24 листопада 2015

«Я маю знайти назву для себе»: український режисер британської п'єси про свою виставу

В Національному театрі ім. І. Франка нещодавно пройшла прем`єра постановки «Ножі в курках» за сучасною п’єсою шотландського драматурга Девіда Герровера. Виставу на головній сцені країни поставила молода режисерка з Харкова Ольга Турутя-Прасолова. Platfor.ma розпитала її про вибір п’єси, репетиції у великому театрі та українські паралелі із шотландським текстом.

 

 

На початку цього року Британська Рада разом із театром Франка оголосили про театральний конкурс. Молодим українським режисерам запропонували дати своє бачення сучасної британської драми. Влітку п’ятеро фіналістів презентували публічні читання та ескізи до п’єc, і найкращим визнали проект художника і режисеру лялькового театру Ольги Туруті-Прасолової, який і був втілений на сцені.

 

Ольга Турутя-Прасолова

«Ножі в курках» – драма про любовний трикутник. Орач Коник Вільям не покладає рук в сільській громаді десь в Шотландїї. Свою Жінку хлібороб порівнює з полем. А ще завзято ходить на інші поля, себто наліво. Якось Орач відправляє дружину до Мірошника змолоти зерно. Гілберт Горн – об’єкт ненависті всього села (не перепрацьовує, живе з мірки їхнього зерна, книжки в хаті тримає). Мірошник пригощає молодицю випивкою, спокушає і навчає писемності. У фіналі коханці вбивають Орача і розмірковують про майбутнє.

 

Невигадливий сюжет копає в глибину наших уявлень – на чому тримається світ, де межі свободи, де кордон між селом і містом, досліджує, що є відчуження, пізнання, мова, кохання. «Дивна, дивна п`єса, яку неможливо описати. Все, що ви можете сказати про неї: це є те, що є», – писали британські критики після прем`єри 1995 року. Відтоді «Ножі в курках» поставили в більш ніж в 25 країнах, а загалом п`єса є одним з блискучих взірців феномену «нової британської драми». Про це і інше Platfor.ma поговорила з режисером постановки.

 

– На конкурс було запропонувано на вибір три п`єси. Серед них – «Там вдалині» Керіл Черчилль та «Легені» Данкана Макміллана. Але ти обрала твір Девіда Герровера. Чому?

 

– Коли я прочитала «Ножі в курках», я зрозуміла, що це історія про мене.  І про мою бабусю, і про мою маму. Я відчула, що настільки знаю, про що це можна поставити, як це показати, що треба братися. Існує думка, що сільська жінка – це залізний стереотип. Мені хотілося показати, що і в селі є жінка, яка мислить. Просто мислення це – інакше. Я десь прочитала, що селяни – здебільшого фаталісти. Вони живуть далеко від міста, від траси, від лікарні, і все, що залежить від тебе, залежить тільки від тебе. Так само чинять і герої в цій п`єсі.

 

Якось в моє село переїхала дівчина зі своїми батьками. Одного разу я зайшла до них в гості і побачила крісло-гойдалку. Уявіть, в сільській хаті – крісло-гойдалка! Я була приголомшена: який незвичний предмет. Моє село Дивізія – це в Одеській області – побудовано за німецьким типом: всі вулиці рівні, будинки - однакові, розташування кімнат - однакове. Зайди в будь-яку хату і побачиш звичне умеблювання – ліжко, стіл і все. І так у всіх. Всі живуть однаково типово. І тут – крісло-гойдалка. І ти думаєш: я ж так само можу купити таке крісло, також можу щось змінювати, відрізнятися від інших. І персонаж Мірошник – це просто людина з іншим набором побутових предметів.

 

 

– Единбурзький театральний фестиваль анонсував прем`єру цієї вистави як «Казку про кохання та мову». Як ти її трактуєш?

 

– Ця історія про любовний трикутник, але кохання тут не головне. Слоганом до вистави я обрала цитату: «Коли в чогось є назва, то є й призначення. Тепер я маю знайти назву для себе». Знову ж таки, це з мого досвіду. Коли в селі, де всі вступають до сільгоспінституту, ти йдеш до художнього училища, будь готова триматися осібно. Усе село жене кіз та корів, а я – посеред села з етюдником.

 

Для мене це сучасна історія. Навіть сьогодні різниця між селом і містом величезна. Попри те, що подекуди в українському селі вже є інтернет, тамтешнє життя плине повільно. Наші селяни дивуються, здавалося б, звичайним речам. Моя бабуся ще застеляла хату соломою, коли в Америці вже користувалися пральною машинкою. Покажіть сьогодні комусь в селі ароматичні палички або запитайте, що таке кава-брейк, – там здивуються. Ми навмисне не конкретизуємо час і місце нашої вистави, граємо її в сірих кольорах, аби глядач сам для себе розфарбував цю історію.

