2 березня 2015

Рома їде: кругосвітня подорож без грошей. Китай

Ми продовжуємо публікацію книги невтомного мандрівника Роми Свечнікова, що вийшла білоруською мовою у видавництві наших друзів з 34mag.net. Після суворого Алтаю та смертельно небезпечної льодяної Монголії Рома стає байкером. На безнадійному брухті у вигляді мотоциклу він разом з подругою перетинає Китай, ніжиться на райському острові – і врешті-решт залишається сам на сам зі свободою.

 

 

Ревти двигуном та серцем

 

Це вже другий мотоцикл, який я купую у Шанхаї. Перший забрали менти – я й проїхатися на ньому не встиг. Але, здається, я вже пережив ту трагедію.

 

У моїй голові вже давно засіла одна авантюра – перетнути Китай мотоциклом. Варто відзначити, що посвідчення водія та документів на байк я не маю. До всього, я ще й керувати ним не вмію, але, гадаю, навчусь дуже хутко.

 

Тепер піді мною 125-кубова Honda. Задній стоп не горить, з коробки передач підтікає масло. Враховуючи пробіг, мотоцикл вже пережив три житті. Збираюсь подарувати йому четверте. Ланцюг, зчеплення, сумки, тросики, зарядка для GPS – я цілими днями вештаюсь з байком по майстернях, аби підготувати його до виснажливого кидка.

 

Попереду три тисячі кілометрів дорогами місцевого значення. Їздити на мотоциклі китайськими автобанами заборонено, за цим уважно стежать, тому доведеться довіритись функціоналу Google Maps.

 

Місяць, що минув, я провів у Шанхаї. Висипався, вигулювався після лютої Монголії. Більшу частину часу я кантувався у свого товариша Серьоги, російського скейтера з Благовєщєнска, який тут вчить китайську. Саме при його допомозі я здибав обидва мотоцикли. Останнім часом я ганяв містом, вишукуючи шмотки та просто готувався їхати далі, нарізаючи на скутері вулицями нічного Шанхаю.

 

 

І ось просто на ходу, на виїзді з тунелю, з мого транспортного засобу відлетіла деталь, яка відповідає за кріплення заднього тормозного диску, і я ледве не влетів у бетонний паркан китайської військової частини. То був тривожний сигнальчик. Скутер я відремонтував за допомогою своїх мотузків. Мабуть, саме в цей момент я був вже готовий до того, аби перетнути Китай.

 

Ще одна новина. Мені на допомогу приїхала штурман Ольга Полевікова з редакції 34mag.net. Саме вона під час мотопробігу слідкуватиме за картою і не даватиме нашому «ендуро» піти у неправильний бік.

 

Усі крапки над і розставлено

Надворі зимно. Я їду, одягнений у дві пари підштанників, поцуплених тиждень тому у H&M, дві футболки, байку та куртку. Шанхай має перше місце у світі за кількістю жителів, тому вибиратися з нього можна півдня.

 

Перше правило мотоцикліста-нелегала: не рушай з перехрестя, коли там ще горить червоне світло. Китайські поліцаї зазвичай випасатимуть тебе саме там. Ліпше спинитися за сотню метрів до перехрестя і уважно слідкувати за тим, що відбувається.

 

Друге правило мотоцикліста-нелегала: коли ти вже виперся на перехрестя на червоне і бачиш, що до тебе пензлює полісмен, врубай передачу та викручуй ручку газу, доки він не втратить тебе з поля зору. Китайські стражі правопорядку не дивляться американські бойовики, тому навряд чи кинуться навздогін. Коли ж вони все-таки вирішать наздоганяти тебе, не клацай дзьобом – заїжджай в усі можливі закутки. Найчастіше місцеві полісмени не душе хуткі, і по декількох поворотах вони від тебе відчепляться.

 

У перший день через дощ ми змогли проїхати лише пару сотень кілометрів. Та насправді, це непоганий початок. Ще до від’їзду один вельми досвідчений чолов’яга, який має шолома, дорожчого за мій мотоцикл, радив мені зробити пробний виїзд «на якісь сто кілометрів», щоб зрозуміти, як воно. І перший досвід виявився досить захоплюючим.

Змоклі, ми заїжджаємо до невеличкого містечка, зарулюємо на паркінг під багатоповерхівкою і одразу рушаємо на дах аби поставити намет. Технічний поверх опиняється у повному нашому розпорядженні, ми встановлюємо намет і відправляємо девайси заряджатися. Що цікаво, технічний поверх можна замкнути зсередини.

