29 березня 2015

Рома їде: кругосвітня подорож без грошей. Лаос

Ми продовжуємо публікацію книги невтомного мандрівника Роми Свечнікова, що вийшла білоруською мовою у видавництві наших друзів з 34mag.net. Після перетину Китаю на мотоциклі Рома вторгається в Лаос, сідає на весла та виходить у відкритий Меконг. Рушниці, транси та свобода — у черговій серії пригод невтомного мандрівника.

 

 

Невиспаний, розбитий, я спробую вибратися на хайвей до Куньміна, там є консульство Лаоса. Я планую отримати візу і якогомога швидше звалити з Китаю.

 

Водій таксі з розумінням киває мені і погоджується довезти до розв’язки з хайвеєм за двадцять юанів. Але потаємними дорогами ми раптом виїжджаємо до залізничного вокзалу. Немає жодних сил лаятися з «кмітливим» водієм, ще загальнокитайська риса – дуже хотіти тобі допомогти і завжди знати краще, як треба.

 

Стомлений, я планував виспатися десь у кущах поруч з хайвеєм, але тепер тихе місце знайти куди складніше – я у самісінькому пеклі мегаполіса. Місто прокидається, гудуть машини у корках, бадьора музика зазиває китайців на руханку. Я з пересторогою роздивляюсь навколо, смокчу з термочашки холодну воду, яку набрав з-під крану у відділенні банку. Найліпшим місцем для сну у моїй ситуації буде дах багатоповерхівки.

 

Проповзаю під шлагбаумом якогось елітного будинку повз охоронця, що солодко спить, заскакую до ліфта і піднімаюсь на двадцять восьмий поверх. Всевидюче око камери слідкує за мною зі стелі кабіни. Двері відчиняються. Переді мною стоїть дохлий китаєць, що, мабуть, щойно прокинувся, але вже поспішає відірватися на повну у компанії місцевих бабусь, які синхронно рухаються. “Тільки б не обмовився про мене охороні”, – думаю я, видавлюючи двері на магнітному замку, які ведуть на дах.

 

Позаминулого літа я приїхав до Китаю вперше. Так само один, так само без грошей і відразу провалився до шанхайської прірви. Тоді мені начисто зірвало дах. Я був п’яним від світу, здавалося, я можу стрибнути з хмарочоса і полетіти. У похміллі, божевільний, я повернувся додому. Айсберги всередині мене попливли. Щоб радувати матір університетом і нікуди не рипатися, я робив перформанси з пісуаром у переході, зі шпаківнями у вагоні метро і бомжував на виживання. Але довго ховатися було неможливо – дорога вабила свободою. І ось у другий Китай я знову відчуваю, як крига всередині мене скресла.

 

П’ята година ранку. Переді мною вид на китайське місто, яке стискає задуха від сажі. Спека 30 ºС. Спітніла майка липне до тіла. Плечі покриваються пухирями від шлейок заплічника. Унизу безкінечно бадьорі місцеві люди-мурахи розгортають торгові намети. Шлунок крутить від спазму. Але ніщо з цього мене не турбує. Я дивлюсь на усе з байдужістю та відчудженням, скляними очима вільної людини. Мені більше не хочеться кричати, сміятися та скакати. Мені не хочеться назад, мені так само не хочеться вперед.

 

Я розкладаю намет і лізу всередину. Не маю сил спати. Я витріщаюсь у яскраву жовту стелю. Тіло липне до килимка.

 

Магнітний замок видає писк, скриплять двері, наближуються кроки. Стук у палатку. Охоронець просить мене вийти. Ми дивимося один на одного. Я не посміхаюсь і не прошу дозволу лишитися. Він жестами змушує мене скласти намет. Ми разом заходимо до ліфта. Невтомне око камери так само байдуже поглядає за нами зі стелі кабіни. Охоронець проводить мене за шлагбаум. Я сідаю на траву за двадцять метрів від входу. Іти нема куди. Світло ріже очі. Від безсонних днів і плавленої, солодкої вати, яка мене оточує, свідомість притупляється. Хочеться закурити.

