15 серпня 2016

«В мене є фото місць, де був лише я»: як польський дослідник знімає забуті людьми будівлі

Будинки, у яких під шаром пилу завмерло життя, церкви і костели, стіни яких ще зберігають вібрацію багатоголосого співу, штольні, у яких робочий реманент чекає на повернення господарів, кладовища, на яких ніколи не запалюють свічки. Місця-привиди: їх залишили люди, але не зруйнувала історія. Про це та більше Platfor.ma поговорила із польським письменником, фотографом і дослідником покинутих людьми локацій Пйотром Ду́раком.

 

 

 

Коли з’явилась потреба документувати світ через фото? І що це було: люди, пейзажі, незвичайності?

 

– Оскільки від початку первинною для мене була література, то фотографію я трактував як доповнення до написаного тексту, а подорожі вважав мотивацією до писання. Тому, до певного часу, мандруючи, я успішно обходився без фотокамери. Так було до 2009-го року. А потім я вперше поїхав до Чорнобиля і Прип’яті. Ця поїздка змусила мене на певний час дистанціювався від літератури. Я взяв камеру і, перефразовучи великого Едварда Стахуру, сказав собі: «Все може бути поезією, навіть фотографія» і почав фотографувати.

 

Можна сказати, що тема покинутих місць з’явилась завдяки Прип’яті?

 

– Так, бо після повернення із Прип’яті я захотів відвідати більше таких місць – забутих світом. Виявилось, що їх є не мало, і у Польщі, і в Європі. Можливо, не такі масштабні, але не менш сумні і цікаві, з точки зору фотографії. Хоча фотографія як така мене цікавила найменше – історія тих місць, сліди присутності людей, і відчуття того, хто опиняється у місці, давно покинутому мешканцями чи працівниками. Це емоції високої потужності, котрі можуть бути натхненням для фотографа, поета, митця.

 

Ось про ці «емоції високої потужності» хотілось би поговорити детальніше: що відчуває людина, опиняючись у такому місці?

 

– Перша за все, це сум. Сум охоплює через усвідомлення процесу зникнення усього, що створює людина. Зазвичай поява нового будинку на місці старого не викликає у мене захоплення, адже це означає, що з поверхні землі вчергове зникає слід чиєїсь історії…

 

Разом з тим, спускання в покинуту штольню – це страх і адреналін, адже у більшості цих місць ми знаходимось нелегально, це пов’язано із більшою чи меншою небезпекою: раптом хтось викриє нашу присутність, є ймовірність бути заарештованим. Також небезпечним є стан тих об’єктів, щоразу це ризик зірватись вниз. Деякі місця приваблюють диких локаторів, аматорів злому, які, часом, теж бувають агресивними. Щоправда, досі траплялись такі, що самі більше боялись, ніж становили небезпеку. Проте цікавість до цих місць переважає страх, спонукає входити якнайдалі вглиб.

Міркування про емоції, які ви говорите, а також споглядання ваших фоторобіт спонукає мене на припущення, що депресія – обов’язковий післястан цих подорожей. Чи так це?

 

– Депресія – деструктивний елемент, вона руйнує зсередини. Так склалось, що я знайомий з нею особисто і давно, свого часу я свідомо відмовився від ліків і постановив собі подолати її самостійно. Наразі це мені вдається. Можливо, я почуваюсь добре у таких занедбаних людьми місцях, бо сам не раз почувався покинутим і скривдженим людьми. Митцям часто вдається перетворити руйнівну силу депресії на творчий акт, зі смутку народились чи не найбільші речі, значно цінніші, ніж із радощів. Такий собі парадокс.

 

Зауважила, що ви неохоче розкриваєте координати тих чи інших локацій, коли вас про це запитують ваші читачі. Чому?

 

– Зазвичай інформацію про об’єкти я отримую через так зване сарафанне радіо: від людей із подібними зацікавленнями. Практично не користуюсь загально-доступними джерелами, не сиджу у групах чи на форумах: місця, представлені там, майже моментально піддаються розкраданню та нищенню. Не раз доводилось ставати свідком того, що красивий покинутий костел дуже швидко ставав надто популярним, а потім наглухо закритим. Бо, як я уже казав, подібні місця приваблюють не лише поціновувачів мистецтва, але і вандалів. У моїй колекції є фотографії місць, у яких був лише я, я їх відкрив. Таке особливе відчуття, коли ти звернув на щось увагу, ти це увіковічнив.