 

Вночі я стою на даху двадцятивосьмиповерхового будинку і думаю про те, як все неймовірно складається, перебираю факти у голові. Півтора роки тому я вперше задумався над тим, аби скататись до Китаю мотоциклом, – тоді це здавалося польотом на Марс. Два місяці тому я не мав жодної можливості придбати мотоцикл, але виграв фотоконкурс, і призових грошей вистачило на пошарпаний апарат. Я купив старенького Suzuki, і мою мрію відібрали місцеві менти буквально через два дні потому. Друзі перевели мені грошей на новий байк, і – трясця! – ось я стою на даху посеред Китаю. А десь на сто метрів нижче у нетрях цього вулика, на паркінгу, остигає мій стальний кінь.

 

Ще тиждень тому я не здогадувався, де знаходиться ручка зчеплення, а гальма плутав з коробкою передач. Тепер я збирався витиснути з себе усе, ревіти мотором та серцем.

 

Хочеться одягти протигаз

Ранком наступного дня ми довго не можемо відірватися від спальників – думаючи, що дощ ще гуркоче по даху. Але насправді це шумить труба, поруч з якою ми прокинулись. Сьогодні починається восьмий місяць моєї подорожі.

 

Вітер свище у вухах, за бортом +18 Сº. Ми підбираємося до перших гірських ділянок. Уздовж дороги починають з’являтися маленькі китайські хутори. Ми проїжджаємо той самий Китай, який завмер на репродукціях. Старі працюють на землі з мотиками, хтось тягне колеса, хтось грає у маджонг. Я бачу видатні фотокадри ледь не кожні 100 метрів, але чомусь геть усі пропускаю. За цілий день ми жодного разу не спиняємося.

 

Перед від’їздом я налагодив зарядження нашого телефону з GPS від акумулятора байку, але струму не вистачає і навігатор поволі вмирає. Штурману нашого корабля доводиться відключати GPS на довгих прямих дистанціях. Google Maps часом заводять нас у такі глухі місця, що туди, певно, досі не ступала нога білоруса.  

 

На горизонті час від часу блимають іскри фейерверків. Китайці починають святкувати Новий рік. Я веду мотоцикл нічними звивистими дорогами і приймаю це свято на свій рахунок. Хочеться співати і танцювати.

 

Та раптом свято закінчується – у мотоциклі згорає свічка запалювання. Кінь швидко губить хуткість. Ми спиняємося посеред нічної траси.

 

Гарячий двигун стомлено потріскує. Здається, п’ятсот метрів позаду ми бачили сільську майстерню.

 

Заміна свічки – хвилинна справа, але ми зарано святкуємо. Через пару десятків кілометрів у баку закінчується бензин – так, моєму мотоциклові бракує потрібного індикатора.

 

Куди штовхати цю залізяку, незрозуміло. Я спиняю молодого китайського робітника і жестами тлумачу причину свого розпачу. Він саджає мене на свій електричний скутер, і разом ми їдемо до найближчої заправки. Королева бензоколонки погоджується відлити бензину бідному іноземцю, але за тару у вигляді садової поливалки просить заставу. У кишенях я не знаходжу нічого коштовного, і моєму китайському товаришеві доводиться лишити тут свою мобілу.

 

 

Ми знову у дорозі, вже десять годин. Я страшенно втомився. У пошуках житла на ніч ми звертаємо на кожну гірську стежину. Черговий поворот не приносить результатів, а намагаючись повернутися на головну дорогу, я не впорався з керуванням – і мотоцикл завалюється на бік. Мене добре притискає до каменів і тільки завдячуючи допомозі від Олі мені вдається вибратися з-під завалу. Ура! Моє перше падіння. Швидкість перед падінням становила кілометрів п’ять за годину, тому обходимося легким сполохом.

 

Через пару кілометрів знаходимо заправку з великими кущами на задньому дворі. Мотоцикл запарковано, намет встановлено. Це був гарний день.

 

Третє правило мотоцикліста-нелегала: коли ти маєш обмаль грошей, заправка – чудове місце аби заночувати на трасі. Почасти китайські заправки мають затишний куточок для намету, непогану крамничку, вбиральню, рукомийник, окріп та розетки для заряджання гаджетів. А коли ти мандруєш хайвеями, можна часто зустріти і халявний Wi-Fi.

 

Вранці я розумію, що учорашнє падіння не пройшло безслідно – розжарена вихлопна труба проплавила дірку у боковій сумці. Разом із сумкою відійшли у історію мої суперлегкі кросівки, які я придбав на останні гроші ще у Вірменії. Я латаю дірку у сумці шматком пінного килимка, піддаю мастило до двигуна і заливаю повний бак соляри.