 

 

У глибині вулиці з’являється міліцейське авто. Охоронець у будці хитро усміхається. Я зриваюсь з місця і лечу до найпершого ж провулку, потім – до іншого і далі. Я розумію, що мене просто заберуть для перевірки документів, але так не хочеться знову вивалювати заплічник і розповідати, хто я і що тут роблю!

 

Вертаюсь на вокзал. Зала очікування, як і всюди, лякає контингентом. Заходжу у двері  staff only і пожежними сходами піднімаюсь на дах. Тут та ж сама спека, але втричі більше шуму. Вкладаюсь спати.

 

Увесь наступний день я намагаюсь вибратись на трасу. Врешті-решт добрі китайці сплачують для мене таксі. Здається, вони так і не зрозуміли, навіщо мені знадобилась загадкова розв’язка з G75. Я виходжу на ній і відлітаю практично першою ж машиною.

 

З’їхати з хайвея – часто означає втратити день шляху, тому я з усіх сил вмовляю висадити мене на трасі. Китайці – народець законослухняний і часом просто не можуть піти супроти своєї природи. Але цього разу мені щастить. Водій висаджує мене коло величезного пагорба, на якому височить GSM-фідер.

 

Караскаюсь по зораному грунту, потім продираюсь крізь колючий хмизняк і ось, подряпаний та брудний, на висоті двадцяти метрів вище рівня G75 стаю переможним табором. Спати ще не хочеться. Сідаю на краю землі, щоб трохи «врубитися у трасу». Метрів на п’ять нижче зауважую автомобільний номер, що відлетів – 0587.

 

Коли мені було дванадцять, я страждав від дивної хвороби. Тоді я вчився у школі за містом і щоранку мені доводилось трухлявим ЛАЗом долати відстань у 20 кілометрів. Всередині автобуса смерділо солярою. Я завжди сідав біля вікна. Моєю здобиччю було кожне авто, що проїжджало повз автобус. Я складав числа з автомобільних номерів. Двічі на день шість днів на тиждень я отримував здоровенні суми. Я нічого не міг вдіяти з собою. Щоразу, коли я залазив до автобуса, мій погляд мимоволі сповзав на номери автомобілів на вікнами. Вже до початку занять моя голова страшенно гула. Дійшло до того, що я більше не рахував, а просто знав відповіді. Здається, минуло це лише після перелому хребця. Лікар заборонив мені вставати з ліжка, і пропахлий солярою автобус, а разом з ним і докучливі номери на кілька місяців пішли з мого життя.

 

За день я нарешті дістався столиці провінції Юньнань, міста Куньміна. Аборигени кличуть його «містом вічної весни», він справді виглядає зелено і привітно у порівнянні з мегаполісами центрального Китаю. Я оселяюсь у хостелі і наступного ранку вже нудьгую у черзі на отримання візи до Лаосу, робиться вона усього за кілька днів без усіляких додаткових документів.

 

Я прощаюсь з Китаєм. Мені так і не вдалося знайти спільну мову з тими, чиїми руками зроблено усе моє майно за плечима. Як сказав один мій товариш, якому довелося повчитися в університетах Білорусі та Китаю, ми дивимося на традиційну китайську філософію тими ж великими очима, якими китайці дивляться на європейську.

 

Човен за шістдесят доларів

За десять хвилин до закриття я з’являюсь на китайсько-лаоському кордоні. Тут дозволено переходити пішки. Щойно червоний стяг тане за моїми плечима, робиться тихо, як на цвинтарі. З боку Лаоса нема жодного звуку. Я підходжу до митного переходу. У віконці подачі документів, відкинувшись на стільці, сопить офіцер. Я стукаю по склу, вояка здригається і розплющує очі.

 

Дивно, але прикордонник цікавиться, у яку сторінку паспорту я хотів би отримати штамп проходження прикордонного контролю. Я тицяю на сторінку, де зазвичай залишають відмітки про укладання шлюбу.

