26 листопада 2014

«Революція. Алжир»: нове оповідання Марисі Нікітюк

Нещодавно за допомогою оповідання Антона Фрідлянда ми започатковали на Platfor.ma літературну сторінку. Потім ми продовжили її віршами Катерини Бабкіної. А тепер радо публікуємо нове оповідання режисерки та сценаристки Марисі Нікітюк.

 

Фотографія: Paula Vermeulen

Альо...альо...це швидка? Альо... поговоріть зі мною, швидка, все одно ніхто не дзвонитиме вам, всі пішли на війну. Ви бачили дітей, які йшли в касках і з ніжками від стільців? Ви бачили прокислих старих і рахітних інвалідів, шо залазили в танки і йшли займати трони в останній цитаделі зла?

 

Альо, швидка, не кладіть трубку, у мене є коньяк, у мене є трохи трави, хочете, надимлю вам в мікрофон? Але нікого нема на проводі, швидка давно вже патрулює вулиці і їздить на солярці, купленій за свій кошт, і все заради людей і во ім'я людей. Водій без розбору кидає в машину грітися бомжів, обмерзлих протестантів, представників опозиції і забитих ніжками від стільців військових. Всі вони в тісній кабіні вдихають запахи тяжкого етилового перегару. Бомж, звиклий спати, де покладуть, радий теплому жужанню двигуна, прихрапує, не прикриваючи почорнілого рота. Представник опозиції, ще зовсім дитя з ніжкою стільця, і побитий мєнт переглядаються – їм некомфортно з бомжем разом, але їм тепло, ситуація не змушує їх розмовляти.

Фотографія: Taylor Leopold
 

До мене в двері дзвонять. Я не відкриваю двері мого дому нікому, ніхто не знає де я живу, я сама плутаю дороги і їжджу щораз іншими шляхами – бо перевіряю навіть під ліжками в усіх приміщеннях, де вони є. Ніхто не знає, де я живу. Я ніколи не піднімаю трубку домашнього телефону, адже нікому я не давала свого номера. Це поняття безпеки. Коли в країні таке твориться, хто може прийти до тебе об одинадцятій ночі? Я не відкриваю, я крадусь. Бо хто може знати мене, окрім мого психолога і адвоката? Я плачу їм, щоб вони єдині знали, де я живу і що я хотіла би після смерті, де би я хотіла щоб мене поховали, спалили чи закопали – тільки вони, тільки їм.

 

Тому нічого дивного, що я підходжу до дверей з підсвічником. В ньому три свічки, намертво вкипілі в підставки, на додачу ще й наколоті на підсвічниковий шампур. Це свічки зі святих земель: з Єрусалиму, Афону і Алжиру. Чому Алжиру? бо там було багато крові. Вся земля просякнута кров'ю – весь пісок, який переносять з місця на місце африканські безжальні вітри: і кров, і накази диктаторів, і відрізані кінцівки карликових генералів, вони гнояться, розкладаються, вони стають частиною піску. Чиїсь геніталії стали пустелею, чиясь любов зародилася і вмерла в сухотних грудях. Він кашляв в подоли її паланкіну, він випаленими пристрастю і туберкульозною паличкою очима благав її обійняти його, він хотів, щоб піски накрили їх сплетені в смертельних обіймах тіла, і рознесли на білий пил їх кістки. Раз і назавжди, поки смерть не розлучить і навіть смерть, і навіть смерть – шепотіли в грудях чорні піони.

 

Я визираю в глазок – там стоять двоє в риб'ячому оці в формі швидкої. За ними ще якийсь кагал. Я ніколи не відкриваю двері, але тут відкриваю. «Чого вам?» У мене на обличчі – негостиприємність, в руках підсвічник, в очах – 400 000 сонць – хто би зайшов до такої? А вони раз – і вже посеред холу лежить бомж з храпом на перевіс і перегар за ним заходить несміливо. Вже стоять представники опозиції, діти з ніжками стільця і правоохоронець неправоохоронюваних прав. А лікарі записують мій номер, мою прописку, мою серію паспорту, і кажуть, що на час військово-парадних дій, поки люди танцюють і співають під залпи «градів», ці четверо поживуть у мене. Це так правильно, так добре і по серцю робити.

 

Я згадую Алжир, там жебрак колись давно, в якомусь з минулих життів, позначений бубонним кільцем на лобі, смикав мій переносний паланкін, впряжений в десятку чорних рабів і просив його обійняти. Це зараз я добра і обнімаюся з усіма, а тоді... І от я вже припала до обмерзлого бомжа в моєму холі і гірко оплакую його регулярно дихаюче тіло. Його обличчя все в синій фарбі і в різних написах. Там написано червоним маркером: «Смерть ворогам», там написано жовтим маркером: «Не пробачим, не забудем», там написано синім маркером: «Кієв – мать городов рускіх».

 

Я питаю: «За що?» «За що ви його так?», але всі відводять очі і йдуть на кухню, готувати чай і бутерброди. Я беру окраєць своєї майки, слинявлю його і протираю чоловіку лице. Я плачу і тру. Бомж дихає мені в лице етиловими парами, хапає мої плечі уві сні чорними пальцями, вкритими панаріцою. На лобі у нього – класика з трьох літер, я тру її, і не відтирається. Синього стає менше. Хлопці на кухні їдять бутерброди, дивляться телевізор, обговорюють результати штурму, «беркутівець» в чорному бере в захват дитину з ніжкою стільця і показує опозиціонеру, як протидіяти, коли тебе хапають за шию. Хлопці сміються, яка їм різниця, що на дворі війна, вони ж зараз не там, коли вони вийдуть, вони вдягнуть костюми і натягнуть маски і все тоді буде по-дорослому, а в мене на кухні – чай, бутерброди, трава.

