19 березня 2016

«Надмета театру – перетворення травми на сильний досвід»: документальна вистава «Миколаївка»

Цього року фестиваль Docudays UA вносить до своєї програми новий жанр – театр свідка. 26 березня у Києві пройде показ документальної вистави «Миколаївка», де звичайні люди не грають, а діляться своїм і справжнім: діти з невеликого села Донецької області розповідають про війну. Режисерка Катерина Горностай поговорилa з творцями цієї вистави драматургом Наталею Ворожбит та постановником Ґеорґом Жено про документальний театр та його глядача.

 

Фотографія: shutterstock.com

 

Катерина Горностай: Театр свідка складається із величезної кількості свідчень. І часто це справді страшні історії. Робота драматурга полягає в тому, щоб надати цьому форму, але як ти справляєшся з цим потоком?

 

Наталя Ворожбит: Насправді, приходить не така велика кількість людей. Із кожним ми спілкуємося кілька годин, а з них треба вибрати 10 хвилин максимум і це, мабуть, найскладніше. Але мені, чесно кажучи, це робити не складно, бо я люблю слухати людей.

 

Документальні вистави треба робити швидко, бо якщо довго над ними працювати – втратиться свіжість. У таких проектів коротке життя. Герої на 10-й раз будуть вже розповідати свої історії, як роботи. Якось на репетиції перед п’ятою виставою хтось з дітей сказав: «Я вже нічого не відчуваю». Правда потім вони знов вийдуть до глядача і цю історію він чутиме вперше. Діти відчувають це, тому при глядачеві - все одно переживають все заново.

 

Ґеорґ Жено: Через це мені і подобається працювати з Наталею. Вона - хірург. Дуже важливо, коли слухаєш людину, яка прийшла до нас розповісти свою історію, – зрозуміти, що ця людина не говорить нам або що проговорює випадково. Ми ж дуже багато речей можемо сказати «між іншим», не усвідомлюючи, що це насправді найважливіше. І щоразу перед спектаклем Наталя з нашими героями дуже глибоко і точно проговорює, щоб вони не завчали текст, але щоб зберігали його структуру.

 

Н.В. Ми забороняємо записувати свої тексти навіть людям, які їх будуть розказувати на сцені, тому що вони знають суть на противагу актору, який повинен вивчити текст. Ми просто домовляємось: «Ти розповідаєш цей момент, цей момент і цей момент. А як розповідаєш – у цьому ти абсолютно вільний». Смішно те, що найчастіше вони забувають половину своїх текстів, а я їм нагадую, хоча я теж не записую ніде. З дітьми дуже смішно – вони взагалі все забувають: «Наталю! Наталю, а що тут?» – «Ти забув ось це. А ти не сказав ось цього» – ніби в мене є якийсь підручник, за яким перевіряю їхні історії.

 

Наталя Ворожбит. Фотографія: Наталка Дяченко

  

Ґ.Ж. Зазвичай, коли я працюю з дітьми, я прошу їх принести предмет та розповісти про нього. «Принеси мені щось з дому чи з міста, але таке, що є для тебе важливим, і розкажи про нього». Якщо людина розповість про цей предмет – вона більше розкриється. 

 

Одна дівчинка принесла нам прапор і герб Росії, які вона ночами шила для свого хлопця. Принесла і показала нам усім, Ворожбит аж зблідла. Монолог цієї героїні у спектаклі про те, як зустріч із західними та українськими волонтерами змінила її життя, і про те як її про-російсько налаштований хлопець забороняв їй бачитись з нами, волонтерами.

 

У нас з Наталею однозначні політичні вподобання. Ми не приховуємо їх навіть перед дітьми. З іншого боку, для нас важливим є те, щоб у нашому спектаклі вони почували себе вільно та висловлювали навіть проросійські погляди. Слухати це нам важко, але дуже важливо.

 

К.Г. Напевне, перший раз був найважливішим. А як потім?

 

Ґ.Ж. Не впевнений. Мені здається, що найважливішим був спектакль у Сєвєродонецьку. Діти ж звикли до того, як ними всі захоплюються, – які вони сміливі, хороші, – на Гогольfestі таке було, у Львові і всюди. А в Сєвєродонецьку прийшов глядач, який не ходить на Гогольfestі не знає про такий театр. Тому було багато критики. Діти, звичайно, образились. Це був найскладніший спектакль, але діти не втратили бойового духу для наступних вистав, що найважливіше.

 

До речі, діти нам відмовили у спробі створити спектакль для широкого загалу в самій Миколаївці. Була прем’єра в їхній школі, але деякі з героїв не хочуть, щоб батьки або сусіди це побачили. І взагалі, все це добровільно. Добровільно до кінця. Наші герої можуть відмовитись брати участь у виставі за 5 хвилин до її початку. І я завжди кажу їм, що якщо вони більше не відчувають того, що це щось їм дає, – отже, більше не варто брати участь. Мінімальна ціль – щоб діти, поділившись своїми історіями, відчували, що їх не залишили з цим наодинці. Надмета театру – перетворення своєї травми на сильний досвід, який укріпить особистість. Як говорить Ксенія Перетрухіна, сучасний художник – це не той, хто ілюструє, а той, хто створює простір довіри, в якому людина відчуває, що «я можу поділитися цим» і раптом отримує  від глядачів зворотній зв’язок.