 

Виходжу за шлагбаум і одразу опиняюсь у джунглях. Дорога середньої якості стелиться поміж вельми пишної рослинності. Я отримую насолоду від тиші і нечастої азійської самотності. Немає ані машин, ані людей.

 

Хутко виходжу до села. Безпомічні бамбукові хатки різко контрастують з монстроподібним китайським містобудуванням. У селі майже нема транспорту. На межі селища я натрапляю на свідоцтво давно згаслої дружби з Радянським Союзом – іржавий кузов від 469-го військового УАЗу.

 

Мені не хочеться спиняти машини. Я тягнуся уперед і підтанцьовую програвачеві. Я не маю мапи, тому майже не уявляю, куди виведе ця дорога. Вітер гне дерева, за декілька метрів попереду півтораметрова смугаста змія переповзає дорогу.

 

Я помахую і всміхаюсь усім, хто йде мені назустріч. Мабуть, тому через півгодини біля мене спиняється хлопець на мотоциклі з коляскою, який везе кудись балони з газом. Я заскакую до коляски, і ми летимо плутаною трасою. Так, мотоцикл за мотоциклом, я наздоганяю перше велике поселення – Луанг Намта.

 

Вечоріє. Я маневрую поміж крамницями з городиною та кафехами, у яких розливають суп з локшиною. Раптом у темряві з’являється біла людина.

 

– Hey! Where are you from?! – цікавлюся.

 

– Russia.

 

– О, вітаю! А я білорус, з Мінська.

 

– З Мінська?! А я з Бреста!

 

Так я знайомлюсь з Віталіком, який ось вже декілька місяців подорожує Південно-Східною Азією. Не можу сказати, що відчуваю особливу потребу у компанії, але, з іншого боку, я ще жодного разу не зустрічав по дорозі мандрівника-білоруса. Ми сідаємо їсти і терти про дорогу.

 

Віталіку трохи за тридцять. Якби не сутінки, я б одразу визначив, що в ньому тече слов’янська кров. Він почав свою подорож у Індії, а зараз збирається об’їхати Лаос, Камбоджу та В’єтнам. Він не має жодного обладнання, окрім непоганої «дзеркалки».

 

Ми наважуємося заночувати у наметі десь на межі містечка. Коли селище зникає з поля зору, Віталік починає трохи нервуватись. Мені хочеться пройтись подалі від людей, але, щоб усім було комфортно, вирішуємо «розбитись» в лісочку, метрів зо 20 від траси з розкішним видом на будівництво нової заправки.

 

Вранці наступного дня ми рвемо стопом до туристичної Мекки Лаоса – міста Луанпхабанг. Дорогою я розповідаю Віталіку про те, що збираюсь сплавитись річкою Меконг від Пхабангу до столиці Лаосу – В’єнтьяна. І він доволі швидко пристає на цю авантюру. Я радий тому, що тепер матиму напарника, бо це розв’язує одразу декілька проблем.

До цього часу я думав знайти якийсь старий покинутий човен або «тузанути» погано запаркований, але на раді екіпажу виявляється, що ми можемо купити собі якусь невелику, уживану посудину. Тепер надворі – найгарячіші місяці. Через посуху у річці мало води і нижче та течією з’явилося чимало порогів. І чим ближче до В’єнтьяну, тим більш актуально постає це питання. Місцеві доволі суворо не радять сплавлятися нижче за містечко Паклей. Тому поява Віталіка – надзвичайно добре приходиться до місця та часу. Тепер, здається, маємо усі шанси пронестися з вітерцем по найбільш божевільній річці Південно-Східної Азії.

 

Стільки туристів, як у Луанпхабангу, на своєму шляху я ще не зустрічав. З перших хвилин, проведених у місті, з нього хочеться втекти за горизонт: «Mister, tuk-tuk! Wanted-wanted, mister!», «Mister, бьютіфул гьорл фор ю!». Ми зупиняємося у найдешевшому готелі, який тільки змогли відшукати.

