20 квітня 2016

Невеселе весілля: історія пари геїв, які побралися, а держава цього не зрозуміла

Platfor.ma разом з іншими ЗМІ стала учасником спецпроекту «Журналістика толерантності» про проблеми, з якими доводиться стикатися представникам сексуальних, національних та інших меншинств в Україні. Сьогодні ми публікуємо перший матеріал спецпроекту. Вероніка Мелкозьорова з'ясовувала, як відбулось перше гей-весілля в Україні, чому держава його не визнає, та коли ситуація може змінитись.

 

Фотографія: Костянтин Чернічкін

Тимур Левчук та Зорян Кись побрались 9 квітня в Києві, після чотирьох років спільного життя. Вони стали першою гей-парою, яка одружилася на території України, хоча держава їхнього шлюбу і не визнає. Та Левчук та Кись не були готові чекати, поки уряд легалізує їхнє кохання, тому організували церемонію для себе, свої друзів та родичів. «Ми вирішили, що зареєструємо наш шлюб в Україні, коли це буде можливо», – розказав Кись.

 

Кись та Левчук вирішили одружитись близько року тому, коли сиділи на березі озера Синевир на Закарпатті. «Це був дуже романтичний вечір, – згадує Кись.  – Я відчув, наче ми в світі самі лишились, тому вирішив зробити пропозицію Тимурові. І він погодився».

 

Офіційно їхнє весілля називається церемонією зізнання або комітменту. Але Левчук та Кись вірять, що колись їхній союз буде офіційно визнаний в українському суспільстві. Вони обидва завзяті активісти, які борються не тільки за рівні права для представників  ЛГБТ, але і проти будь якої дискримінації в Україні. «Нас об’єднала боротьба та українська мова», – говорить Левчук.

 

Левчук працює в «Точці Опори (Fulcrum)», найбільшій ЛГБТ-організації в Україні. А Кись є активістом міжнародної правозахисної організації «Freedom House».  Він був одним із лоббістів включення поправки про цивільне партнерство у нову  Державну стратегію з прав людини, яка була затверджена президентом в серпні 2015 року. Мета поправки – захистити права пар, що живуть разом, але не можуть бути одружені за законом. «Я це зробив для того, аби ми з Тимуром могли колись побратись», – сказав Кись. Партнерська поправка не зобов’язує  українську владу легалізувати одностатеві шлюби в майбутньому. Але це перший крок до рівних прав для гей-пар.

 

Гомофобія досі широко поширена в Україні. Уповноважена із захисту прав людини при Верховній раді Валерія Лутковська розповіла, що українці ще самі не готові визнати рівність прав для всіх громадян. «Ми поки не здатні співіснувати з представниками ЛГБТ, людьми з особливими потребами, та навіть із нацменшинами, – визнає Лутковська. – Українці проголосили свою підтримку толерантності та вибір європейських цінностей. Але представників меншин вони досі воліють не помічати».

 

Реакцією українців на бажання сексуальних меншин боротись та озвучувати свої права, на жаль, досі є несприйняття та насильство. Через агресивні дії радикалів було скасовано недавній Фестиваль рівності у Львові 19 березня. Метою фестивалю було озвучити права ЛГБТ у Львові, що вважається столицею Західної України. Радикали напали на учасників фестивалю в холі готелю та побили принаймні п'ятьох з них.  Жоден з нападників не був арештований поліцією.

 

Марш рівності, що проходив у Києві торік, також закінчився насильством. Група право-радикальних активістів прорвалась через кордон поліції та закидала учасників маршу світло-шумовими гранатами та файерами. Двох поліцейських було поранено.

 

Незважаючи ні на що, Тимур та Зорян щасливі разом. Активісти стверджуть, що в основному українське суспільство не є гомофобним. «Агресія та інтолерантність – це вибір маленької але дуже активної групи людей, – стверджує Левчук. – Це прозвучить дивно, та їхнє насильство на нашу адресу грає нам на користь. Широка публіка не любить ЛГБТ, але ще більше вона не сприймає насильства. Тому після нападів радикалів нас починає підтримувати все більше і більше людей».

 

Історія кохання

Стосунки Левчука та Кися почались із коробки кольорових фломастерів. Двоє бородатих молодих чоловіків зустрілись більше ніж чотири роки тому на дискусії про ЛГБТ у Києві. Вони звернули увагу одне на одного, бо були тоді єдиними, хто на зустрічі розмовляв українською. Після того ще шість місяців закохані переписувались у Facebook.

 

«Одного дня Тимур написав, що під час підготовки до чергового мітингу він виявив, що у нього в домі не пише жоден маркер. Тому йому нічим малювати агітаційний плакат. Я вирішив купити велику коробку маркерів і вручити йому як подарунок», – згадує Кись. «Щоправда, пізніше ми виявили, що жоден маркер із тієї коробки не пише. Але жест все одно був красивий», – додає Левчук.

 

Закохані зізнались, що їм пощастило жити в Києві. Це велике місто, в якому ніхто не знає про твою сексуальну орієнтацію, і нікому немає до неї діла. У їхньому найближчому оточенні самі активісти та творчі особистості, тому серед друзів та колег вони зустрічають  тільки підтримку.

 

А от ситуація із батьками склалась не так просто. Кись переїхав до Києва 11 років тому зі Львова і каже, що Місто Лева досі доволі консервативне. Його мамі було дуже складно прийняти синову гомосексуальність. «Їй теж треба було пройти своєрідний камінг-аут, як мені свого часу. І вона дуже боялась, що коли дізнаються люди, з нею перестануть спілкуватись на вулицях і в магазинах», – сказав Кись.

 

Реакція його батька була більш філософською. Він знав, що син – гей, вже протягом кількох років. «Він звинувачує себе за мою гомосексуальність. Його товариш сказав йому, що я, мабуть, гей, ще коли я був у старших класах. Він батькові порадив приділяти мені більше уваги, бо я в нього виросту гомосексуалістом», – розповів Кись.

 

У Левчука ситуація дещо простіша. Всі родичі знають про Тимурову сексуальну орієнтацію, але ще не готові про це говорити. «Ми про це не говоримо, але Зорянові завжди передають вітання», – розповів Левчук.

 

Самозахист

Тимур та Зорян кажуть, що продовжать боротись за свої права, незважаючи ні на що. І не тільки словом, якщо доведеться. Після кількох нападів вони вирішили почати вчитись, як захистити себе фізично. Кись вчиться боксувати. Для того, хто за своє життя й мухи не образив, перше тренування з боксу стало справжнім шоком. «Коли тренер вперше вдарив мене в носа, я потім закрився в туалеті і заплакав, – признається Зорян. – І навіть не через біль, а через те, що насильство таке безглузде. Потім було навіть важче вдарити тренера у відповідь. Зараз я призвичаївся».

 

Левчук розповів, що активісти започаткували тренінги із самозахисту для представників ЛГБТ. «Ми не вчимо, як нападати першими. Ми навчаємо, як протистояти агресії та бути готовим до будь-яких ситуацій у майбутньому», – пояснив Тимур.

 

Ця стаття є частиною спецпроекту «Журналістика толерантності», створеного Kyiv Post та пов'язаною з ним неприбутковою організацією The Media Development Foundation. Проект висвітлює  проблеми та виклики, з якими доводиться стикатися представникам сексуальних, національних та інших меншинств в Україні.  Це стало можливим за підтримки  американського народу  через Державну агенцію інтернаціонального розвитку Сполучених Штатів (USAID) та громадської організації «Internews».


comments powered by Disqus