19 листопада 2014

Катерина Бабкіна: п'ять віршів про осінь

Нещодавно за допомогою оповідання Антона Фрідлянда ми започатковали на Platfor.ma літературну сторінку. Тепер ми радо її продовжуємо віршами Катерини Бабкіної.

 

Фотографія: facebook.com/kateryna.babkina

В голові у дівчинки відблиски золоті.
На зап’ястях дзвіночки, метелики в животі,
на подвір’ї великі, вологі багряні квіти.
В снах у неї щоночі закінчується війна,
і коли стихає пострілів зла луна
всі до одного живі повертаються звідти.
За вікном у дівчинки зруйнований гастроном,
і тумани зранку, ніби розведеним молоком,
заливають вирвані з коренем качелі і паркомати.
У кишенях в неї всі сусідські ключі,
і дрібні монети, котрі розсипаються, дзвенячи,
коли вона темними сходами у підвал спускається спати.
Що її тримає – стрічечки й ланцюжки,
фотографії, на котрих іще молоді батьки,
глибина коріння в пам’ять, в минулого теплу шкіру.
І голуби, як янголи, злітаються до її вікна,
і старанно береже її все те, що береже вона,
все, у що вона так безнадійно вірить.

 

. . .

Восени в мого друга з’являється усвідомлення, що час піджимає.

Що йому, наприклад, негайно треба кликати її заміж,

і він заливає думки ці і віскарем, і чаєм,

але вони не зникають. Він розповідає: ти знаєш,

не вгадав з обручкою, на пальці трохи ковзає, але в принципі, не сповзає.

Так і життя загалом – в плечах зашироке, а так нічого.

Він говорить – ти бачиш, сам не знаю, де тепер мені місце,

вчився стріляти все літо, і я ж за освітою медик – ти знала? Це все до того,

що залишатися в місті тепер якось некрасиво, це дуже їсть мене.

Але звісно, це все було ще до того, як вона погодилася йти за нього.

Або ще часом приходить і каже – все, я виршив їхати звідси на х.й.

Ця країна нас душить, вичавлює як гнилі апельсини,

що не робив би, кому б не вірив – мене наї.уть однаково,

всіх наї.уть; куплю їй Пежо на прощання, або зроблю їй сина –

вона все потім пробачить, їй насправді і не потрібен такий намаханий.

Іноді я везу його потім додому, і він засинає в мене машині.

Плечі в нього хлоп’ячі зовсім, вії здригаються в такт дорожнім вибоїнам.

Дуже легко собі уявити його солдатом, нареченим чи апельсином,

він міг би бути мені старшим братом чи навіть татом, невідомим полеглим воїном.

І ця його жінка нас зустрічає, і вона, виявляється, зовсім іще дитина.

Як вона терпить лише всі ці страждання його, усі зай.би, усі запої ці, -

піднімає на мене свої змовницькі світлі красиві очі,

посміхається ввічливо й хитро, ніби бачила, як він спав, поки їхав через нічні околиці,

каже – коли він тебе зовсім дістане, передай, хай уже робить хоч щось, що хоче.

Я завжди почекаю, поки він заспокоїться.

 

. . .

Все хороше чомусь закінчується так швидко -

у долонях не встигнеш стиснути, назвати не встигнеш словом, -

і вже серпень, важкий метелик, б’ється у шибку,

сіпається на міцному гачку, ніби спіймана срібна рибка –

але бажання виконує вибірково.

В синій скринці насправді ще стільки чудес про літо,

ми чомусь їх не з’їли, не розпакували вчасно.

Починаються светри на вечір, холодні великі квіти,

стиглі яблука і години, коли зовсім не хочеться говорити –

або може хочеться, але про що – неясно.

Хто лишився у цьому літі – відходять тихо,

ніби тіні, полями знівеченими, зруйнованими містами,

у повітрі за ними здіймаються зблисками вири й віхоли,

і вони зникають у бризках, а ми навчитися жити і дихати

з тим, що все це і правда стається з нами.

Залишається кілька днів на різні дурниці,

на липкий кавуновий сік і сльози, літаки та південні траси.

І куди ми дінемось потім – загалом, немає різниці,

і студентки вже готують довгі теплі спідниці,

і встановлюють обігрів на літніх терасах.

 

. . .

Дивися – стелеться перший лід

на наших з тобою вулицях зранку,

і кров на смак ніби дикий глід,

а на губі залишився слід

від поцілунку, маленька ранка;

дивись, як обтріпуються краї

кишень від рук в шкіряних рукавичках,

як забуваються всі твої

легковажні вчинки, шкідливі звички;

як тісно сплять на гілках птахи,

як сивим береться в повітрі подих,

як сонце пестить міські дахи,

і чорні гострі дерев верхи,

і сонних риб у повільних водах;

як світ підносить тобі дари –

холодні яблука, пізні квіти,

раптові безвітряні вечори

та інші радості – їж, бери,

тримай, бережи, забувай про літо;

як зріє в легенях твоє тепло,

не стороннє, м’яке, небачене,

тендітне, ніби живе стебло.

І все, що з тобою колись було,

раптом не має жодного значення.

 

. . .

Неправда, що є матерії, яких не можна злічити,

виміряти, висловити словами, визначити початок,

вигадати їм зужиток, виписати у зшиток.

В світі своїх уявлень, в межах своїш решіток

якщо ти майже певен, що вже нема що втрачати –

краще до кінця не перевіряти.

Неправда, що є каміння, яке не точить водою,

і вітер не злизує легко, ніби кулю цукрову;

неправда також, що все, що вже було із тобою,

забудеться, заросте, ніби брук травою,

зробить тебе сильнішим, не зрушить твою основу,

ніколи не болітиме знову.

Хтось мав тобі пояснити: все, що маєш, зникоме,

як тендітні рослини, як паперові квіти.

І найдовше триває не душа невагома,

не палка надія, а просто втома,

втома, котру ти зовсім нікуди не можеш діти.

Тож поки жінки ховають від дощів долоні й волосся,

поки розрозстаються ночі осінні, як чорні діри –

запам’ятовуй усе, що мало значення досі,

зберігай у легенях, в крові, під шкірою.

Бережи усе, що тобі дотепер вдалося,

не відпускай нікого з тих, кому справді віриш.

 


comments powered by Disqus