 

Наступного дня відправляємося шукати корабель. Перший човен, який нам пропонують придбати, коштує сімсот доларів. Власник не погоджується на знижку і ми йдемо далі. Наступний човен коштує вже п’ятьсот доларів. Судно не у найліпшому стані – здається, є нагода обміркувати ціну. За дві години торгу, втомлені, спітнілі, ми досягаємо межі у шістдесят американських доларів за комплект з човна та двох весел.

 

Домовляємося, що заберемо човен завтра, а зараз відправляємося затарюватися провіантом. Дорога до В’єнтьяна забере близько двох тижнів. Купуємо рис, рибні консерви, згущене молоко, великі об’єми води і усіляких смаколиків, щоб точити просто на борту.

 

Провізію завантажено, екіпаж у зборі. Перед тим як віддати швартові, я оцінюю поглядом присутнє товариство. Насправді, ні швартових, ні натовпу на березі немає – тоді я просто відштовхуюсь ногою від берега і ми вирушаємо. Ми у передчутті.

 

Спершу нам доводиться добряче піднапружитись, аби вивести човен на фарватер, але, відпливши на двадцять метрів від берега, ми вже відчуваємо себе справжніми морськими вовками. Не вистачає лише рому та шльондр.

 

Не встигаємо проплисти і двох кілометрів, як човен сідає на мілину. У цьому місці Меконг розлився вельми широко, і зрозуміти, де глибока вода, іноді нелегко. Морські вовки перетворюються на морських котиків. Я зістрибую у воду, щоб бурлачити човен через мілину. Нарешті вона вже не шкребе дно, я стрибаю на капітанський місток, і ми заново стаємо на весла.

 

Луангпхабанг хутко зникає з нашої свідомості, але звуки прибережних кав’ярень і кафетеріїв ще довго наздоганяють нас. Попереду видніються лише гори. Човен іде не швидше за п’ять кілометрів на годину, ми неквапливо працюємо веслами. Через пару годин, стомлені невеликим навантаженням, ми кладемося на дно човна і втикаємо у пейзаж. Вода ледь чутно шумить навколо нас, легкий вітерець розвертає наш човен уперед бортом.

 

Так з різним успіхом ми проповзаємо свої перші двадцять кілометрів. Десь попереду чути могутній гуркіт бурхливої води. Здається, на нас чекає перший поріг. Коли він з’являється у діапазоні нашої глибини різкості, повертати вже пізно. Я націлюю судно у простір між двох валунів, і ми зі свистом проскакуємо у цю браму. Декілька хвиль хлюпають за борт і зливають мої кросівки. Адреналіну на сьогодні вдосталь, і через пару поворотів ми причалюємо до берега.

 

 

Місце для стоянки досить невдале – навколо майже не знайти дрова, а з очерету нас атакують армії до смерті зголоднілих комах. Доводиться розбирати шматок чужого плота, щоб розтопити вогнище, поїсти та відігнати крилатих лаоських повстанців. Я розкидую намет, доки Віталя стежить за приготуванням рису. Мій напарник забув захопити з собою посуд, тому нам доводиться ділити один набір на двох. Напевно, тільки ті, хто «вджобує» на будівництві або в полі, або днями вимахує веслами, знають, якою смачною може бути навіть найпрісніша у світі каша. Ми за хвилину змітаємо вміст казанка.

 

Увесь наступний день ми по-розбишацьки скачемо порогами. Береги ріки густозаселені, часто трапляються села. Опівдні ми зустрічаємо справжню верф. Доки Віталік йде у село, аби поповнити запаси води, я бігаю палубами недобудованих кораблів. Тут так: половина робітників варять корпус, інша половина – сплять під корпусом. Мабуть, я приніс із собою успіх для місцевих жителів – доки я витанцьовую з фотоапаратом по напівзбудованій посудині, один з рибалок поруч зі мною витягає з річки величезну рибину. Судячи з реакції інших, такого розміру здобич трапляється їм нечасто. Я встигаю облазити усі закутки верфи, але Віталіка все ще не видно. Пробивається думка трошки подрімати з роботягами під корпусом човна, але раптом він з’являється на горизонті. Виявляється, моєму подорожньому довго готували суп. Ми вантажимо запаси на корабель і рвемося до бою.