 

Що я сказала тоді? Тоді, сотню років назад в Алжирі? Хлопчик-раб облизував мені ступні в шатрі, пестив мої стегна, я курила опіум, за моїм паланкіном йшли сотні обездолених, посаджених на опіум ще з часів китайських опіумних воєн, французькі солдати відкривали курильні і купували собі за трубку у батьків сімейств молодих дівчат і вертіли їх годинами на своїх трубках... Хоча зараз тут більше в ході відра абсенту.

 

Зелена дурь інкрустує мої заплилі очі. Чи є в мене ціль? Куди я їду? Навіщо? Мій тато французький генерал. І все. Я так далеко від Парижу, моє дитинство пройшло в маленькому рибацькому містечку Анфльор – кам'яні вулички, старі люди, мануфактури шляп. Мені п’ять – і тато подарував мені вже п’ять шляпок, навіть у знатних дам може бути їх тільки три: на похорон, на весілля і на кожен день, а у мене п’ять, знатні дами мене ненавидять, мати мене ненавидить, бо батько класти хотів на ту проміжнсіть, що він в неї мене зачав, тільки я його частинка, а вона – ні. Вона у нас миє підлогу, тато іноді закривається з нею в кімнаті і вона там кричить, а я приміряю шляпки. Моє дитинство – все, що у мене є, там не було болю, не було цього вічного ніщо, яке сидить в протрухлявілому серці і їздить за мною з війни на війну. Це я продавала абсент бедуїнам, я роздягалась перед ними і каструвала їх ереговані геніталії, це я кров і безсенсовість усього нелюдського, своїм сп'янілим порожнім поглядом я дірявлю все навкола – старі столи, дерев'яний бар, що тут є такого щоб назвати його святим?

Фотографія: Jan Erik Waider


Я їду в паланкіні до батька в казарми і згадую сонце, яке заплуталося в рибацьких сітках в той час, коли мені тільки виповнилось п’ять. Воно виблискує, воно міниться сліпить, я сміюся, мені нічого не треба, мені нічого не болить я сміюся, а тато дістає форель, срібну велику рибу. Від цього прекрасного сну мені так важко прокинутись. В Алжирі війна вже два тижні і я майже не сплю, мене ночами душить сухий кашель, в горло на вдихові заповзає пісок і дере його до крові, я вихаркую шматки себе, я не сплю, як важко мені було заснути зараз ось тут на ходу, поки маленький раб лиже мої ноги, тягне руки до проміжності. Я відкриваю паланкін, там внизу якийсь зморений раб, скелет на крові, у нього посеред лобу язви сфер – кільце бубонної чуми, він кашляє кров'ю на мій паланкін.

 

Він просить мене з ним обійнятися, в його очах блищать сльози, він просить щастя, я бачу, що він скоро помре. І я різко хапаю його гострими руками за підборіддя і цілую в губи, я добре змішую його липку слину в ротовій порожнині, тягнуся до гланд своїм свіжим пружнім язиком, мене ледь не знуджує в його гортань, липка слина тече по наших губах, стікає на підборіддя. За секунду його відтягують війська легіону і забивають до втрати свідомості. Жителі шоковані, військова диктатура повсюди, ніхто не піднімає голови. Його викинуть десь в піски, щоб він там повільно здох від чого-небудь – чуми чи безжального алжирського сонця. Я витираю слину з губ, і всю її злизую. Коли я прийду додому, до батька, моє життя знову буде повне сил, бо це будуть мої останні дні з ним, на моєму чолі вже запалюються кільця Антаресу – зірка смерті пускає коріння глибоко в мої легені.

 

Я стираю з обличчя бомжа синю фарбу, лишилося тільки на щетині і під очима, я плачу. Бомж приходить до тями і каже мені: «Янголе мій, дякую тобі». Він каже правильною красивою мовою: «Мене побили, і пшикали мені ацетоном в обличчя, бо могли. Вони сміялись, вони відібрали у мене 700 грн. Янголе мій, який ти хороший». Я плачу, я знаю, що ніхто не крав у нього ніяких грошей, але синя фарба і ситий вгодований усміх, що доноситься з кухні роблять свою справу – я думаю, де основи гуманності, де я людина, а ти ні? Де воно все знаходиться, на вістрі якого ножа? Серед яких доріг безкрайої? Я дивлюся в посивілі очі бомжа, в його очах теж стоять сльози – йому ніхто і ніколи не витирав обличчя, я ще раз прислухаюся до вгодованого чоловічого здорового усміху на кухні, я розумію, що кожен з трьох візьме мене за руку і поведе в спальню, але я не хочу, Ангели втомлюються плакать. І я цілую свого бомжа в посинілі губи, жорстка щетина дере мої щоки, ніс, тече кров, я впиваюся в губи бомжа і у мене на лобі загоряються чисті сфери Сатурна – мені повісять на шию дзвіночок і відпустять бродити в чорних одежах босяка серед засніжених вимерзлих вулиць барикадного міста. Ніхто не торкнеться мене, тільки усміхнений дзвіночок буде роздиратися в радість глухими ночами, коли всі люди пішли на війну. А в променях сонця я бачу старі риболовні сіті.

 

Мені знову п’ять.


comments powered by Disqus