12 вересня 2016

«Ми зробили дещо більше, ніж напис на стіні»: хто пише вірші на львівських будинках

Останніми роками Львів тішить око туриста не тільки старими будівлями — зароджуються та прокидаються різноманітні громадські культурні ініціативи, які значним чином намагаються поліпшити сприйняття міста. З 2014 року на стінах львівських будівель почали з'являтися вірші відомих українських поетів та поетес. Авторами цієї акції є громадська організація «Project#1» — група ініціативних друзів, які намагаються захистити власне місто від вандалізму, а поруч з тим виховати в людях любов до власного простору і привчити містян читати вірші. Один із керівників проекту Юрій Кирилич розповів Platfor.ma, звідки на львівських стінах з'явилися вірші та яку мету мають волонтери, розмальовуючи будинки римованими рядками.

 

 

«Людям треба дати відчуття власності на простір»

Ідея нашої ініціативи — розвиток суспільства, де ми живемо, а також захист публічного простору від вандалізму. Проект є антивандальною та культурною ініціативою, що має на меті розвинути відчуття простору і права власності на нього у містян.

 

Свого часу ми почали говорити, що багато речей можна досягнути, давши людям відчуття власності. Коли, наприклад, завод є у власності держави, то в нього не виходить бути ефективним, а коли стає приватним, коли його хтось бере у власність — ефективність підвищується.

Юрій Кирилич

Так само з містом: коли люди бачать завандалені стіни будинків, хтось скаже: «Давайте покличемо спеціальну службу!», інші заперечать: «Ні — треба штрафи!» Моя ж позиція інакша. Треба людям дати відчуття власності — щоб вони пишалися тим, що їх оточує — тоді ніхто не буде псувати простір. Це психологічний момент.

 

Чому саме вірші? Це моя пропозиція, відгомін мого хобі і захоплення поезією. Львів і так гарне місто, та й ми не мали можливості малювати складні картини — отже, вирішили просто прикрасити вулиці віршами.

 

Зараз ми маємо від двадцяти до тридцяти робіт. Але в інші міста не йдемо, тому що наш проект для Львова та для львів'ян. Коли ініціатива стала відомою, до нас почали звертатися різноманітні активісти, питати, як таке зробити, що треба, аби вірші з'явилися і в інших містах. А все дуже просто — потрібен лише аркуш А-4, на якому треба написати заяву в міськраду, фарба — і все.

 

Коли кількість людей, що цікавилися нашою ініціативою, досягла п'ятого десятку, я створив спеціальну інструкцію. Там вказано: куди йти, який дозвіл отримувати та якою фарбою і як саме користуватися.

«Ми зробили дещо більше, ніж напис на стіні»

Особливо я дуже ціную наш пілотний проект, першу стіну, з якої все почалося. Після цієї роботи я зрозумів, що ми зробили дещо більше, ніж просто напис на стіні. Я зрозумів, який це має вплив. Ми відчули певний потік, джерело енергії, яке вказало нам, що ми на правильному шляху.

 

На тій стіні нанесено вірш Іздрика «Молитва». Він там вже близько двох років. Коли ми його наносили, то був розпал війни, Іловайський котел, тощо. Ніхто не розуміє, чи слова Іздрика є ліричними рядками, чи мова йде про війну, про солдата. Навпроти того вірша є зупинка і я бачив, як на нього реагують люди. Для мене ця робота є дуже важливою.

 

Кожна наступна наша робота складніша і в неї вкладається більше сенсу. Ми змінюємо шрифти, додаємо якусь графіку. Нещодавно дівчата працювали над віршом Симоненка, який нанесений на фоні темного силуету жінки.

 

Як обираються вірші? Я кажу людям, що в нас є стіна, а в мене є дозвіл на її розпис. Потім приймаю пропозиції: єдина умова — ми арелігійний та аполітичний проект. Також важливо, щоб вірші не були примітивними та не ображали чиїсь почуття.

 

Львів'яни почали сприймати проект як актив Львова. Вони не шукають, хто це зробив — вони пишаються що це є, і знають, що так і має бути. І дуже важливо, що існує саме таке сприйняття, бо ми задаємо тренд творення міста, ставимо певну планку.