 

За пару кілометрів Віталік раптом зауважує голих кобіт на березі. У мене не стає аргументів, аби відбитися від його цікавості, і ми причалюємо неподалік від «точки джі». Насправді голі німфи виявилися досить одягненими бабцями-золотошукачками, а доки ми повзаємо берегом у пошуках русалочок, наш човен відв’язується і пливе геть. Помітивши це, Віталік бадьорим кролем кидається навздогін. І ось ми знову на судні.

 

У сутінках  причалюємо до високого берегу. Все розвивається за звичним сценарієм, за виключенням одного випадку. Доки ми мирно сьорбаємо каву біля вогнища, з джунглів на нас вивалюється чолов’яга з ружбайкою. Він впевнено чухрає просто на Віталіка. Останній робить сальто назад, потім іще одне, а я в один гігантський стрибок долітаю до схованого у речах мачете. На хвильку ми застигаємо, як а афіші голівудського блокбастера.

 

Виявляється, що мужик з рушницею прийшов з добрими намірами і бажанням налагодити міжкультурний Wi-Fi. Він сідає біля вогнища і одразу ж хизується своїм трофеєм – рознесеним вщент гризуном. А потім починає без упину і вельми хутко плюватися байками на одному з місцевих діалектів – з чого ми робимо висновок, що він добряче вгашений травичкою. Далі наш гість досконало вивчає мою камеру GoPro і неочікувано розчиняється у темряві, ніби герой знайомої франшизи про вампірів. Вкладаючись спати, я про всяк випадок кладу мачете під голову.

 

Не жартуй з рушницями

Зранку нам доводиться піднятися з першими променями сонця, бо у наметі враз стає гаряче, як у чайнику з окропом. Назовні на нас чекає видатний пейзаж – над річкою довгим рукавом нависає густий туман. Ми дістаємо свої фотодевайси і по черзі виганяємо один одного з кадру.

 

Віталік вважає, що найважливіше у фотографії не задум і око фотографа, а крута апаратура і обробка. Тому він не переймається і бомбить на «авто». Я не погоджуюсь. Своїми дебатами ми полохаємо усе живе, але швидко розуміємо, що краще не торкатися цієї теми, або випадково не перевернути човен.

Услід за фотографією знаходяться ще декілька тем, в яких ми займаємо протилежні боки барикад. Чим нижче за течією, тим потужніше роздмухується пожежа у відносинах носу та корми. Врешті решт доходить до того, що насупившись, ми не розмовляємо один з одним півдня.

 

Вечоріє. У сутінках на нас наповзає недобудований міст через річку. Через бурхливу діяльність річище у цьому місці різко звужується, а течія добряче прискорюється. Нас кулею вистрілює на купу незрозумілих бочок та інсталяцію з величезних каменів, що грізно стирчать над бурхливою поверхнею. Ми хапаємо досить багато води, я відчайдушно вигрібаю її при допомозі обрізаного шматка пляшки. Небезпека, яку ми пройшли разом, відновлює мир поміж двома альфа-самцями. Не нейтралці ми докочуємося до берега і розбиваємо табір.

 

Віталік хвилюється, що скоро ми вийдемо на ділянку, де майже на 200 кілометрів не буде жодного поселення, а значить нам ніде буде поповнити запаси провізії. Ми не маємо гарної карти, і визначити нашу геолокацію досить важко. Справу рятує щогла стільникового зв’язку, що стирчить нижче за течією. Беручи цю станцію за відлік, через декілька десятків кілометрів попереду має бути ще одне селище.

 

У темряві ми готуємо вечерю. Я набиваю шлунок і виходжу до берега аби почитати книжку. Через деякий час чую зойки Віталіка – він випадково губить мій казанок та виделку у воді. З досвіду я знаю, що шанс знайти втоплений казанок зменшується вдвічі щосекунди. Це вже занадто, я просто дико скаженію, бо за дорогу прикіпів до свого казанка, як рис до дна. Не витрачаючи слів, я дістаю килимок з намету та вкладаюсь біля вогнища.

