7 серпня 2015

Микола Рябчук: «Українська література функціонує на засадах квазі-діаспори»

Український поет, публіцист та культурний діяч Микола Рябчук на цьому тижні прочитав лекцію у PinchukArtCentre у рамках літературної програми «Межі поколінь: 1985–2004» на тему «Вісімдесятники: з андеграунду до мейнстріму». Platfor.ma записала найцікавіші моменти його виступу.

 

Фотографія: shutterstock.com

Теоретично, до кожного покоління можно застосовувати подібний термін. Але прижилися тільки два терміни такого типу – шістдесятники і вісімдесятники. В чому особливість цих рухів? Чому саме ці терміни прижилися? Я вважаю, тому що вони збіглися з певними суспільно-політичними змінами. Шістдесятники вилились на хвилі хрущьовської відлиги, на хвилі певної ліберелізації у Радянському Союзі. Вісімдесятники, у свою чергу, з'явилися на хвилі перебудови. Тому вони завдячують своїй появі певним процесам у країні.

 

 

Я дуже критичний до шістдесятників, особливо до тих, які стали частиною офіціозу. Це взагалі окрема тема, адже вони з'явилися на хвилі відлиги, яка вже за декілька років була заморожена. Почались «холоди», репресії і більшість з них стали колаборантами. Від їхнього нонконформізму залишилось дуже мало. А ті, хто зберіг дух шістдесятництва, стали жертвою політичних репресій. Вони пішли у табори, у вигнання, перестали друкуватися. Це було дуже трагічне покоління. Я маю до них певний критицизм, але я розумію, як їм було важко.

 

Сьогодні дуже складно уявити ситуацію 1950-років, коли це покоління було молодим. Що вони читали? Очевидно, була класика, цензурована, нецензурована, але була. Але якою була масова література? Ви не повірите, але перша книжка Гемінгуея у СРСР з'явилася лише наприкінці 1950-х років. Причому це була брошурка серії «Путешествия. Приключения. Фантастика» і це було саме «путешествие» – нариси про Африку. Потім вже почали виходити інші книжки, але по цьому можна зрозуміти дух часу, коли навіть прогресивний з точки зору радянської ідеології Гемінгуей не друкувався.

 

Я пам'ятаю, як в одній подорожі до Варшави на початку 1990-х років довго розмовляв з Ліною Костенко. У мене, на щастя, була пляшка коньяку і ми зуміли добре розговоритись. Одним з головних питань, яке мене цікавило, було таким: що читали молоді люди на початку 1950-х років? Вона сказала, що із сучасної літератури вона мала доступ до Пастернака, Цвєтаєвої, Ахматової, тому що було певне середовище молодих людей у Києві, з якими вона мала контакти і вони передавали їй ці книжки. Та я припускаю, що мало хто з тієї молоді мав доступ до такої напівлегальної літератури, тому що це було занадто небезпечно.

 

 

Термін вісімдесятники прив'язують до антології вісімдесятників, яка вийшла в Едмонтоні у 1990-му році. Це дуже скромна книжка – «Антологія нової української поезії» – видання Канадського інституту українських студій. Редактори не хотіли підставляти авторів, адже ще існував СРСР, тому брали тільки ті тексти, які вже друкувались в радянських виданнях. Але ця книжка була знаменною, тому що вона підсумувала певний етап. Там було приблизно три десятки авторів. Цікаво, що книжка об'єднувала два різні покоління. Там були і автори, які починали у 1960-х роках, але не встигли «проскочити» і видати книжки. І були зовсім молоді таланти, які тільки починали писати свої перші тексти. Дуже символічним було сусідство у цій книзі двох Могильних – Віктора (батька) і Аттили (сина). Вони разом дебютували у цій антології як вісімдесятники. Тобто це досить умовна категорія.

 

Те, що у одній обоймі збіглися люди різних генерацій, робило все це дуже цікавим. За роки застою накопичилась енергія і вона вихлопнулася, з'явилась у публікаціях, у друку. Було відчуття відчуття певного подиву, адже виявляється, у нас є література. На тлі повної пустелі 1970-х років раптом з'являються сильні і потужні тексти.

 

 

 

Самвидав

Самвидав з'явився тоді, коли хрущьовська відлига була заморожена. Він з'являється by default, тому що тексти, які писалися ніби то до друку, виявилися непрохідними. Клімат змінився, цензура пожорсткішала і автори не мали іншого виходу, як пускати ці речі між собою, через знайомих. Це тексти, які писалися не для закордону або нелегального поширення, вони писалися для публіки. Вони всі мали певні надії, певні ілюзії на публікацію.

 

Отже самвидав з'явився мимоволі, вимушено, але він дуже скоро набув форми не лише політичної форми, але й мистецької. Для того, щоб з'явилися книжки, необхідно було провести певний прихований процес. Мусили бути середовища, мусили бути тексти, обміни думками, книжками, ідеями. Під час наростання репресій, які досягли свого піку у 1972-му році, енергія йшла від політичної діяльності до мистецької. Було занадто небезпечно займатися політичним самвидавом. Ці речі накопичувалися, поширювалися. Найпотужніші середовища були у Львові і Києві, але існували вони і в інших містах. Це були цікаві поїздки один до одного, відкриття братів по розуму. Виявлялося, що ти не сам, ти не один якийсь божевільний, який пише незрозуміло що і для кого. Ми знали, що ця система закінчиться, але не за нашого життя. Тому нам важливо було знати, що ти не сам, що є такі ж люди, які подібно до тебе мислять і діють.

