. Ми встигаємо обмінятися поглядами, і з виразу її обличчя я розумію, що справа почитає виходити з-під контролю. На лобі в мене з’являється піт.

 

Мій офіцер – спритна повногруда молода тайка. Я подаю документи у вікно, і вона почитає їх пильно розглядати. Раптом вона піднімається і каже, що має взяти якісь папери. Я стежу за тим, як вона заглиблюється у офісне приміщеня. Документ, який вона шукає, лежить якраз поруч з афроамериканцем, що розпитував Олю. Гра починається. Тайка порпається у шухлядці столу, але я добре бачу, як афроамериканець впотай розпитує її про мене. Потім вона вертається.

 

– Скажіть, а чому часопис, у якому ви працюєте, так дивно називається – 34mag.net?

 

«Це питання  на засипку?» – проскакує у мене в голові.

 

– Певний час тому наш часопис виходив тільки на CD і звався CD Mag, але потім ми зробили онлайн-версію, і літери C та D перетворилися та відповідні їм у алфавіті за порядком 3 та 4, – кажу я перше, що спадає на думку.

 

Далі йдуть декілька типових питань про мої досвід роботи і заробіток, слідом за цим – про мету подорожі та маршрут.

 

 

– Ми збираємося проїхати маршрутом героя білоруської та американської історії Тадеуша Косцюшки, – сміливо оголошую я добре відтреновану версію. – Ну і, звісно ж, нам цікава Траса-66, мем!

 

– Добре-добре! Будь ласка, сплатіть візовий збір у віконці у кінці коридору.

 

– Дякую, мем! Гарного дня, мем!

 

За десять хвилин ми з Олею зустрічаємося біля віконця оплати. Касир дозволяє нам збігати до найближчого банку аби розміняти гроші. З цього моменту більше немає нічого важливішого – ключ до подорожі навколо світу ми підібрали.

 

Полуднева спека спадає. Босоніж і у найобшарпанішій майці на всьому світі я забігаю за водою до магазину «Севен Елевен». Ми не маємо чим сплатити за останню ніч у хостелі, ми спустили на візи усе до копійки. Але головне, що квитки до Лос-Анжелеса з Куала-Лумпура вже здобуто. Це буде перший у моєму житті політ у літаку.

 

Йдемо гуляти набережною. Розхристані та щасливі, тягнемося по ще гарячому асфальту. Оля тріщить мені на вуха про романтику професії журналіста, я всміхаюсь до неї, підскакуючи на гострих камінчиках, які ріжуть стопи. Майбутнє знову здається мені викликом. Я лагоджу мої невидимі обладунки для нового стрибка через голову.

 

Тривалий сон

 

Наступного дня у поштовому відділенні отримуємо свої візи типу I. Підскакуючи сходами, вибігаємо до задушливого Бангкока. Здається, ми маємо ще вісімдесят бат, і вибираємося електричкою з міста у надії продовжити рух до Малайзії на товарних потягах, але, на жаль, залізничне сполучення у Таїланді не розвинене.

 

Увесь наступний тиждень ми живемо по буддистських монастирях та на пляжах. Я вже так звик до польових умов, що монастир мені не здається чимось незвичайним. Але Оля, здається, переживає внутрішні урагани. Мені подобається стежити за тим, як вона намагається приховати себе справжню, щоб виглядати досвідченою мандрівницею.

 

Один з монахів запрошує нас на поховання старої жінки, де він буде вести службу. Процес поховання у Таї швидше нагадує святкування дня народження — ніхто не плаче, лине весела тайська музика, люди прощаються з духом померлого і даруються йому подарунки. Часто це досить практичні речі як-от: хатній вентилятор, електрочайник або термос. Усі подарунки для померлого після поминального обряду передаються до місцевого монастиря.  

 

Ми вже готові рвати до Малайзії, проте у останній момент мені на Facebook надходить повідомлення:

 

«Здоров! Заїжджай у гості на Пхукет :) Ми, до слова, з тобою бачились кілька років тому на кордоні з Україною. Я тоді якраз з віпасани їхав, штука така добра – не стає слів».

Я дивлюсь на світлину профілю і згадує, що справді років зо три тому бачився з цим хлопцем на кордоні з Україною, але що я робив там, згадати мені так і не вдається. Вже потім, разом з цим хлопцем на ім’я Льоша, відновлюємо послідовність подій: я їхав до Києва, бо туди їхав туристичний автобус мого університету. Грошей на екскурсію я не мав, тому я вирішив добиратися автостопом. Пізніше той самий автобус підібрав мене о другій годині ночі на об’їзній дорозі міста Чернігова.

