15 червня 2015

Девід Флемінг: «Деякі музеї розігрівають ворожнечу у суспільстві»

Як музеї пов’язані з політикою, який їх внесок у миротворчість та чи можуть вони боротися за соціальну справедливість? Про це у у Національному художньому музеї у рамках лекції «Музеї та політика» розказав керівник асоціації семи музеїв Ліверпуля Девід Флемінг. А Platfor.ma занотувала найцікавіше.

Фотографія: Надано НХМУ

Існує стара ідея, згідно якої музеї повинні бути нейтральними, тому що вони мають справу з віддаленим минулим. З цього випливає, що вони не можуть виступити агентами боротьби за соціальну справедливість. Але роль музеїв змінилася. Тепер музеї не ховаються за прадавніми історіями, багато з них працюють зі свіжою проблематикою.

 

Музеї несуть велике навантаження у формуванні думки людей. Десмонд Туту (англіканський архієпископ. – Platfor.ma) сказав, що якщо ви приймаєте нейтралітет у ситуаціях несправедливості, це значить, що ви приймаєте сторону того, хто здійснює несправедливість. Якщо слон наступив на хвіст миші, і ви кажете, що ви нейтральний, то миша не оцінить ваш нейтралітет. Нейтралітет у музеїв – це приховане прийняття позиції. Достойніша поведінка – коли музей відкрито приймає чиюсь сторону, аніж коли вводить публіку в оману.

 

Часто у конфлікті йдеться про спадщину. Спадщина, яка сильно пов’язана з ідентичністю – це основний матеріал для музеїв. Усі музеї неможливо вписати у якусь схему. Але є певні характеристики, які притаманні більшості з них. Наприклад, це поняття пам’яті. А вона не лише змінюється з часом, а й підпадає під різноманітні впливи. У тому числі ці впливи ідуть від влади, бо вона є основним джерелом фінансування музеїв. Жодна історична подія не може мати єдиного пояснення. Музеї не можуть уникнути впливу учасників та свідків подій і не можуть позбутися впливу певних інтересів, у тому числі й економічних. Музеї – це дзеркало суспільства, вони не є незалежними суб’єктами, хоча багато музеїв намагалися зайняти позицію нейтралітету. Вони – це соціальні конструкти, які містять людські думки, упередження, стереотипи, самі підпадають під впливи політичних ситуацій.

 

У Вільнюсі є Музей жертв геноциду, у якому живе дух ненависті до радянської окупації. Ні про яку миротворчість тут не йдеться.

Суцільна образа. У офіційному путівнику говориться: «Дуже важливо для Литви, яка відновила свою незалежність у 90-му році, відбудувати свою справжню автентичну історію, з’ясувати і проінформувати суспільство про страждання, від яких потерпала країна в роки окупації». Символічно, що музей відкрився у будівлі, в якій раніше працювало КГБ. Важко побачити, яким чином такий музей працює задля встановлення миру.

 

У Ризі також є музей окупації. Він, як і музей Вільнюсі, був створений за підтримки держави. У передмові до офіційного гіду, який написала Вайра Віке-Фрейберґа, що була президентом Латвії між 1999 та 2007 роками, говориться: «Окупація країни нацистською Німеччиною та радянською Росією були найбільш трагічними та болісними періодами в історії моєї країни». Такі музеї не можна назвати миротворчими. Навпаки, йдеться про реакцію на певні злочини. Хоча очевидна жахлива реальність окупації іншою країною, все-таки такі музеї є інструментом державної пропаганди. Ці музеї ставлять собі завдання забезпечувати національне самовизначення і видавати меседж, згідно якого гніт, який приніс Радянський Союз, ніколи не можна забувати, і якщо знов повториться окупація, то народи цих країн будуть сильно реагувати.

 

Інший підхід до проблеми наслідків іноземної окупації – у експозиції «Шукаємо жінок для комфорту» (Comfort Women Wanted). Виставка складається з експонатів, пов’язаних з двомастами тисячами молодих жінок, яких експлуатували як секс-рабів в Азії під час Другої Світової війни. Їх збирали на догоду японській армії. Настільки масштабний злочин проти жінок є безпрецедентним у сучасній історії. У буклеті вказано, що переглядати історію «жінок для комфорту» потрібно, щоб стимулювати діалог на тему прав жінок. Тобто ця експозиція покликана посилити права жінок у світі.

 

Є декілька прикладів музеїв про політичні режими, які місцеве населення вважає режимами пригноблення. Один з них – Музей румунського селянства у Бухаресті, який оформлений у формі засудження колишнього комуністичного ладу під керівництвом Ніколае Чаушеску.

