15 лютого 2016

Фотограф Саша Маслов: «Люди швидко стрибають у війну і довго оговтуються від неї»

Впродовж лютого в київському Port creative hub проходить виставка проекту «Ветерани»  американського фотографа українського походження Саші Маслова. Минулого тижня на воркшопі автор розповів, як створювався проект, та як на історії ветеранів гроші збирав весь світ.

 

Фотографія: Роман Пашковский

Ідея фотопроекту «Ветерани» виникла у мене шість років тому, коли я був у Москві. Тоді я одразу зняв перший портрет, хоча на той момент проект, звісно, ще навіть не був сформований у мене в голові. Я розумів, що я хотів зробити, але не знав, як саме.

 

Я завжди цікавився історіями Другої світової війни. І у цьому проекті вирішив об’єднати такі поняття як документалістика, портрет і сторітеллінг. Тоді я ще не розумів, наскільки це буде затратно по грошам, часу і наскільки це емоційно виснажує. Але кожен раз, коли я робив зйомку в новій країні, то розумів – потрібно знімати далі. У підсумку це зайняло п’ять років.

 

Я почав кампанію на Kickstarter приблизно за два роки після того, як почав знімати. Перший рік я робив все дуже повільно – мені було важко приділяти цьому достатньо увагу через брак фінансів і часу. Та коли у мене назбиралось 15 фотографій, я розмістив проект на цій краудфандинговій платформі. Там я зібрав майже $6000. Спочатку я думав, що це багато, але майже все довелось витратити на подорож до Японії і на одну з європейських поїздок.

 

В основному ж мені доводилося витрачати свої гроші – і це було боляче, адже не існувало жодної гарантії, що проект буде успішним. До того ж за той же час і гроші можна було б зняти з десяток інших серій.

 

Коли «Ветерани» почали набирати обертів, я повірив, що проект буде успішним. Хоча у підсумку це все ж зайняло аж п’ять років, тому що я не міг щомісяця їхати і знімати. Просто коли мене відправляли кудись у відрядження, я брав ще пару днів і знімав ветеранів.

Є багато класних проектів, які не поширюються і ніхто про них не знає. Найкращий спосіб пробитися – це стукати в усі двері і писати усім з тих видавництв, де ви хочете це опублікувати. Це лише звучить складно. Якщо у вас немає контакту у цій компанії, подзвоніть і спитайте, хто редактор – а він дасть вам e-mail. Звичайно, спочатку він не відповість – а ви напишіть знову і знову. Зі ста людей хтось-таки вирішить надіслати вам відповідь.

 

Як зрозуміти, що можна закінчувати проект? Ніяк. Мені досі хочеться продовжувати, але вже трішечки задовбало. Крапкою стане книжка, яку ми зараз робимо. В травні 2015 буде 70 років після закінчення війни. Треба розуміти, що медіа до цієї дати робитиме багато матеріалів, тому чимало людей завдяки цій хвилі взяли до себе мій проект.

 

І тепер, після того, як «Ветерани» мали деякий успіх у медіа, знімати стало набагато легше. Тепер люди легше довіряють мені. Більше того, вони самі хочуть, щоб я приїхав до них і знімав – я отримую e-mail про це кожні пару тижнів.

 

Я б нічого не хотів нічого змінювати в фотографії, але хотів би мати більше досвіду і більше фаху в інтерв’ю і спілкуванні. На початку для мене це було новим. Тому що я звик тільки знімати. І, звісно, я трішки шокував людей тим, що питав: «А розкажіть, що ви у 41-му робили? Ага, а потім?» Це досить серйозна помилка, яка присутня у багатьох журналістів. Краще подивитися інтерв’ю вже досвідчених журналістів на Youtube і повчитися, як ставити  питання. Бо у них вже можна багато чого вкласти для відповіді, якщо ти хочеш почути історію в якомусь куті.

 

Зараз у мене є 110-120 фотографій ветеранів, та у книжку увійде лише 50. Я жодного разу не платив за зйомку, бо вважаю це неправильним – до того ж ніхто і не просив. Навпаки: в американській культурі прийнято давати чайові, тож мені пару разів хотіли дати $100. Звичайно, я не брав, але було приємно.

У кожній країні свої традиції. Після зйомки в Італії і Індії неможливо було відмовитися від їжі, у країнах Східної Європи мені завжди хотіли дати цукерок чи печива. А ще чомусь усі думали, що я приїхав дуже стомлений. Та це ж не XIX століття! Я ж їду не на конях, а в комфортній машині.

 

Коли я домовлявся з ветеранами про зйомку і інтерв’ю, то не міг сказати їм, що проект переросте у книжку. Я був відвертий зі своїми героями, тому що тоді у мене не було контрактів і видавців. Все, що я обіцяв – це світлини. І завжди я відсилав їм ці фото. Часто я намагався до того ж зробити портрет їхньої родини. Я відчував, що інтерв’ю для них – це важливий досвід. Є багато людей, яким важливо просто виговоритися.

 

Адже бувають ветерани, які все життя дають інтерв’ю. А були і такі люди, які ніколи цього не робили. І, звичайно, наголос я робив саме на емоційному аспекті і менше на історії. Я завжди спершу записував інтерв’ю, щоб дати героєві розслабитися, а вже потім фотографував його.

 

Нас багато чого змінює. Після проекту я зрозумів, що все не так просто. Зараз я по-іншому сприймаю новини про війну. Це процес, у який люди дуже швидко стрибають і дуже повільно оговтуються. Дуже багато людей, які пішли добровольцями, кардинально змінили своє життя. Цей проект навчив мене трішечки більше думати.

 

У фотографії зараз не найкращі часи, тому що дуже важко зачепити увагу глядача. Тим більше увагу редактора, який вже бачив все. Тому треба знаходити нестандартні варіанти і підбирати свій формат. Для цього проекту фото і текст підходить найбільше. Без історії не було б емоційного контакту з читачем.

 

Коли починаєш проект, треба думати, як його презентувати, в якому контексті і з яким контентом. Важливо одразу розуміти, чим він захопить глядачів і редакторів.


comments powered by Disqus