 

Найбільш незвичні місця, які довелось відвідати?

 

– Найбільш незвичними для мене залишаються копальні – багато років тому покинуті і замкнені. Ходимо під землею до закритих розкопок і бачимо місця, які бачили дуже небагато людей. Там з’являються найбільш незвичні фото, сповнені кольорів підземелля і захованої історії. Під землею також і найбільше небезпек: отруйні гази, завали, затоплені свердловини, і з цим треба давати собі раду. Але, чим це важче, тим більша сатисфакція.

 

Чи повертаєтесь у відвідані раніше місця ще раз?

 

– Часом, так. Коли випадає нагода побачити те ж місце інакше, бо я, наприклад, купив новий об’єктив, чи у новому світлі, без листя, або на сході сонця. Я не є прихильником графічних редакторів і перетворення об’єктів на фото у грізні місця із horror. Знімки мають бути сумні і символічні самі по собі – тим місцям, насправді, часто і не потрібно нічого додавати.

Чи були вже експозиції? І чи є у планах Україна, адже ви фотографуєте як українські об’єкти на території Польщі, так і польські пам’ятки на території України?

 

– Мав уже кілька персональних виставок у Жешуві та Мієльці – це були роботи з Чорнобиля та Прип’яті. Також брав участь у групових виставках разом з колегами у Кракові. Мої фото з покинутих церков були представлені на «Фестивалі трьох культур» у Влодаві.

 

Забуті святині – це, наразі, мій найбільший фотопроект – результат відвідання 57-ми покинутих і напівзруйнованих українських церков в Польщі. Був скрізь, де немає богослужіння, немає туристів, немає власників цих святинь. З часом із фотографії як документування з’явились фото мистецької вартості, що символічно говорили про нашу непросту історію, про те, як sacrum змінилось у profanum, але, разом з тим, залишається прекрасним. Надзвичайно хотілось рештки того прекрасного відновити, «оцілити». Фото з покинутих церков на території Польщі разом з фото польських костелів в Україні презентував у Музеї фотографії в Мієльці та в Палаці Потоцьких у Червонограді. Планувались також виставки у Івано-Франківську, Львові, Києві, але потім інтерес до теми вщух. Маю намір видати альбом цих фото, а потім прийде час і на експозиції.

 

Поруч із вашим іменем вказується цілий ряд професій: письменник, фотограф, мандрівник, дослідник, журналіст, викладач – котру із них вважаєте основною? Ким є Пйотр Дурак перш за все?

 

– Так, уже трохи назбиралось, але справа доволі проста. За освітою і покликанням я – вчитель польської мови. І це є моєю основною професією, у котрій я, на жаль, не маю змоги працювати, оскільки в школах немає місць для молодих вчителів. Тому, на даний час я працюю редактором регіонального тижневика « Корсо» у Мієльці, також є автором чималої кількості статей та репортажів, але цю свою діяльність трактую як  пристрасть, хоббі. Те ж саме і з фотографією.

 

Коли ви кажете: «У школах немає місць для молодих вчителів» – що, власне, маєте на увазі? В цьому твердженні відчувається безвихідь – чи, можливо, я помиляюсь?

 

– Ні, не помиляєтесь. Гадаю, що наша система освіти проходить зараз ті ж трансформації, що були відчутними наприкінці 70-х у США. Це добре проілюстровано у фільмі Pink Floyd «The Wall» ( пам’ятаю, як в дитинстві боявся тих маршируючих молотків у кліпі «Another brick on the wall»).

 

Система, спрямована продукувати людей, здатних в подальшому працювати, споживати, голосувати «як потрібно», але не мислити. Простіше кажучи, людей, якими легко маніпулювати.  Я ж розумію фах вчителя як місію, як виклик – маючи не так багато часу і можливостей, я ставив собі за мету заразити молодь любов’ю до літератури, до мистецтва. Я не боявся, скажімо, декламувати вірші, стоячи на столі, чи зіграти непритомність, інтерпретуючи «Велику Імпровізацію» з ІІІ частини «Dziadów», або грати на гітарі творчість польських поетів Качмарського чи Стахури.


comments powered by Disqus