 

Цілий день ми мчимо повз величезні заводи – один цех змінює інший. Краєвиди сумні. Люди-морлоки цілими селами займаються збором вторинної сировини. Часом у ніс б’ють такі аромати, що хочеться одягти протигаз. Ми обганяємо високі труби заводів, знесилені вантажівки, стоси шин, пляшок та мертвих мопедів.

 

Тільки ближче до вечора пейзаж зрештою змінюється. Ми знову заїжджаємо у гори, перед нашими очима розкидані величезні плантації мандаринових дерев. У одному з таких гаїв ми вкладаємося на ніч. Шкода, що врожай вже зібрали. Доводиться вдовольнятися самотніми, непомітними мандаринками, що зрідка все ж трапляються.

Я спалюю на день близько п’ятнадцяти літрів бензину. Крім того, доводиться постійно підливати мастило. Їмо ми в основному якусю фігню з заправок. Але часом спиняємося у кафе, замовляючи «сіхоньши дзідань міфан» – рис з томатами та яйцем. Його усюди готують по-різному, але усюди майже безпечно для життя.

 

Наступного дня Google Maps знову неприємно дивують. Кілометрів п’ятдесят ми женемо по сільських доріжках у спробі об’їхати платіжний пункт на основній трасі. На тонесенькій закинутій стежинці нам трапляється мініатюрний буддійський монастир. Дякуючи старому Мао, буддійських монастирів у Китаї лишилося обмаль. А завдяки «капіталістичному комунізму» Піднебесної навіть ті, що лишилися, перетворились на туристичні мекки.

 

Нікому не раджу потрапити на Великий китайський мур або у імператорські сади – це дорого та небезпечно для життя. На стіні вас просто затопчуть мільйони мандрівних китайців.

 

На вході до монастиря немає каси – це гарний знак. Пунктирна стежина веде різко вгору. За півгодини ми опиняємося у маленькому селищі монахів. Вівтар по-домашньому обставлений новорічними стравами. Трохи далі видніється колумбарій з прахом ченців. При бажанні можна забрати двійко монахів під пахвою. Це місце, якому байдуже до всього, що відбувається у решті світу.

 

Асфальт стає слизьким

Мені подобається долати сільські дороги. Через круті повороти розігнатися вище за третю передачу не виходить, проте навколо до чорта сюрпризів: замість розмітки – акуратно розкидані камені розміром з мікрохвильову піч, замість лежачих поліцейських – сонні воли. Так, перечепившись за подібний мотлох, мені вириває тросика з адометра, який завмирає на позначці 7777.

 

Без упину, годину за годиною, ми прориваємося на південь. Робиться так тепло, що я знімаю куртку. О першій годині ночі ми дістаємося Гуаньчжоу. Місто – в обіймах порожнього підсвіченого шосе. У такі моменти я нехтую правилами дорожнього руху і тримаю максимально можливу швидкість.

 

  

Їхати до міста, щоби знайти який-небудь дах ми бажання не маємо, і приймаємо рішення рушити на околицю. Я звертаю на грунтову дорогу і повільно повзу угору по схилу. щойно я встиг потішитися з того, що день минув без поломок, як неочікувано заднє колесо видає непристойне «пшшшшшшш!» Ми за двадцять метрів від запланованого місця для ночівлі.

 

Без поспіху продираємося на якесь колгоспне поле. Десь далеко гримить фейерверк. Оля, здається, набралася досвіду і тепер самостійно встановлює намет. Щодня я влаштовую для неї іспит – цього вечора вона впоралася на тверду сімку. Я паркую байк впритул до намету, і ми падаємо спати.

 

Мотоциклетні боги мене бережуть: коли кінь і ламається, то ремонтна майстерня з якоїсь дивної причини завжди знаходиться не далі, ніж за кілометр. Доки Оля здає складає іспит зі збору намету, я встигаю змотатися до сусіднього села і за дві з половиною хвилини залатати колесо. Китаєць просто викручує ніпель і заливає всередину спеціальний клей. За мить «моцик» вже готовий до бою!

 

Забираю Олю з колгоспного поля, і ми скеровуємося до заправки. Бачити китайську локшину з магазину я уже не можу, проте вибору не маю. На заправці не знайшлося чайника, тому працівник станції веде мене до себе додому, де стоїть бойлер з гарячою водою.