 

– Село взагалі і українське зокрема лишається здебільшого релігійним. Чи присутня ця тема в твоїй виставі? Адже в тексті є думка про те, що мова і пізнання світу – це злочин проти бога, це можливість самому стати Творцем.

 

– Мене більше цікавить не стільки релігія, скільки забобони. Парадоксально, чим людина релігійніша, тим більш забобонна. Марновірства для мене – це перекладання власної відповідальності. Розказую смішну історію. Прийшла в театр Франка на першу репетицію, розклала текст на підлозі, піднімаю очі, а актори – в шоці: «Ти що!» Виявляється, не можна класти текст додолу. І навіть існує окремий ритуал, як його правильно підняти, якщо він випадково впав – треба сісти на аркуш і піднятися, притискаючи його до сідниць. Дивно, що людей лякають такі забобони. Дивно, що Жінку лякає Мірошник.

В п`єсі Герровер натякає на його фольклорний імідж. Він ніби чаклун, злодій. Ще зі студентських часів я пам`ятаю мельника з повісті Отфріда Пройслера «Крабат, або Казки Старого Млина». Там він не просто злодій, а саме уособлення пекла. Але в цій п`єсі Мірошник – просто жертва лихої слави. Коли в селі комусь дають прізвисько, воно чіпляється до нього, до його дружини, до його дітей, до всього роду. Приміром, поцупив чоловік на підпитку банку повидла, і він «повидло» – на все життя. І жінка його «повидло», і діти його «повидло». І це жахливо. Поки ти не поїдеш з села, ти «повидло» аж до скону. Так і з Мірошником. Село вирішило, що він нечиста сила – і все. А що він такого накоїв? Та нічого. Просто зробив з Жінки жінку – відрубав її курячу голову. Це – метафора.

 

– Поруч із селянами в твоїй виставі діють півень з куркою. Я так розумію, що саме через ці відверті етюди з домашніми птицями вистава отримала вікове обмеження «16+»?

 

– У виставі є другий пластичний план: кури – це проекція подружжя. Там є сцени насилля. Але це не насилля над жінкою – це насилля над обома. Оцей побут душить обох партнерів. І ми як оті кури довбаємо один одного. Пластичні етюди поставила прекрасний хореограф Ольга Семьошкіна. У виставі ніхто не роздягається, ми даємо поживу для фантазії, а це завжди цікавіше. Глядачі додумають собі набагато відвертіше, ніж ми могли б це показати. Але ця вистава точно не для дітей.

 

– Як тебе прийняли в театрі Франка?

 

– Ну, я – лялькар. І це пояснює момент недовіри до мене, який виник на початку. Але це швидко минуло. Я довірилася акторам і відчула їхню підтримку. Два склади акторів пропонують різні характери. Дмитро Завадський грає Вільяма, що називається, «зціпивши зуби». А Ренат Сєттаров навпаки – вибух емоцій. Я вірю їм обом. Ми обговорюємо кожен рух, кожну сцену. А наступного дня вони приносять на репетицію власні пропозиції щодо характерів. Інколи трапляється не так, як я планувала, та потім переконуюсь, що вийшло ще краще. Мене так само підтримали всі виробничі цехи театру – костюми, декорації були створені швидко і якнайліпше.

 

 

– Як професійний художник ти виступила тут ще й сценографом?

 

– Розробка декорацій, костюмів і реквізиту – моя. В цій виставі я використовую два кольори – сірий та зелений. Ще напочатку мені прийшла ідея з лаймом. Мірошник пригощає жінку текілою, закушуючи лаймом із сіллю. Весь цей коктейльний ритуал для села –дивина: невже не можна просто взяти й випити. А з іншого боку, хіба коктейль не урізноманітнює наше життя? І цей яскравий лайм дражнить і вибухає на тлі наших сірих декорацій.

 

– Як гадаєш, як вибухне і зміниться твоє життя після прем`єри?

 

– А ніяк! Бо ж моя вистава про те, що не треба нікуди їхати, аби щось змінити в своєму житті. Оновіть своє життя тут. Я приїхала до Києва тільки навчитися і не збираюся сюди переїжджати. Не треба розпорошувати своє життя по інших театрах. Колись я обирала між Києвом та Харковом, то зрозуміла, що Київ – не моя атмосфера. В мене викликають повагу мої одногрупники: всі ми вчилися на заочному, але всі повернулися до своїх рідних міст. Уявіть, як це добре, коли в твоєму місті є театр, куди приходять діти. Коли хтось у твоєму місті робить життя цікавішим. В Харкові, де я зараз мешкаю зі своєю родиною, набагато важче робити вистави, ніж в Києві, збирати свого глядача. Але мені важливо повернутися і працювати там.

 

Найближчі прем’єрні покази: 25 листопада, 12 грудня.

 

Фото – Валерія Ландар (прес-служба театру Франка).


comments powered by Disqus