 

Я прокидаюсь від потужної зливи. Доводиться квапливо збирати речі та бігти до намету. Спускаюсь до води, аби обмити ноги від піску і просто німію - нашого човна немає. Я дико волаю, аби збудити Віталіка. Він вискакує з намета як обварений. Ми біжимо і різні боки уздовж річки, але у темряві складно щось побачити. Сам човен ніяк не міг відшвартуватися, він бум прив’язаний у тихому затоні. Вочевидь, його поцупили за ці дві години нашого сну.

 

Ми метр за метром оглядаємо берег і усі закутки в найближчому радіусі, але човен так і не знаходимо. Раптом через декілька кілометрів вище за течією я помічаю вогник ліхтаря, він повільно рухається у наш бік. Адреналін б’є у голову. Ми лишаємо у центрі табору приманку з підручних матеріалів у вигляді силуета людини, а самі ховаємося за сусідньою з наметом скелею. Віталік тримає в руках весло, я міцно стискаю мачете. Скоро вдається розгледіти дві рішучі фігури з рушницями – знов мисливці. Попереду біжить великий собака. Вони вдивляються у хащі і періодично поглядають на наш табір. Жестами вирішуємо ховатися до останнього – з рушницями жарти можуть дорого коштувати.

 

Проте мисливці так і не наважуються підійти ближче. Ми проводимо їх поглядами, доки вони не ховаються у джунглях. Цього разу – минулося.

 

Вертаємося у табір. Злива фігачить не на жарт. Ховаємося у наметі. Гуркіт крапель по тенту намету створює відчуття безпеки, і тривога потроху полишає мозочки. Ми засинаємо тривожним сном зі зброєю в руках.

 

Ранком я висікаю казанок з бамбуку та готую воду для кави. Пригнічені, ми збираємо заплінчиик і відправляємося у бік найближчого села. По дорозі постійно озираємося по берегах річки, проте човен-привид більше ніколи не потривожить наш погляд. Пізніше я згадую, як уночі я крізь сон чув звук моторного човна, і про себе відзначив, що ми і в день рухаємося річкою дуже обережно, а тут загадковий нічний шумахер носиться просто біля берега.

 

Лайвхак

 

 

Ми не маємо жодного бажання розмовляти з місцевими. Повільно піднімаємося по закрученій грунтовці на перевал. Через кілька кілометрів вдається зупинити вантажівку, яка вивозить нас на основну трасу. Віталік лишив частину своїх речей у готелі, і йому треба повертатися до Луангпхабангу. Я ж продовжую рухатися на столицю. Нам по дорозі ще пару сотень метрів, але за час наших річкових пригод ми вже добряче втомилися один від одного. Так буває.

 

Ділимо рештки провіанту, тиснемо руки. Як же добре знову бути сам-на-сам із собою! Я вмикаю програвач і біжу перевалом. Мене підбирає перша ж тачка. Всередині є кондиціонер і напевно через це я пропускаю поворот до В’єнтьяну.

 

У Луангпхабангу я виходжу з машини синхронно з іншими стоперами. Це молода пара з Пітера. Макс і Наташа ось вже декілька місяців подорожують по Азії і тепер мають намір рушити додому. Вони довго і зі смаком розповідають про свої пригоди у Індонезії та Малайзії. Вони з тієї невеликої касти мандрівників, яким подобається мусульманська Азія. Частіше за усе про ці країни мені доводиться чути лише погане.

 

Виявляється, що у пітерців закінчились гроші. Мені добре знайомий цей стан! В кишені лишилася остання тридцятка, цього якраз має вистачити на вегетаріанський шведський стіл на трьох.

 

Після щільного обіду чи, навіть, вечері, ми відправляємося ночувати на покинутий човен на річці. Фінальними акордами дня робиться згущене молоко з чаєм і розлогі розмови про усі можливі книжки планети.

 

Наступного дня ми прощаємось. Моїм знайомим треба їхати на північ, а мені на південь. Перша ж машина підбирає мене до В’єнтьяна. Їхати туди добряче. Я навіть не беруся робити будь-які прогнози, зважаючи на стан лаоських доріг. У цій країні практично немає мостів та тунелів – усі шляхи прокладено перевалами. У Китаї шістсот кілометрів я би проїхав годин за вісім, але тут на такий же відтинок можна покласти цілий день.

