18 січня 2016

«Сказали: “Живи де хочеш“, я й прийшла сюди»: як волонтери побували у будинку престарілих

У різдвяний період спільнота Святого Егідія традиційно приїхала до львівського Геріатричного пансіонату, аби привітати самотніх людей зі святами. Один з волонтерів Петро Ткачишин написав для Platfor.ma про свої враження від цієї поїздки та про те, як самотні люди переконують себе в тому, що вони щасливі.

 

 

– А де мені жити? Мене діти виписали з квартири і сказали: «живи де хочеш», то я й прийшла сюди, –  розповідає 70 літня Варвара, мешканка геріатричного пансіонату.

 

П’ятиповерхова будівля знаходиться на вулиці Медової Печери. Перед входом декілька лавок, на яких зазвичай сидять любителі поспілкуватися чи просто подихати свіжим повітрям. На п’яти поверхах тут живе близько 400 людей.

 

Зараз всі пішли в їдальню – там волонтери роздають подарунки та організували святкову вечерю. На інші поверхи можна піднятися  сучасним швидким ліфтом. Ми розносимо подарунки тим, хто не може ходити сам, і повертаємось в їдальню. Дві зали. Багато колон квадратної форми, світильників у вигляді сфери та білі тюлі на вікнах. Стіни пофарбовані в зелений колір. Нижня частина оббита темно-зеленим пластиком. За кожним дерев’яним столом білого кольору сидить четверо людей.

 

У їдальні вже співає різдвяний вертеп. Волонтери роздають стареньким солодощі та подарунки: шкарпетки, мило, шампунь, іграшка на ялинку та рушник. На столах фрукти, сік, та печиво. Побачивши трьох усміхнених жінок, підходжу, щоб поцікавитися, чи подобається стареньким свято. Зустрічаю на собі погляд жінки років сімдесяти. Втомлене, але лагідне обличчя. Під помаранчевим в’язаним светром видніється тільняшка – виявляється, не просто так. Жінка 14 разів перетинала екватор. Пані Юлія більшість життя пропрацювала коком.

 

 

− Де я тільки не бувала. Обпливла весь світ. Працювала до розпаду Союзу. Потім запропонували робити в Росії, але я відмовилася. Хотіла в Україні бути. А тут мені роботи не знайшлося.

 

Жінка в геріатричному пансіонаті вже 14 років. Прийшла сюди сама, бо не було чим платити за комунальні послуги. На життя не нарікає.

 

− Та я б з нинішньою пенсією загнулася на своїй квартирі. А так мені тут добре. Дах над головою є, ліки дають, їсти дають. Що нам старим ще треба? Дітей в мене немає, є племінники, і їхні діти. Для них я бабуся. Я до них на Новий рік їздила.

 

Пані Юлія каже, що має багато вільного часу, тому разом з двома подругами плете шкарпетки для військових на Схід. Хвалиться, що нав’язала вже 51 пару.

 

−  Я ж не поїду туди воювати, а допомогти хлопчикам якось хочеться. Оце нас втрьох недавно запросили в оперний театр на «Сибірського цирюльника». Після вистави на сцену вийшли хлопці з АТО – саме ті, яким попалися наші шкарпетки. Ми ж їм записку залишали, від кого це і кому. Так нам ці хлопці так дякували, квіти подарували. Весь зал стоячи нам плескав, – зі сльозами на очах згадує жінка.

 

Стіни в кімнатах зазвичай зеленого кольору. На підлозі – лінолеум коричневого кольору. В декого можна зустріти килими та ікони з вишитими рушниками. З меблів – два ліжка, шафа та дві тумбочки, на яких зазвичай лежать ліки та годинник. Подекуди  на стінах трапляються полиці для книг. Хтось розважається телевізором, хтось слухає радіо. В одній з кімнат зустрів навіть папугу.