 

Не встигаємо від’їхати від заправки, як знову ламаємося! Від великої ваги задньої сумки ламається багажник. З незрозумілих причин я знову знаходжу ремонтну майстерню через триста метрів від місця поломки. Старий дід у величезних окулярах кидається варити метал, не відкручуючи багажник від мотоцикла. До купи він спалить мені пластиковий молдинг і пропалить дірку в сидінні. Щиро кажучи, коли б я тримав електрод лівою ногою, то сто пудів зварив би не гірше. З упевненістю о тому, що багажник відвалиться через пару кілометрів, ми відправляємося далі.

 

 

До цього часу мені здавалося, що ми їдемо горами, але то були просто горбики. Тепер ми піднімаємося на справжній перевал, на якому мені закладає вуха. Нагорі починається дощ. Асфальт робиться слизьким. Я одразу ж промокнув та змерз. Попереду за вантажівкою утворюється велика черга з машин. Нашому конику не вистачає потужності, аби зробити впевнений обгін угору, і я вимушений тягнутися в самому кінці колони. Скло шолома вкривається краплями, що різко погіршує огляд.

 

Нарешті починається спуск, і десь попереду перед нами вантажівка злітає з траси. Ще декілька сотень метрів, і ми заїжджаємо у туман. Робиться вже зовсім цікаво! Я вже не відчуваю рук та ніг, вода з шолома стікає мені під куртку. При блокуванні заднього колеса мотоцикл впевнено летить уперед, як так і треба. А перевали йдуть один за іншим.

 

Нарешті з’являється рятівна заправка. Я злажу с байка і не можу повірити своїм очам – Оля наче в автобусі увесь шлях проїхала, на ній немає ні краплі води. Я сідаю на бордюр, аби витягти шкарпетки і подумати про несправедливість світу. Доки я займаюсь цією звичною чоловічою справою, Оля встигає вмовити працівників заправки дозволити нам заночувати на їх кухні. Вона чіпляє їх за живе – це все співоча китайська з Google Translate. Ми розкидуємо спальники під хазяйським холодильником. Оля йде катувати заправщиків розмовами про душ, а я заповзаю до спальника та відрубаюсь.

 

Рідке та гливке багно

До острова Хайнань залишається близько 800 кілометрів. Якщо паззл буде складено, через два дні ми збиватимемо кокоси з пальм.

 

Ми женемо сільською дорогою, аж тут раптом дорога різко йде кудись нагору. Ухил настільки крутий, що байк не може витягнути нас обох. Я висаджую штурмана на узбіччі і на першій передачі намагаюсь заповзти на вершину. Через сильний нахил деякі ділянки я проїжджаю на задньому колесі. Нарешті дорога стає пологою і різко закінчується. Просто впирається у скелю. Далі – лише у альпіністській зв’язці або ж на повітряній кулі. Вибору немає – доводиться об’їжджати.

 

Альтернативний шлях виявляється ще більш цікавим. Через сильні дощі зсув накриває дорогу півметровим шаром глини. Ділянка довжиною у декілька кілометрів перетворюється на рідке багно. Колеса мотоцикла занурюються у гливке місиво. Попереду вже стирчать декілька затоплених під дах автомобілів.

«Від гвинта!» – волаю я, капітан корабля. «Уперед, кирпатий!» – підхоплює штурман. Команда рветься до бою і через сто метрів по вуха в’язне у лайні. Усе! Ми скористалися безоплатною послугою експрес-поховання від китайських доріг. Земля засмоктує наш двигун. Моєї богатирської сили не вистачає навіть для того, щоби посунути конячку хоча б на міліметр. До всього у пориві пристрастей я рву дідове зварювання і задня торба разом з багажником повисає на останній балці.

 

Ми ще довго корпаємося у цьому болоті, але, як у будь-якій голівудській історії, добро перемагає. З підпаленим зчепленням та пластами бруду на усіх частинах тіла ми вириваємося з полону. У голові чутно ревіння двигуна – я вже геть нічого не тямлю. У цей день ми проїжджаємо ще 600 кілометрів. У якомусь маленькому містечку у очі кидається готель. А чому б не прийняти душ вперше за тиждень, га? І ми заїжджаємо на ресепшн просто на байку. Цей ефектний жест, зрештою, нікого не дивує.

 

Витративши 20 хвилин на перемовини, ми скидаємо половину вартості з найдешевшого номера. Непогана кімната з чистою постіллю дістається нам усього за сім доларів.

 

Я вперше з початку пробігу розглядаю себе у дзеркалі. Виявляється, що на моїй шиї – добрячий пласт бруду. Я натираю його губкою щосили, але марно. Зате з цією плямою я маю страшенний вигляд.

