13 жовтня 2015

«Щоб фольклор було переосмислено»: як ініціатива «Рись. the Polissia» зберігає коріння України

Автентичний стартап – це отримати грант у 3 тис. грн, заправити на ці гроші автівку, купити трохи їжі і рушити у кількатижневу експедицію Поліссям збирати фольклор. Так восени 2014 року починалася  «Рись. the Polissia» – ініціатива у рамках програми «Майстерня громадської активності». Нині це самостійний проект, який організовує школи традиційного співу, кінопокази, майстер-класи з автентичної музики і співпрацює із закордонними культурними центрами. Platfor.ma поговорила з ініціаторами проекту про те, як зароджувалася ідея, чому проект змінив концепцію і кому це потрібно.

 

 

«Нам не подобалося, що всі патріотичні починання перетворювалися на кітч», – каже організаторка ініціативи Катерина Єфремова. Разом із друзями Андрієм Левченком і Сашком Московчуком вони вирішили показати автентичну культуру широкому загалу і довести, що альтернатива існує: фольклор – це не смертельна нудьга. Традиції віднаходили у селах. Спершу їздили автостопом Карпатами, спілкувалися із старими людьми, записували пісні. Записи не оприлюднювали, а збирали для себе і вчили з них пісень. А згодом зрозуміли, що назбиране варте того, аби показати його людям.

 

 

 

Відправили заявку на участь у «Майстерні громадської активності» – програму, де кожен мав реалізувати культурний, освітній чи соціальний проект, який був потрібним та актуальним для його середовища. «Майстерня давала мінігранти. Ми отримали 3 тис. грн, яких нам вистачило на їжу та бензин. І рушили в дорогу. Метою було назбирати аудіо-, фото-, відео-матеріали, передати їх митцям – художникам, музикантам – аби вони могли його опрацювати і зробити з нього новий, якісний продукт».

 

 

Результатом кількох експедицій стали десятки годин аудіо- та відеозаписів автентичного співу, історій, фотографій. Документалістської, етнографічної мети було досягнуто. Згодом запустили опен-кол на BigIdea, де знайшли охочих перетворити зібрані матеріали на повноцінні об’єкти сучасного мистецтва: колажі та відеоарт.

 

 

 

«Ми хотіли, щоб фольклор було переосмислено. Аби нормальні сучасні люди не сприймали його як нудний архаїзм», – розповідає Катерина. Під час численних подорожей Україною вона відчула, що її інтерес до автентики закладений не лише в естетиці, а передовсім у філософії. Традиційний світогляд містить у собі те, що сучасні люди повністю або майже повністю втратили: віру в людське добро, просте і мудре ставлення до життя.

 

Іншою була і  музика: тепер люди вибирають, що слухати, а раніше тип місцевості і ландшафт впливали на те, як люди співали і грали. Нині ця автентика є законсервованою у селах і поступово вимирає разом із їхніми жителями: «На Поліссі дуже багато покинутих сіл. Там погане сполучення, немає ніяких можливостей для розвитку, роботи, перспектив для молоді. Всі  виїжджають або помирають, – пояснює Катерина. – Але якщо заїжджаєш у село і бачиш там хрест з рушником, це означає, що у селі є хтось живий». 

 

Так і шукали героїв: бачили на вулицях старших людей і розповідали про себе. Ті направляли до тих, хто співає. Відгукувалися завжди радо, тішилися увазі і спонтанним гостям: «Їм [старим] приємно, що ці речі ще комусь потрібні. Одна баба на радощах подарувала мені три вишиванки і дві спідниці, – згадує Катерина. – Молоді люди більш застережливі. А якщо до старих приїжджаєш, то вони і фотографії показують, і історії розповідають, і частують. Одного разу натрапили на бабусю, яка вже не могла співати. Але вона однак нас радо прийняла: диктувала тексти пісень, ділилася історіями про Голодомор. І загалом була щаслива, що ми прийшли з нею поговорити». У багатьох селах залишилося лише по кілька заселених хат.

 

 

Через відсутність комунікацій, великі відстані і поважний вік селяни не контактують навіть один з одним, лишаються відірвані і від зовнішнього світу, і від своїх сусідів. Кожна зустріч для них – ніби маленьке свято. Організаторами кількох таких свят несвідомо стала і «Рись». Бабів-співачок доводилося збирати по цілому району: «Ми знаходили одну бабульку і їхали разом з нею до її подруги у сусіднє село. Забирали її та їхали до третьої. Зрештою з’їжджалися в одне місце, де старі вже, скільки їх було, співали». Зібрати разом бабусь було важко – рідко коли траплялося кілька таких, що співають. Якщо у селі всього 10 жителів, то знайти бодай одну – вже важко. І це було проблемою, бо пісні, виконані одним голосом, не мали повноцінного звучання. Проте їх все одно записували і завантажували у вільний доступ.

 

Аргумент про смерть традиції, розповідає Катерина, часто використовують у ролі мотивації займатися традиційною музикою. Рись спонукає не це: «Нам справді подобається цим займатися, бо ми можемо мандрувати у хорошій компанії друзів, вчитися нового, влаштовувати просто на вулицях джем-сейшени і вечірки із танцями».

 

З часом формат проекту трансформувався: «Метою “Рись. the Polissia” було створення візуальних матеріалів, колажів, поширення через інтернет, зокрема нові медіа. А зараз ми хочемо, щоб це ознайомлення було активним і люди брали безпосередню участь, – розповідає Андрій. – Хочемо створити умови, щоб навіть ті, хто раніше цим не цікавилися, змогли спробувати». Причину нерозуміння і несприйняття традиційної культури вбачали і у тому, що вона подається патетично і занадто серйозно: «Людина себе з цим не асоціює. Ми хочемо зробити інший формат, який був би простий і легкоприйнятний для тих, хто ніколи з таким не стикався».

 

Фотографія: Мирослав Лесюк

Основною проблемою була закритість спільноти, якій цікава автентична культура: «В Україні таке середовище не є розвинутим. Музиканти старшого покоління ще якось спілкуються у закритих гуртках: Києві, Львові. Але немає майданчиків, де вони можуть зустрічатися, налагоджували контакти, обмінювалися досвідом, – пояснює Катерина. –  Необхідно створювати цю спільноту. Для цього – разом проводити час, організовувати події».

 

Фотографія: Віталій Гаврилишин

Найбільш вдалою формою роботи обрали проведення кількаденних шкіл. Так, у травні «Рись» втілила ідею першої школи традиційного співу, отримавши на її проведення грант. Попередньо відібрали найбільш вмотивованих учасників – 17 дівчат з України, Польщі та Білорусі, які вже займалися співом, мали свої гурти чи музичні проекти. У рамках школи відбулися майстер-класи співкерівниці гурту «Божичі» Сусанни Карпенко, автентичної співачки з Полісся Доменіки Чекун, відкриті публічні лекції музикознавців, джем-сейшн за участі фольклорних гуртів.

 

На грудень і весну заплановано ще кілька шкіл, одна з яких – у співпраці з поляками. Хоча першу школу вдалося провести безкоштовно (основні витрати покрив грант), з наступною зимовою так не вийде: «Грантами неможливо покривати кожен проект. Зараз ми плануємо заплатити лекторам, забезпечити їх проживанням, харчуванням. До того ж, цікаво подивитися, наскільки люди в Україні готові оплачувати такі події. Чи є взагалі потреба і бажання людей інвестувати в ці речі».


comments powered by Disqus