 

Молодим людям було важливо відчуття певної команди, де усі добрі гравці, де кожен на своєму місці і виконує свою функцію. Дуже важливим для нашого середовища були аналогії до опису середовищ, які мали подібні проблеми - невизнання, остракізм у суспільстві. Це, наприклад, парижська богема початку ХХ ст. Вони усі були нашими улюбленцями. Я всім рекомендую прочитати книжку Юлії Хартвіг «Аполінер». Це була наша настільна книга. Вона розповідає про середовище навколо Гійома Аполлінера.  Про молодих людей, в яких ми бачили себе. Це допомогло вижити, не здатися, не капітулювати, не піти на колаборацію.

 

 

Коли у 1980-х роках трішечки опустили ці рамки, вся це енергія вихлепнулась. Я був упорядником альманаху «Вітрила», який був присвячений дебютам. Для мене це була чудова нагода витягнути тих молодих поетів, яких я знав. Я довго співпрацював з андеграундом. Я знав, що діється в Україні, знав альтернативну літературу. Я намагався протягнути туди все, що міг, наскільки це було можливо у 1985-му році, коли тільки починалась перебудова. Редактори і цензори дуже швидко розгадали мої задуми і пхали туди авторів, яких я не хотів, які не пасують до цієї антології. Але мушу віддати належне редакторам за те, що вони заплющили очі на мій останній фокус у цій антології – я закінчив її добіркою перекладів італійських герметистів – поетів часів Мусоліні, які змушені були знаходити відповідну до часу мову. Мій меседж був зрозумілим для тих, хто міг розуміти.

 

До кінця перебудови усе, що накопичилось за роки, що було більш чи менш цікавим для української літератури, було надруковано.

 

Треба зазначити ще один важливий момент, який вдалося реалізувати наприкінці 1980-х років. Це антологія молодої, андеграундної української прози, яка вийшла у кількох номерах журналу «Березіль». Вони погодились опублікувати декілька текстів, починаючи від армійських оповідань Юрія Андруховича і закінчуючи цілим рядом інших письменників. Це була дуже успішна антологія. Треба розуміти, що тоді, щоб видати щось подібне, необхідно було відгородити себе офіційними людьми. Брати офіційного автора – це були компромісні речі, але завдяки цьому можна було проводити щось незвичне. Якщо глянути армійські оповідання Андруховича, то роком раніше вони були би кримінальні. Коли Юрко їх написав, він давав читати, але дуже просив не поширювати. Тому що те, як там описувалась радянська армія, тягнуло на статтю кримінального кодексу.

 

Мейнстрім

Далі варто було очікувати, що українська література піде вперед величезними кроками, а виявилося, що ні. Замало просто мати добру літературу, добрі тексти. Тому що літературний процес складається не тільки з текстів, а й з критики, премій і різноманітних інституцій. Навіть мережа книгарень – це теж частина літературного процесу. Дуже швидко ми переконалися, що самих текстів не досить.

 

Ви можете взяти будь-які газети: американські, британські, німецькі, польські – майже у кожній ви знайдете принаймні сторінку присвячену культурі і, як мінімум, одну рецензію на нову книжку. І візьміть мейнстрімні газети України, знайдіть там рецензію на нову книжку – не вийде. Це дрібна деталь, але з таких деталей складається мережа. Для того, щоб література існувала, щоб вона дійсно була мейнстрімною – імена і тексти повинні звучати, повторюватись, обговорюватись.

 

 

В Україні середовище розріджене. Ми дуже велика країна, в якій відсоток людей охочих читати українською мовою непропорційно малий. Українська література добра, якісна. Це література хорошої середньої за розмірами європейської країни – Болгарії, Словаччини, Хорватії, Сербії. Вона не покриває країну з населенням 40-50 млн. Це головний виклик, тому що через це не відбувається ланцюгова реакція. Активна частка не поширюється, не збуджує іншу частку і тому ця інформація гасне, залишається на маргінальних сайтах, у маргінальних виданнях.

 

Я колись озвучив крамольну тезу, що українська література функціонує на засадах квазі-діаспори. Тобто є кілька книгарень, відбуваються певні заходи, є середовища, але це не мейнстрім. Це меншинна література. Це великий виклик для усіх нас. В усіх країнах усе менше людей читає і купує книжки, але тут ще є проблема певної мовної упередженності. Є велика частина населення, яка апріорі не вірить у те, що українською мовою може бути щось цікаве. Ця частина перебуває у метрополіально-колоніальному культурному просторі і вважає, що усе цікаве робиться або поширюється з Москви.

 

Головна зміна, яка відбулася за останні 20 років – це те, що українська література заповнила усі ніши. Сьогодні ми маємо не тільки першокласну поезію, а й добру прозу, з якою завжди було складніше, маємо добрі романи, есеїстику, масову літературу. Вона здатна задовільнити попит читача. Є те, чого раніше не було. Єдина проблема – зв`язати ці ниточки, замкнути це все у нормальний, літературний процес, якого поки що немає. Навіть міжнародні премії, які здобувають наші письменники, не отримують великого розголосу в Україні. Це тенденція, з якою ми будемо жити ще довго.


comments powered by Disqus