 

Сьогодні найбільша втіха для стареньких – 8-місячна Марічка. Вона разом з молодими батьками тут частий гість. У одній з кімнат старенька бабуся років вісімдесяти піднімається з ліжка і тихеньким лагідним голосом каже: «Ой, а хто це до нас прийшов? Не даруйте подарунок, подаруйте мені лялю. В мене теж була Марічка, але вже давно померла», – каже старенька і цілує пальчики дитини. Обоє усміхаються.

Зупиняю свій погляд на жіночці в зеленій хустині. Вона сидить, спершись об стіну і нічого не їсть. Підходжу знайомитися.

 

− Як вам свято, подобається?

 

− Так, дякую, все дуже добре, − відповідає ввічливо, усміхається і знову дивиться, наче в минуле.

 

Жінку звати Яна. Вона тут вже три роки. Раніше жила в селищі міського типу Розділ, що на Львівщині. Все життя займалася сільським господарством. Каже, що подала заяву в пансіонат, коли зрозуміла, що платити за газ та світло їй буде не під силу.

 

− Мені вже 85 років, я сама в будинку залишилася. Вже не годна була платити. В нас великий будинок був. Діти повмирали мої. Мала трьох синів. Один втопився. Двоє хворіли.

 

−  А ваш чоловік?    

 

−   Ооо, та Казьо загинув ще в 1980 році. Він в мене був бульдозеристом. Одного разу взимку поставив бульдозер на обігрів, і пішов щось дивився з-під низу. Той бульдозер на нього наїхав і роздавив, – розповідає пані Яна, ледь стримуючи сльози.

 

− А як вам тут, не ображають?

 

− Я не нарікаю. Їсти дають добре, до мене ставляться добре. Дехто нарікає, що їм погано тут. Не знаю, чим? − розводить руками пані Яна і починає чистити мандарин.

 

Прямую на вихід, але зупиняюся на прохання чоловіка.

 

− Допоможи, будь ласка, поскладати мені ті всі подарунки і фрукти в один пакет. В мене тільки одна рука робоча, а я хочу своїм хлопцям занести в кімнату. Вони не можуть ходити, – звертається до мене чоловік років сімдесяти. Одягнений в червону клітчасту сорочку та зелену куртку. Виглядає охайно, а сивина додає до його добрих очей образ турботливого батька.

 

 

Чоловіка звати Орест. В пансіонаті чоловік вже шостий рік. Прийшов сюди за власною волею. Щоб допомогти собі цікавіше жити та купити дочці будинок.

 

– Я в 2004 році інсульт пережив. Мені праву сторону зовсім відняло. Відтоді в мене не життя, а пекло. Мене закривали вдома – і я так цілий день сидів. А тут мені краще. Веселіше. В мене тут друзі, – розповідає чоловік. Раптом вираз його обличчя стає стурбованим. −  Та й зрозумій, не хотів я для дитини своєї бути тягарем. В неї чоловік, двоє кіндерів. Вони хотіли взяти кредит, щоб купити будинок. Я кажу їй: «Доцю, давай я продам квартиру, ну нащо вам ті позики». Так я й сюди потрапив. Але вони мене до себе на свята завжди забирають. Онуки до мене кожного тижня прибігають. А зять мій – рятівник і викладає в Університеті надзвичайних ситуацій. Я такий щасливий за них. Дочка має про свою сім’ю дбати, а не зі мною панькатися. Мене дехто питає: чи я ображаюся на дочку? Борони Боже нарікати. Я ніколи в житті не ображався на свою дитину.

 

– А де ви працювали до того, як вас паралізувало?

 

– На «Львівприладі» був токарем і фрезерувальником. Був добрим спеціалістом. Добре заробляв, – згадує чоловік з глибоким зітханням.

 

На прощання прошу дозволу в пана Ореста його сфотографувати. Він ввічливо усміхається.

 

− Але щоб я нормальний був на тій знимці. Це ж в газету піде, правда?


comments powered by Disqus