7 червня 2016

Кино с доставкой в Киев: почему послесловие фестиваля «86» – это интересно

С 10 по 12 июня в Киеве пройдет послесловие III Фестиваля кино и урбанистики «86». За эти несколько дней в столице покажут лучшие фильмы прошедшего недавно в Славутиче форума. В том числе ленты о взрослении современных подростков, о жизни вроде бы умершего и заброшенного Рыбальского моста в Киеве, а также о том, как работает метро. Platfor.ma задала создателям этих фильмов по три вопроса.

 

 

 

 

 

«Ты же Амелия», Дмитрий Бурко, Елена Москальчук 

 

Что интересного и важного вы узнали о главном герое своего фильма за время работы над ним?

 

Самое важное и интересное вы все же увидите в самом фильме. Из того, что не вошло ленту – Амелия выпускница, поет в хоре и у нее аллергия почти на все продукты мира. А когда она увидела фильм о себе, то сказала: «Какая же я злюка!»

 

Если серьезно, то мы поняли (или вспомнили?), что жизнь подростка совсем непроста. Это плотный график – школа, кружки, репетиторы, до девяти вечера быть дома, – а еще 50 грн карманных денег на три дня. Кроме того, подростков, как они считают, часто воспринимают несерьезно и им приходиться врать про свой возраст, чтобы общаться с людьми постарше. Но при этом энергия из них так и хлещет, и мы за время съемок ею здорово подзарядились. Да и многое узнали о себе. Оказывается, два человека, привыкшие лишь к коммерческим заказам, могут целыми днями пропадать, снимая детей в школе, возвращаться поздно домой и с горящими глазами жадно пересматривать отснятый материал – и так несколько месяцев подряд.

 

Что автор чувствует, когда впервые видит свою картину на большом экране?

 

Из показа в Славутиче запомнилось обостренное ощущение настроений зала – как будто вот эту сцену зал понял, принял, почувствовал – тепло пошло, а эту нет – и ощущается холод. Мы это каким-то образом спинами чувствовали. Пожалуй, если одним словом, то это волнение. Волнение и радость!

 

Почему украинцам стоит посмотреть вашу ленту?

Фильм стоит посмотреть всем (не только украинцам), кто хочет окунуться в мир подростков – людей, которые именно сейчас находятся в процессе формирования, «огранки», и совсем скоро будут сами активно менять наш мир.

 

 

«Мост», Оксана Носач, Дмитрий Бурко, Елена Москальчук

 

Что интересного и важного вы узнали о главном герое своего фильма за время работы над ним?

 

В нашем фильме главным героем является сам мост. Он и реальный герой, и метафорический. Если говорить о нём, как о плоде инженерной мысли из металла и бетона, то это будут сухие факты о годах «жизни»/функциональности типа конструкции. Например, этот первый вантовый мост в Киеве, и он был открыт для удобства работников судоверфи «Ленинская кузня».

 

Но на протяжении съемок мы ещё и познакомились с ним через воспоминания людей, попавших в кадр и оставшихся вне. Для кого-то это был путь, которым проходили и проезжали на работу, а кто-то бегал по нему на свидания. Жизнь текла немного иначе, мост был руслом потоков людей. В какой-то момент русло пересохло. Постепенно его закрыли для движения транспорта, а потом и для пешеходов. Но люди не оставили мост умирать в одиночестве. Кто-то даже привычно продолжает переходить реку через заброшенный Рыбальский и спускаться по тросам на ту сторону, где часть эстакады отсутствует. В основном это жители общежитий на острове. Да и популярной площадкой для съёмок клипов это место тоже стало.

 

Лично мне удивительно было чувствовать это мёртвое по автодорожным меркам пространство живым существом, а не просто частью городского ландшафта. Точкой, где столкнулось старое, новое, индустриальное, развлекательное, созидательное, милое и уродливое. Зависшим во времени решением – «жить или не жить».

 

Что автор чувствует, когда впервые видит свою картину на большом экране?

Я чувствую радость, видя на экране наши старания, творчество и вдохновение. Волнительна реакция зрителей. Будет ли? Какая? Удалось ли донести ощущение того, что нам важно, удалось ли выстроить цепочку кадров таким образом, чтобы зритель уловил мысль?

 

Почему украинцам стоит посмотреть вашу ленту?

Да просто потому, что это интересная сторона города и для киевлян, и для тех, кто сюда приезжает. Краткий срез того, сколько всего может таиться в архитектурной форме любого города. Наш способ рассказать о том, как реальности, будто бусины, нанизываются на мост, переплетаются между собой, как они отпечатываются в людях.