 

Після тижневої подорожі по келіях ми чудово відсипаємось у апартаментах Льоші. Він показує нам секретний пляж, потрапити на який можна лише через дірку у огорожі на околиці Пхукету. Цей пляж — таке відокремлене райське місце, що легко пасувало б до реклами «Баунті». Але скоро Льоша летить до Мінська, тому я скидаю свій намет, і він підвозить нас на скутері до траси на Малайзію.

 

Тайський прикордонник здивовано питає, чому я маю single entry візу. З таким же здивуванням нас зустрічає його малазійський колега.

 

– Ви що, назад до Таїланду не збираєтесь повернутись?

 

– У Малайзії має бути цікавіше!

 

Прикордонник всміхається і прилаштовує візову наліпку до паспорту.

 

Ми перетинаємо кордон у національному парку Зале Бан. Тут фактично немає жодних транспортних сполучень. За годину повз нас проїжджають буквально декілька машин. У іншій ситуації такий невеликий потік транспорту мене навряд чи б хвилював, але сьогодні ми маємо встигнути на початок десятиденного курсу медитації у горах на острові Пенанг.

 

Попереду посеред лісової дороги з’являється останній прикордонний блокпост. Військовики з цікавістю роздивляються візи у наших паспортах — їм поспішати нікуди. Ми просимо їх спинити для нас машину, і, як за бажанням, з-за повороту з’являється маленька маздочка. Прикордонники пхають нас всередину.

 

Рівно у призначений час ми прибуваємо на головне кладовище села, звідки організовано доправлення людей до мотиваційного центру. Не встигаємо з Ольгою як слід попрощатися, як нас одразу ж розводять по різних корпусах: «М» та «Ж». Далі на нас чекає тільки медитація.

 

Щоразу Рома влаштовує експеримент аби виконати певну місію.

 

Після курсу медитації ми не можемо наговоритись. За десять днів ми акумулюємо стільки енергії, що хоч пішки йди до Куала-Лумпур. Протягом десяти днів я мовчав поруч з класними хлопцями. Діма та Данило їздять автостопом по Азії, при чому Данило встиг вже поганяти і по Австралії. Ще півдня ми разом вештаємося селом і травимо подорожні байки. Хлопці хочуть за декілька днів дістатися Тая і заселитися на якомусь безлюдному острові. Через місяць я дізнаюсь, що з ними все гаразд — вони сплять під саморобним дахом і ловлять рибу за допомогою острогу. Я бачу, як в них усередині палає вогонь, впевнений, вони так само наскрізь бачать мене. Далі наші шляхи розходяться у різні боки.

 

Літак сідає у Шанхаї. Півроку я їхав звідси до Куала-Лумпур, а повернувся назад за шість годин. Я думаю, що навряд чи зможу полюбити літаки — усе всередині мене протестує проти повітряного чітерства.

 

Я стою в черзі на посадку на літак, що понесе мене через океан. Озираючись на місяці, що минули, я маю відчуття, наче усе, що зі мною відбувалося, то є просто гра моєї свідомості. Наче тривалий сон. Може, я сиджу зараз за партою в університеті і просто прикрив очі?

 

Пролунає дзвоник, пара закінчиться, я схоплю свій шістдесятилітровий наплічник і спускатимусь на перший поверх, де росте пахучий хвойний ліс. В тумані, стежкою серед сухого очерету, я пройду до озера, де знайду іржавого човна. Гучно гулятиме вітер. Стиснувши зуби до пульсації у вухах, я візьмуся за весло. Я перепливу холодну сиву Берінгову протоку і знесилено сяду на землю біля дерев’яної брами, яка слугує входом до степу. Сухий відкіс брами вкритий темно-червоною потрісканою фарбою. Я пройду крізь браму на рівнину і буду постійно озиратися, доки брама зовсім не зникне з очей. Я йтиму, доки не спинюся в абсолютній порожнечі.

 

Через сотню років нікого з нас тут вже не буде. Як добре, що ми тут так ненадовго. Боятись нема чого – усе має один кінець. Ми зіллємося в єдиний потік, щоб усе забути і народитись знову. Ми вітер, а наші слова просто забавка.

 

Літак набирає висоту, в навушниках грає Michael Pitt – That Day. Я щасливий і кажу – бувайте.

 

В тему:

Рома в Грузії.

Рома у Вірменії.

Рома в Ірані.

Рома в Азербайджані.

Рома на Алтаї. 

Рома у Монголії.

Рома у Лаосі.


comments powered by Disqus