 

 

У моєму розпорядженні – кузов вантажівки. У Лаосі майже усі водії просять гроші за проїзд. Але мій новий водій здогадується, що я на мілині, і одразу ж видає мені ящик бананів та плед. Так ми я скачемо безкінечними горами-перевалами. По дорозі до кузова заходять люди, інші виходять. Усі вони їдуть недалеко і платять невеликі гроші. А я лишаюсь, поїдаючи банани і читаючи книжку. О шостій ранку наступного дня ми нарешті заїжджаємо на околиці В’єнтьяну. У запиленому кузові я провів більш ніж вісімнадцять годин.

 

Пішки проходжу сім кілометрів до центру міста. В одному з хостелів столиці працює мій давній товариш Ральф. Ми познайомились з ним у Баку і близько тижня разом жили у місті.

 

Зустрічаю свого бородатого камрада просто на порозі хостела. Декілька годин ми проводимо у розмовах про те, як же давно це було і як ми усі постаріли. Наступного дня Ральф їде на visa run до Камбоджі, а я відправляюсь до амбасади Таїланду. Моя віза не змушує довго на себе чекати, але в мене не лишається грошей навіть на пляшку води. Після того, як спадає полуднева спека, я збираю наплічник і виходжу на трасу, яка веде геть з міста.

 

Гола Мері Джейн

За Лаос я добряче вимотався. Місцевий люд не надто гостинний. Під час туристичного буму вони дивляться на тебе, як на вухастий мішок з грошима. У цій валютній лихоманці кожну, навіть найщирішу посмішку, ти мимоволі розглядаєш з марксистської точки зору. Країна переживає наші дев’яності з «новими лаосцями» на крутих джипах. Навіть у гірських селах, де не ступала нога білої людини, за будь-який товар тобі вломлять екстраціну. Здається, що людське тут вже продано або закладено.

 

Я патрулюю місцевість за картою, яку я узяв у фойє одного з готелів. Вже зовсім темно. Раптом поруч зі мною спиняється машина, за кермом сидить усміхнена дівчина:

 

– Hey! Where are you going? – питає вона.

 

– Outside the city.

 

– But, what are you gonna do there?

 

– Actually, I don't know. Put a tent somewhere.

 

Та я знайомлюсь з Мері Джейн. На величезному батьківському пікапі ми женемо на околицю міста. Мері питає, чи не хочу я поїхати до її друзів на вечірку. Настрій кепський, але я погоджуюсь.

 

– Let's go!

 

У клубі, що більш схожий на ангар для сушіння збіжжя, багацько людей. Молодь потягує місцеве пиво  Lao. Ніхто не танцює, не дивлячись на старання якогось місцевого бенду. Хочеться так само напитися, але щось не лізе. Я відчуваю себе ніяк і ніде. Кажу Мері, що мені погано і прошу відвезти мене на трасу. Вона погоджується. Ми стрибаємо до авто і їдемо геть.

 

На виїзді з міста моя нова подружка різко відмовляється полишати мене самого у темному лісі. Вона каже, що зніме номер у готелі. Я не дуже сперечаюсь.

Спиняємося біля входу у випадковий обшарпаний гестхауз. Мері домовляється з сонним порт’є і оплачує номер. Я заходжу у апартаменти, кидаю речі і одразу біжу в душ. Коли чистенький і задоволений, витираючись рушником пахви, я повертаюсь назад, на ліжку у кімнаті я знаходжу абсолютно голу Мері.

 

– Do you have experience with the ladyboy?

 

Від неочікуваної сцени я починаю кашляти.

 

– Sorry? You mean that you are ladyboy?!

 

– Mmm. Yes, I am.

 

Я припадаю до стіни. Вперше у житті я один-на-один зустрічаюсь з транссексуалом. Тим більше, у своєму ліжку. Через хвилин рішуче розставляю усі крапки над «і». Ми домовляємося лишитися вірними друзями.