 

Культура, освіта і традиції є основою будь-якої нації. Вже звідси йдуть економічний розвиток, політичне благополуччя. Без культури не може бути самоідентифікації. З початком війни в нас виникла проблема: хто ми є? Українці, європейці? Культура ж дає можливість людині зрозуміти, на якому вона місці. І після досягнення цього розуміння вона вже може розвиватися як господар на своїй території.

 

Це те, що ми пропагуємо. Ви можете спитати: що він дає, той вірш? Автори віршів — представники нашого народу. Ми маємо на одних стінах людей, які пишуть зараз — Жадана, Іздрика. А на інших бачимо шістдесятників, людей, які творили 50 років тому. А десь ще — вірші двохсотрічної давнини, тощо. Таким чином ми показуємо етимологію розвитку нації, кореню людини.

«Ми лише подали приклад»

Сам проект фінансується декількома людьми включно зі мною. Навіть не рахував ніколи, скільки ми витратили грошей... Може десять, може двадцять тисяч гривень. Вартість кожної роботи залежить від певних чинників. Наприклад, вірш Симоненка нанесений на стіну, яка була в дуже поганому стані. Ми мусили її пофарбувати, привести в нормальний стан, намалювати силует і нанести рядки. Така робота коштувала нам приблизно півтори тисячі. Натомість є роботи, які майже нічого не коштували — де купувалося лише 500 грам фарби. Якщо порахувати всі чинники, то робота може коштувати від 200 до 1500 грн.

 

Ніколи не сприймав питання співпраці з владою як пошук порозумінь. Що означає «шукати порозуміння»? Влада ж працює на нас, ми їй платимо податки — отже, вона має нам допомагати. Ми ніколи не відчували ніякого супротиву влади. Навпаки, бачили підтримку, особливо зараз, коли все це стало настільки легко. Іноді навіть сама влада подає нам деякі пропозиції. Дозвільна процедура викликає необґрунтований страх у нашого суспільства. А проблем нема взагалі ніяких — головне мати бажання, розібратися в законі і працювати.

 

Мені навіть дивно зараз, коли в нас питають про наші ідеї — ми ж нічого такого не зробили! Двадцять віршів — це двадцять днів роботи. А зараз про це каже велика кількість людей, не дивлячись на те, що це лише одна маленька ініціатива. Ми лише подали приклад, зробили поштовх для суспільства.

 

Я сам економіст-міжнародник, захистив дисертацію і працюю за цією спеціальністю, займаюся економічною аналітикою. Я ніколи в житті не брав в руки пензлика, не написав жодного вірша, я абсолютно не людина культури. Ми показуємо, що будь-хто може зробити хоча б щось.

 

"Project#1" не закінчується віршами. Ми робимо дуже багато інших проектів, просто деякі з них не стали настільки відомими. Є речі, які я вважаю більш важливими, якими я трохи більше пишаюся. Наприклад, минулого року, коли був пік війни і люди не знали, як поводитися: чи будуть танки в Києві, чому курс валюти літає — тоді було дуже багато російської пропаганди, люди не розуміли де є правда, а де брехня. І ми виступили співорганізаторами семінарів по протидії пропаганді у Львові. Професорка Львівського національного університету Галина Мацюк подала ідею — і ми зібрали семінар, на який запросили по два-три викладача з кожного університету України. Спеціально для них найкращі європейські спеціалісти розповідали, як сприймати пропаганду, як їй протидіяти.

 

Потім ці професори роз'їхалися по своїм університетам, розповіли про нові знання студентам, а студенти — своїм батькам. Такий от непублічний, суто науковий захід спробував надати певні відповіді на актуальні питання в період, коли суспільство шукало ці відповіді, поглинало інформацію, наче губка.

 

Якщо ти бачиш можливість — треба брати ініціативу в свої руки і робити. Це дуже просто насправді, і тільки так можна збудувати країну, в якій буде комфортно жити нашим дітям.

 

Фото: Микита Гладченко, «Project#1».


comments powered by Disqus