4 листопада 2016

«Коли впритул розглядаєш старість, віра у світ зменшується»: чим живе геріатричний пансіонат

Львівський режисер експериментального театру Сашко Брама вже кілька років відвідує геріатричний пансіонат під Львовом. На основі реальних історій його мешканців була створена вистава «Осінь на Плутоні». Platfor.ma поговорила з Сашком про людей, які живуть в цьому закритому світі і те, як добро повертає їм віру у життя.

 

 

– Як ти опинився на «Плутоні»? 

 

– Якщо говорити власне про геріатричний пансіонат, тобто про конкретну фізичну локацію, то вперше потрапив туди два роки тому – допомагав друзям роздавати солодощі для його мешканців. А ось уже у процесі роботи над проектом як матеріалом для вистави в якийсь момент я почав сприймати «Плутон»  як метафізичний вимір, а не як фізичний. Тому бути на «Плутоні» в моєму розумінні – це втратити надію, звинуватити весь світ в своїх нещастях, сконцентруватися на своєму болю і проводити день за днем в стражданні.  У мене не все так трагічно, тому я не на «Плутоні», але дуже боюсь там опинитися.  Зрештою, в певні періоди життя ми все-таки туди потрапляємо.

 

– Пам’ятаєш свої враження, коли переступив поріг?

 

– Пам’ятаю запах – запах старості. У мене ще довго було відчуття, ніби він мене переслідує, вдома, всюди, ніби ним просякнуті мої речі і я сам.

 

– Як зустрічали мешканці? Яка загалом панує атмосфера?

 

– Люди, що там живуть, дуже самотні і прагнуть виговоритись, розказати себе, свій біль, свої історії. Коли вони говорять, то відчувають полегшення, і ми стали для них вдячними слухачами. Але їх історії – це сповіді з високою концентрацією відчаю, гніву і образи. І коли такий деструктивний матеріал проходить через тебе двічі на тиждень п’ятигодинними дозами, то це не минає безслідно. Період активного дослідження тривав дев’ять місяців, і за цей час я відчув, як пропущений через мене негатив в руйнує мою психіку, моє здоров’я і моє життя.

 

Справа дійшла до того, що я вже не міг слухати мешканців пансіонату, мене трусило від їх голосу, і приблизно на цьому етапі до нашого проекту долучилася арт-терапевт Олена Барбул. Вона запропонувала створити в пансіонаті арт-терапевтичну кімнату, що діятиме на регулярній основі. Сеанси арт-терапії не є панацеєю від всіх нещасть, але вони методом мистецьких практик допомагають людям звільнитися з власної ментальної клітки і звернути увагу на позитивні аспекти буття. Звичайно, не всі готові працювати над собою, боротися з власними лінню та депресією, в якій деколи так приємно перебувати, але за час функціонування арт-терапевтичної кімнати я був свідком маленьких чудес, що там відбувались. Хтось знаходив в собі сили вибачити, хтось приймав відповідальність за власне життя і свою поточну ситуацію, а хтось – відкривав в собі талант.

 

Наприклад Ліля – тридцятирічна дівчина з ДЦП. На першому занятті з арт-терапії вона зізналася, що завжди мріяла стати художницею. Тепер Ліля малює, і її роботи справді унікальні. Вона зображає світ за межами пансіонату, світ за яким вона підглядає, ніби через шпаринку, і у якому вона прагне жити, кохати, писати картини. Зараз ми з Оленою думаємо про організацію художньої виставки її робіт.

– Чи є щось спільне, що привело людей до притулку для самотніх? Можна сказати, наприклад, що це виключно люди із неблагополучних родин, чи люди, які зловживали алкоголем?

 

– Це люди різних соціальних статусів, різного рівня достатку, різних професій, у кожного із них за плечима своє прожите життя і, відповідно, – своя дорога в пансіонат. Те, що я зараз скажу, може звучати грубо або жорстко по відношенню до цих людей, але… пансіонат – це своєрідне пекло. Ми пожинаємо плоди власних вчинків.

 

– Чи можеш сказати, що спілкування з самотніми людьми якось вплинуло на твій світогляд, відкрило щось незриме, змінило тебе?

 

– Період роботи над цим проектом для мене був періодом роздумів про все на світі, але врешті-решт, ці думки можна звести до спільного знаменника – це тема цінностей. Що справді має цінність? Коли впритул розглядаєш старість, то віра в цей світ зменшується. Ти дуже чітко усвідомлюєш, що час у тебе забере твої здобутки, твоїх близьких, твій дім, твоє здоров’я і врешті – твоє тіло. І з чим ми лишаємось, коли покидаємо тіло? Лишаються тільки мої вічні стосунки з Богом. І Бог у моєму розумінні – не церкви, хрести чи дід на хмарах, Бог – причина всіх причин, найдосконаліша особа і найближчий друг всіх живих істот. І час, який я ще маю, можна використати по-різному, можна ганятися за примарами і боротися з вітряками, а можна накопичувати та розвивати реальні цінності. Є вибір, і цей вибір – моя персональна відповідальність за власне життя. Це моя релігія. Завдяки проекту я утвердився в цьому ще глибше.