 

Я прошу Мері розказати про те, як вона стала трансом. Дівчина запевняє мене, що з психологічного боку трансами не стають, а народжуються, а ось з біологічного – все трохи складніше. Свої груди вона зробила декілька років тому у Таїланді за тисячу баксів – каже, що це досить дешево. За те, аби позбутися «останнього чоловічого», довелося викласти ще кілька тисяч. Тепер вона має щось на кшталт піхви. Права, справжнього оргазму вона не відчуває. Скоріше, це психологічна насолода.

 

Мері розповідає, що має чоловіка. Він американець і усе знає, але жодних проблем на цьому грунті вони не мають. Ще вона вважає себе найбільш симпатичною серед конкуренток у Лаосі – дівчинка працює гідом по сексуальному туризму В’єнтьяну і мабуть тому має виглядати добре і гарно розмовляє англійською.

 

Вже сьома година ранку, і Мері час відвозити батьківський пікап. Щойно вона ступає за поріг, я відрубаюсь.

 

Під конвоєм з мигалками

Перетнути наступний кордон я вирішую поруч з містом Пакесе. До нього близько 700 кілометрів. На шляху увесь час я змушений не без зусиль розтлумачувати свою грошову проблему. Приблизно половина водіїв, зрозумівши про що йде мова, відмовляються мене підвозити. Але зустрічаються і добрі люди. Один підвозить мене до безіменного села. Я йду вздовж траси і зустрічаю міст, поруч з яким стирчать старі палі. Йду до води, щоб зробити декілька світлин. За мною чіпляються декілька мужиків. Вони розмахують руками, щось кричать і жестами показують, щоб я сховав камеру. Я не звертаю на них уваги і роблю свою справу.

 

Мужики оточують мене і тягнуть за собою. Спочатку я відбивався, але потів зрозумів, що особливого вибору я не маю. Лишень через десять хвилин я починаю розуміти, що маю справу з лаоською армією – фішка в тому, що місцеві солдати не мають військової форми. А може просто забувають її одягнути. Нарешті по мене висилають військову вантажівку і під конвоєм вивозять на п’ятдесят кілометрів назад, до міліцейського відділку. Там перебуває єдиний військовий, який, мабуть, колись вчив сітку англійських неправильних дієслів, але вчив сяк-так. Я розумію, що, швидше за все, мене попросять видалити кадри з фотоапарата. Не те, щоб міст був вельми мальовничим, але я приймаю рішення йти до кінця і ховаю флешку до шкарпетки.

 

На питання, куди поділись фотографії, я відповідаю, що вже знищив їх. Міліціянт намагається перевірити мене на міцність  і просить віддати йому флешку. Я вивалюю усі картки пам’яті, що лежать у моїх кишенях. Потім пишу пояснювальний лист російською, в якому проливаю світло на причину, чому лазив під мостом, і даю слово пацана, що більше туди не полізу. Тим часом офіцер шикує солдатів і наказує підігнати транспорт аби відвезти мене у відправну точку. І ми знову бадьоро мчимо з мигалками по лаоській трасі в кабіні чогось дуже подібного на білоруський автозак.

 

Ніч. Мене висаджують рівно на тому ж місці, де схопили тепленьким півдня тому. Я, дійшовши до найближчого ж будинку, вламуюсь у двері і прошу господаря дозволити мені заночувати. Він пропонує мені лягти на бамбуковому килимку біля входу. Я пристаю на його пропозицію.

 

До ночі наступного дня я нарешті дістаюсь до лаосько-тайської межі. Щиро кажучи, я цьому дуже радий. Підходжу до віконця прикордонного контролю і віддаю паспорт. Офіцер дивиться на цей документ і промовляє магічні «фіфті саузанд» – йому вельми хочеться взяти з мене гроші за виїзний штамп. Стомленими жестами я прошу його покликати головного офіцера застави. Він невдоволено зітхає, ставить штамп і промовляє: «See you again in Lao PDR!»


comments powered by Disqus