 

Ґеорґ Жено. Фотографія: Катерина Горностай

 

Через п’ять років діти будуть більше згадувати те, як люди приходили та приїздили послухати їх, ніж ці чотири дні війни, про які вони розповідають на сцені. Людина, яка не пережила цих страшних подій, не може уявити, що вони відчувають.

 

К.Г. Але, окрім страшних історій, ваші спектаклі містять і дуже радісні та смішні розповіді…

 

Ґ.Ж. У нас там різні історії – про перше кохання, про дружбу, і поряд з цим дуже складні про те, як хлопця героїні вбили під час воєнних дій. Таким чином ми намагаємося створювати драматургічними засобами простір довіри всередині спектаклю – щоб наші герої почували себе комфортно, а глядач інколи виринав з тяжких історій на легші. Але найбільш «заборонене», що ми з Наташею робимо (за що нас би побили люди в майстерні Марини Разбєжкіної) – це позитивні фінали. Бо нас вражає, наскільки світлі люди живуть в містах, які пережили таке...

           

К.Г. Дуже хочеться, щоб такий театр побачив масовий глядач. Хоча є підозра, що він іще не готовий до такої відкритості та експериментів. Варто згадати останню прем’єру режисера Андрія Мая на камерній сцені театру імені Франка зі спектаклем «Любов/Секс»…

 

Ґ.Ж. Такої відкритості місцевий глядач просто не очікував. І хоч нашими спектаклями ми не маємо права провокувати, оскільки ми співпрацюємо із справжніми людьми та їх травмами, проте Андрій зробив правильно. 

 

Сучасне українське суспільство, особливо після Майдану, заслуговує на театр, що відповідає новому мисленню. Якщо в Києві походити до театрів та подивитися репертуари – це жах, це реальне марнування часу в 90% випадків, особливо в державних закладах. Театр повинен мати соціальну відповідальність.

 

Н.В. Але те, що на камерній сцені Франка того року були поставлені «Щоденники Майдану» (про який ми вже писали. – Platfor.ma) – це вже прорив! Це ж класичний академічний театр.

 

К.Г. Але якщо такі експериментальні постановки залишаться на маленьких сценах – певна частина публіки ніколи не побачить їх.

 

Н.В. Ну так. Нема ж задачі всіх підсадити на документальний театр. Через документальний театр дуже зручно навіть не аналізувати, а фіксувати те, що зараз відбувається. Це таке швидке реагування. Писати свій текст – це не швидке реагування, це треба щоб час пройшов, щоб в голові воно вклалося, якось все це переосмислити.

 

К.Г. Ми всі зараз боїмося ігрових фільмів про Майдан...

 

Н.В. Так. Про Майдан, про війну. Тому документалістика – найшвидший, найлегший та найбільш чесний спосіб.

 

К.Г. Але ж в театрах все одно повні зали на «позитивних» і смішних виставах з хеппі-ендом. Виходить, людям подобається такий театр?

 

Г.Ж. Це не аргумент. Я думаю, що люди просто звикли. Звідки їм знати, яким ще може бути театр, якщо вони його не бачили іншим? Потенціал глядача недооцінено.

 

К.Г. Найбільше в вашому театрі мене здивувало, як реагують на дійство глядачі. Вистава виглядає, як колективний сеанс психотерапії.

 

Н.В. Так! Із глядачем розмовляють його мовою такі ж люди, як і він. Часто на обговореннях люди починають вставати і розповідати: «А от у мене...»

 

К.Г. Театр свідка – це завжди дуже особисті історії. Знімаючи кіно, я також поки що беру лише дуже особисті теми. І я розумію, що глядач опиняється в неоднозначному становищі. Він не може критикувати, тому що це стосується конкретного життя конкретної людини…

 

Г.Ж. Ні, може!

 

К.Г. Але тут все одно інший градус, тому що життя автора і персонажа невід'ємні. З іншого боку, глядачу інколи така розмова видається заблизькою, як підглядання. Йому незручно, бо перегляд такої вистави чи кіно вимагає теж в чомусь признатися, принаймні собі.

 

Ґ.Ж. Так і є. Мені цікавий саме такий театр, адже він, мені здається, найкорисніший. Саме з такою тематикою, коли людина ділиться чимось особистим. Важко чіпати людину, тому що, Боже мій, вона розповідає, які її зґвалтували, так? Ні! Якраз якщо розповідати про це дуже погано, погано поставити на сцені, – виникає велика проблема. Давайте не будемо жаліти людей, які роблять щось сміливо, але погано. Що таке успішний виступ? Це пошук форми для роботи із глядачем. І не простої форми.

 

К.Г. Жалість узагалі найстрашніше з того, що може бути в мистецтві. Адже мова не про жалість, а про співпереживання. Але як бути з автором, який намагається маніпулювати глядачем або не зовсім правдивий, або занадто щось проповідує?

 

Г.Ж. Я дуже люблю п’єсу «Дика гуска» Ібсена про те, що підтримувати людей – це не кров з носу відкривати їх очі на правду. Мені здається, наші ілюзії нам дуже допомагають: ілюзія себе, ілюзія світу. П’єса про те, як людина намагається всім донести свою правду про відсутність сенсу то одного, то іншого і вона в усьому права, але справа, насправді, трохи в іншому.


comments powered by Disqus