 

– Яка історія вразила тебе найбільше? 

 

– Найбільше вразили не почуті історії, а побачені. Розкажу одну із них. Коли Олена тільки починала проводити сеанси арт-терапії, вона розвісила в коридорі малюнки, створені на попередніх сеансах, щоб заохотити мешканців пансіонату до відвідування занять. В них не проглядалось особливої художньої цінності, але вони принаймні були кольоровими – це вже трохи веселіше, ніж темні і сірі коридори. І ось наступного дня ми знайшли ці роботи на підлозі, вони були порвані. Мені було неприємно на це дивитися, що вже й казати про авторів – їм було настільки боляче і образливо, ці бабусі плакали. Дуже швидко ми дізналися, що цей вандалізм – справа рук такої баби Галі. На мої запитання вона агресивно стверджувала: «Цієї розмазні і каракуль тут не повинно бути, і я за цим слідкуватиму!» Тобто розмова скінчилася нічим.

 

Тоді до вирішення конфлікту долучилась наш арт-терапевт – Олена, і сталось диво – винуватиця плакала, просила вибачення і обіцяла, що такого більше не повториться. Ще вона сказала, що у світі так багато зла, бо ми самі його множимо, роблячи подібні вчинки. Після того, як ми вийшли від баби Галі, мене цікавило лише одне – що це була за магія у виконанні Олени. І ось, що вона відповіла: «Ми дивовижним чином зцілюємось в присутності того, хто вірить в наше світло, навіть коли ми заблукали у власній темряві. І коли ми навчимось бачити інших в світлі їх істинного Я, то таке бачення дає нам силу творити дива на благо їм самим. Це не озлоблені старички, а діти Бога, які зараз покриті власним гнівом та невіглаством, але світло їх душі може розсіяти їх темряву. Я в це вірю».

 

Історія баби Галі мала дивовижне продовження. Олена згуртувала інших учасників виказати підтримку бабі Галі. Тому, коли наступного разу мешканці пансіонату побачили бабу Галю, що прийшла малювати разом з ними, вони були щасливі, адже відчували себе причетними до створення дива.

– Чого ти очікуєш від прем’єри?

 

– Насправді нічого не очікую. Сама вистава не є для нас кінцевою метою. Це більше інструмент, завдяки якому можна буде робити добрі речі – дуже хочеться розвивати арт-терапевтичну кімнату в пансіонаті, яка зараз функціонує завдяки дотаціям небайдужих людей. Сподіваюсь, що завдяки виставі їх кількість буде збільшуватись. Також ця робота є хорошим приводом поговорити в театрі про важливі речі.

 

– Коли плануєте презентувати повну версію вистави?

 

– Робота вийшла на фінішну пряму, вже було два публічних покази робочої версії, тобто відбулась перевірка на публіку. Це нам допомогло проаналізувати свої сильні та слабкі сторони. Рухаємось далі. Прем’єру плануємо на кінець січня 2017-го. Справи гальмують певні фінансові труднощі. Попри те, що нас підтримала Львівська міська рада та доброчинці на Спільнокошті, грошей все одно не вистачає для остаточного та якісного завершення роботи. Ми пробували також запуститись на Kickstarter, але закордонний краудфандинг не пішов. Зараз думаємо про інші варіанти. Але надзвичайно тішить те, що з нами працюватиме театральний продюсер з Англії – Наталі Куєрол. Наталі допоможе розробити стратегію розвитку проекту. Залучення закордонного експерта стало можливим для нас завдяки гранту EDI Awards від Британської ради.

 

– Ти називаєш свій театр «експериментальним». Знаю також, що ви немало подорожуєте з виставами світом, ось нещодавно повернулись з Берліну. В чому унікальність «Осені на Плутоні»?

 

– Аби об’ємніше відтворити почуте, відчуте і побачене, «Осінь на Плутоні» створюється на перетині кількох видів мистецтва: сучасного танцю, документального театру, реалістичних ляльок, аудіо дизайну. Але в Європі міждисциплінарністю вже нікого не здивуєш.

 

– Які послання хотілось би донести глядачам?

 

– Ми не визначали якихось чітких меседжів, які хочемо донести, бо не бачимо в цьому потреби. Ця робота акумулює в собі наш досвід. У кожного з учасників проекту цей досвід індивідуальний. І більше того – він не є статичним. Відповідно, наша робота також не є статичним висловлюванням, вона жива. Сподіваюсь, що не помре.

 

– Куди звертатись тим, хто хотів би підтримати проект?

 

– Найзручніше – на мою особисту сторінку у Facebook.

 


В тему:

«Сказали: “Живи де хочеш“, я й прийшла сюди»: як волонтери побували у будинку престарілих

 

Фото: Мар'яна Клочко