 

 

«Там знизу тихо», Ксенія Марченко 

 

Що цікавого і важливого ви дізнались про головного героя фільму під час зйомок?

 

Метро – це місце, в якому люди поспішають перетягти купу речей із однієї частини Києва в іншу. Вони гублять речі, розчиняються в настроях, але ніколи не думають, чому їм вдається вчасно потрапити у потрібне місце. Метро – це коли в кабіні машиніста значно душніше, ніж в вагоні того ж потяга.

 

Метро – це мій улюблений транспорт із двох причин. Перша – я завжди знаю, скільки часу витрачу на дорогу, друга – за витрачений час можна пережити чиюсь історію, що трапляється у тебе перед очима. Метро – це контраст емоцій і культури, це перетин досвідів. Потяг метро – це квартира з кімнатами, на диванах яких пасажири встигають побути з собою і доробити потрібні справи. Це місце, де ми розуміємо, чим хто живе.

 

Тема метро багатоконтекстуальна. Для кінолабораторії у межах «Фестивалю кіно і урбаністики 86» ми мали розповісти коротку історію. Довелося сконцентруватися на тому, на що не звертаємо увагу, як пасажири – на роботі працівників. Це вони слідкують за ефективністю фабрики поспіху пасажирів. «Там знизу тихо» – це історія про наддисциплінованих майже військового кшталту працівників, які не мають достатньо часу іноді навіть поговорити, а коли говорять, не завжди чути через шум. Тому вони мовчать.

 

Я вирішила не виходити за межі станцій, щоб спостерігати за ситуаціями, в які потрапляють пасажири та працівники. Прес-служба метрополітену дозволила зазирнути в усі бажані локації. Порадувало те, що в метрополітені працює багато молодих людей. Люди тягають чимало непотребу з собою, гублять і не завжди повертаються за речами. Тому, наприклад, історії працівниці бюро знахідок – це дуже про характери людей. Наскільки вони легко прощаються з тим, що втрачають, і як часом дрібні символічні речі примушують людей їхати по них із інших міст, бо ця дрібничка зберігає спогад про щось важливе.

 

Поки що «Там знизу тихо» – це work in progress про місце роботи людей, але хочеться цей простір перетворити на мурашник із настроями пасажирів. Це перспектива іншого хронометражу і можливо іншої форми.

 

Що автор відчуває, коли вперше бачить свій фільм на великому екрані?

Важлива не величина екрану, а аудиторія, яка приходить на показ із певними очікуваннями і можливо вже й припущеннями. Хто і як реагує у момент перегляду – невідомо. Кінозал створює ефект побачення. Це як пропозиція режисера разом пережити розплановану посекундно ситуацію і моментально отримати відповідь, чи було побачення дієвим, чи є перспектива у цих кіностосунків. В усякому разі, так я ставлюсь до естетики кінотеатру під час перегляду новинок улюблених режисерів.

 

Глядачі в залі паузами і емоціями вказують на те, що діє, а що варто допрацювати. Цей ефект тяжко поснити логікою, але дивлячись відео із кимось, змінюється темп відчуття картинки й історії. З’являється підозра, що десь точно необхідно щось змінити. Пазл епізодів починає ставати у нові комбінації, але, звісно, найкраще відчуття, коли ілюзія концентрації подій затягує. Мабуть цей стан і називають «післясмаком кіно».

 

 Чому українцям варто подивитись ваш фільм?

«Там знизу тихо» – це можливість заглянути і побути у зачинених для пасажира просторах метро. Проїхати з машиністом у його кабіні, продати житон із крісла касира, посидіти у скляній буді контролера ескалатора, потрапити на станцію Львівська брама, що вже 20 років ніяк не почне діяти, роздивитись людину, яка оголошує прибуття потяга і попереджає не заходити за обмежувальну лінію, спробувати прибрати станцію у годину-пік, дізнатись, що робиться на коліях вночі, пережити момент закриття станції на аварійний затвор. І це лише частина того, на що не вистачає часу зупинитись і роздивитись, коли поспішаємо у метро. Процес роботи працівників метрополітену тягучий і часом одноманітний, він вимагає концентрації уваги і дисципліни. Робота, до того ж, обтяжена застарілими технологіями, місцями є потреба у посиленій безпеці працівників від пасажарів. Переглянувши цей фільм, є шанс без зайвих рухів скласти карту ключових підземних локацій та процесів у метрополітені, роздивитись працівників, послухати, що наземне їх трубує, пребуваючи серед людей, але у підземеллі.


comments powered by Disqus