Катерина Бабкіна: п'ять віршів про осінь
Нещодавно за допомогою оповідання Антона Фрідлянда ми започатковали на Platfor.ma літературну сторінку. Тепер ми радо її продовжуємо віршами Катерини Бабкіної.
В голові у дівчинки відблиски золоті.
На зап’ястях дзвіночки, метелики в животі,
на подвір’ї великі, вологі багряні квіти.
В снах у неї щоночі закінчується війна,
і коли стихає пострілів зла луна
всі до одного живі повертаються звідти.
За вікном у дівчинки зруйнований гастроном,
і тумани зранку, ніби розведеним молоком,
заливають вирвані з коренем качелі і паркомати.
У кишенях в неї всі сусідські ключі,
і дрібні монети, котрі розсипаються, дзвенячи,
коли вона темними сходами у підвал спускається спати.
Що її тримає – стрічечки й ланцюжки,
фотографії, на котрих іще молоді батьки,
глибина коріння в пам’ять, в минулого теплу шкіру.
І голуби, як янголи, злітаються до її вікна,
і старанно береже її все те, що береже вона,
все, у що вона так безнадійно вірить.
. . .
Восени в мого друга з’являється усвідомлення, що час піджимає.
Що йому, наприклад, негайно треба кликати її заміж,
і він заливає думки ці і віскарем, і чаєм,
але вони не зникають. Він розповідає: ти знаєш,
не вгадав з обручкою, на пальці трохи ковзає, але в принципі, не сповзає.
Так і життя загалом – в плечах зашироке, а так нічого.
Він говорить – ти бачиш, сам не знаю, де тепер мені місце,
вчився стріляти все літо, і я ж за освітою медик – ти знала? Це все до того,
що залишатися в місті тепер якось некрасиво, це дуже їсть мене.
Але звісно, це все було ще до того, як вона погодилася йти за нього.
Або ще часом приходить і каже – все, я виршив їхати звідси на х.й.
Ця країна нас душить, вичавлює як гнилі апельсини,
що не робив би, кому б не вірив – мене наї.уть однаково,
всіх наї.уть; куплю їй Пежо на прощання, або зроблю їй сина –
вона все потім пробачить, їй насправді і не потрібен такий намаханий.
Іноді я везу його потім додому, і він засинає в мене машині.
Плечі в нього хлоп’ячі зовсім, вії здригаються в такт дорожнім вибоїнам.
Дуже легко собі уявити його солдатом, нареченим чи апельсином,
він міг би бути мені старшим братом чи навіть татом, невідомим полеглим воїном.
І ця його жінка нас зустрічає, і вона, виявляється, зовсім іще дитина.
Як вона терпить лише всі ці страждання його, усі зай.би, усі запої ці, -
піднімає на мене свої змовницькі світлі красиві очі,
посміхається ввічливо й хитро, ніби бачила, як він спав, поки їхав через нічні околиці,
каже – коли він тебе зовсім дістане, передай, хай уже робить хоч щось, що хоче.
Я завжди почекаю, поки він заспокоїться.
. . .
Все хороше чомусь закінчується так швидко -
у долонях не встигнеш стиснути, назвати не встигнеш словом, -
і вже серпень, важкий метелик, б’ється у шибку,
сіпається на міцному гачку, ніби спіймана срібна рибка –
але бажання виконує вибірково.
В синій скринці насправді ще стільки чудес про літо,
ми чомусь їх не з’їли, не розпакували вчасно.
Починаються светри на вечір, холодні великі квіти,
стиглі яблука і години, коли зовсім не хочеться говорити –
або може хочеться, але про що – неясно.
Хто лишився у цьому літі – відходять тихо,
ніби тіні, полями знівеченими, зруйнованими містами,
у повітрі за ними здіймаються зблисками вири й віхоли,
і вони зникають у бризках, а ми навчитися жити і дихати
з тим, що все це і правда стається з нами.
Залишається кілька днів на різні дурниці,
на липкий кавуновий сік і сльози, літаки та південні траси.
І куди ми дінемось потім – загалом, немає різниці,
і студентки вже готують довгі теплі спідниці,
і встановлюють обігрів на літніх терасах.
. . .
Дивися – стелеться перший лід
на наших з тобою вулицях зранку,
і кров на смак ніби дикий глід,
а на губі залишився слід
від поцілунку, маленька ранка;
дивись, як обтріпуються краї
кишень від рук в шкіряних рукавичках,
як забуваються всі твої
легковажні вчинки, шкідливі звички;
як тісно сплять на гілках птахи,
як сивим береться в повітрі подих,
як сонце пестить міські дахи,
і чорні гострі дерев верхи,
і сонних риб у повільних водах;
як світ підносить тобі дари –
холодні яблука, пізні квіти,
раптові безвітряні вечори
та інші радості – їж, бери,
тримай, бережи, забувай про літо;
як зріє в легенях твоє тепло,
не стороннє, м’яке, небачене,
тендітне, ніби живе стебло.
І все, що з тобою колись було,
раптом не має жодного значення.
. . .
Неправда, що є матерії, яких не можна злічити,
виміряти, висловити словами, визначити початок,
вигадати їм зужиток, виписати у зшиток.
В світі своїх уявлень, в межах своїш решіток
якщо ти майже певен, що вже нема що втрачати –
краще до кінця не перевіряти.
Неправда, що є каміння, яке не точить водою,
і вітер не злизує легко, ніби кулю цукрову;
неправда також, що все, що вже було із тобою,
забудеться, заросте, ніби брук травою,
зробить тебе сильнішим, не зрушить твою основу,
ніколи не болітиме знову.
Хтось мав тобі пояснити: все, що маєш, зникоме,
як тендітні рослини, як паперові квіти.
І найдовше триває не душа невагома,
не палка надія, а просто втома,
втома, котру ти зовсім нікуди не можеш діти.
Тож поки жінки ховають від дощів долоні й волосся,
поки розрозстаються ночі осінні, як чорні діри –
запам’ятовуй усе, що мало значення досі,
зберігай у легенях, в крові, під шкірою.
Бережи усе, що тобі дотепер вдалося,
не відпускай нікого з тих, кому справді віриш.