 

Ось починається останній день шляху – до острова Хайнань близько двохсот кілометрів. Тепло, я лечу вперед у одній майці. Оля пищить – їй дуже подобаються пальми. За кілометрів сто до узбережжя з байку злітає ланцюг. До ремонтної майстерні, як завжди, метрів 100. Майстер питає, чи не хочу я заодно поміняти шестерінки. Я пристаю на його пропозицію, не підозрюючи, що це фатальна помилка. Ось ми вже купляємо квиток на паром з якимось лівим простроченим номером і мчимо по хвилях через Південно-Китайське море. Десь далеко видніються вогні міст на узбережжях. В програвачі переможно гримить Blockhead – Insomniac Olympics.

 

 

Раптом я відчуваю неймовірний приплив сил, наче я можу зробити усі що завгодно. Ніби я один на вершині невідомої гори – перемога себе над собою. Хочеться  реготати вголос і скакати по палубі. Я знаю, що попереду ще чимало вершин. Вони вже видніються на горизонті. Я знаю, що караскатимуся на кожну з них, не спинившись ні перед чим. Риса молодості – битва з вітряками з кастрюлькою на голові.  

 

Зранку ми виїжджаємо на крайній південь острова – в місто Санья. Для мотоциклістів тут невеличкий бонус – немає платіжних пунктів на дорогах, а значить, проїзд вільний. Хайвеї у Китаї чудової якості, тому на них можна сміливо витискати максимум з мотоцикла. Навіть з такого, як наш.

 

Я спиняюсь на заправці за сто кілометрів від міста, аби почистити скло шолома від мошкари. Оля тим часом знаходить халявний Wi-Fi і контактує з нашим шанхайським товаришем Сергієм. Виявляється цей аферист тепер не тільки на Хайнані, але ї безпосередньо у місті Санья. Ми зустрічаємо його разом з подружкою Юлею просто на узбережжі. Шанхайські розбишаки знову разом! Так починається безтурботне життя на острові.

 

Наступного дня наш коханий «ендуро» ламається назавжди. Це відбувається як у кіно: просто у дорозі з несамовитим тріском задні гальма разом з шестернею розсипаються по асфальту, наче конфетті. Оля галасує, я дивом виїжджаю з потоку транспорту.

 

В усьому винні погано закручені болти на шестерні, яку я без особливої потреби замінив під час останньої прокачки. Ніхто в місті не береться за ремонт мотоцикла – він надто старий та рідкісний. Знайти деталі до нього практично неможливо, та ще й Новий рік починається – китайці йдуть у місячний запій.

 

Відверто кажучи, у Саньї особливо нема чого робити. Це типове дороге туристичне місто. Ми валяємося на пляжах, лазимо по дахах, трусимо кокосові пальми, тиримо вино і займаємося іншим непотрібом. Більшу частину часу ми живемо у кемпінгу. Але декілька разів нам вдається продертися у порт і заночувати на дорогих суднах з безплатними напоями.

Врешті решт я дарую наш байк першому ж механіку, до якого звертаюсь по допомогу. Ми з Олею дістаємося стопом до Хайкоу і беремо паром на материк. Там вже тусуються Сергій та Оля, які обирають більш цивілізовані способи пересування. Вони разом з Олею мають квитку до Шанхая, і їх поїзд їде через лічені години.

 

Якимось дивом мені вдається проскочити до вагона разом з друзями – квитки перевіряють у кожного, окрім мене. Нам по дорозі ще пару сотень кілометрів. О четвертій годині ночі я виходжу на маленькій сільській станції. Друзі махають мені з освітлених вікон вагону. Я махаю у відповідь. Поїзд зривається і тікає. У повній темряві я лишаюсь стояти на насипу. Усе. Тепер я один.

 

Раптом я відчуваю таку порожнечу, тягар і біль всередині! Відчуваю те, що ми називаємо справжньою свободою. Ми живемо цим ідеалом, готові битися за нього і сперечатися до піни з рота. А виявляється, що свобода – це край. Від свободи ти раптом втрачаєш себе, і краще вже, щоб у цей момент ти не їхав на мотоциклі.

 

Відсутність потреб та вподобань – це те, що характеризує вільну людину. Коли розкручувати цю думку далі, вільна людина – та, якій достатньо крихт, набору з першого ступеню піраміди Маслоу. Вона живе всередині свого світу і на має зв’язку з зовнішнім світом. Абсолютна свобода межує з вар’яцтвом. Зустрівшись з нею віч-на-віч, ти добровільно зникаєш безвісти, або припиняєш оспівувати її.

 

Свобода - то ідеал для слабаків.

 

В тему:

Рома в Грузії.

Рома у Вірменії.

Рома в Ірані.

Рома в Азербайджані.

Рома на Алтаї. 

Рома у Монголії.


comments powered by Disqus