 

У підвалах музею – іронічна інтерпретація комуністичної ери. Там стоїть статуя Леніну, який скупо підсвічується лампочками. Це означає строгість і убогість комуністичної дійсності. Вся експозиція має сильних символічний ефект. Але вона не сприяє замиренню.

 

Другий приклад – музей геноциду «Tuol Sleng». Він розташований у колишній «Тюрмі безпеки 21» («S-21») у Камбоджі. У цьому музеї засуджується режим «червоних кхмерів» (організація, яка встановила у країні терор у кінці 70-х років. – Platfor.ma). Режим «червоних кхмерів» спричинив мільйони смертей. Система в’язниць «S-21» була дуже розгалуженою. У них поміщали ворогів режиму, де їх піддавали тортурам, допитували, а потім вбивали. Одночасно у в’язниці могли перебувати до тисячі людей. Цей музей є одночасно меморіальним місцем та освітнім центром. Експозиція має пафос засудження. Якщо й можемо говорити про освітню функцію цього музею, то лише у сенсі, що варто бути обережними, щоб цього ніколи не повторилося. Роль музею як транслятора офіційної державної позиції є більш важливою, аніж справа миру.

  • Фотографія: Надано НХМУ
  • Фотографія: Надано НХМУ
  • Фотографія: Надано НХМУ
  • Фотографія: Надано НХМУ
  • Фотографія: Надано НХМУ

Зараз розбудовується Музей міжнародної демократії в Аргентині, який перейнявся миротворчістю. У ньому є роздуми про те, що таке демократія, і рефлексії на втрату Аргентиною демократії у XX столітті у часи «брудної війни». Цей музей буде нести у собі засудження тиранії і інструменти для розбудови демократії. Він виступатиме проти автократизму і диктатури.

 

Серед музеїв довкола етнічних конфліктів та репресій розповсюдженими є музеї Голокосту. Теми, пов’язані з переслідуваннями єврейського народу, служать тому, щоб такі практики більше не повторювалися.

 

У Кракові Музей Голокосту розміщується у приміщенні колишньої фабрики, яка належала Оскару Шиндлєру. Історія Шинлєра дуже відома завдяки книзі Томаса Кениллі і фільму Стівена Спілберга. У музеї люди застигають у німому жаху, бачачи свідчення нацистських практик до євреїв. Але в експозиції цього музею ми все-таки бачимо щось гуманне – йдеться про діяльність Шиндлєра.

 

Події Балканської війни, коли розпалася Югославія, стали темою експозицій, які виставляються у Сараєво у галереї «11 липня 1995 року». Центральною подією тої війни була облога Сараєво. Це була найдовша облога міста у сучасні часи – тривала 44 місяці і спричинила смерть понад 11 тисяч мирних мешканців. Іншою страшною подією було масове вбивство у Сребрениці, під час якого загинуло понад 8 тис. босняків. Коли у музеї я дивився фільм про ті події, у залі панувала важка тиша. 

 

Також з музеєм пов’язана стіна, де розміщені фотографії жертв масової різні та людей, які пропали без вісти. Атмосфера жаху та глибинної шани до жертв. Але чи є там хоч якісь ознаки миротворчості? Ні. І поки будуть знаходити місця масових поховань, ми не можемо сподіватися на справжнє замирення.

 

У Ліверпулі є Міжнародний музей рабства, де пропагується засудження усіх расистських ідеологій. Там проводяться освітні програми проти расизму. Чи є засудження расизму та інших порушень прав людини синонімами до миротворчості? Так.

 

Музей «Te Papa» у Веллінгтоні (Нова Зеландія) – яскравий приклад боротьби за соціальну рівність. Для назви взяли маорійське слово, яке означає «джерело прихованих знань та людей, які народилися від матері-землі у нашій Новій Зеландії». Сама назва музею містить ідею примирення і визнання, що епоха, коли європейські нації домінували, вже минула. Не можна сказати, що у Новій Зеландії все добре з рівністю можливостей для представників народу маорі, але «Te Papa» є прикладом того, як музей допомагає вибудувати єдину націю, долаючи несправедливості, які були притаманні суспільству багато років поспіль.  

 

Такі музеї, як «Te Papa», завжди полемічні. Вони викликають суперечки, тому що комусь видається, що вони не надто відкриті, а іншим – що вони надто радикальні. Питання у тому, якими є цілі цих музеїв та наскільки вони їм віддані. Я думаю, що музеї «Te Papa» дійсно служать тому, щоб будувати мости між автохтонним населенням та іншими мешканцями їхніх країн.

 

У постконфліктних ситуаціях мотивацією до створення музею є збереження у пам’яті певних подій.

 І в багатьох музеях ми бачимо мало наміру та бажання служити справі примирення. У цих музеях, навпаки, є спроби розігріти ворожнечу у суспільстві. Потрібно задавати запитання, хто стоїть за створенням цих музеїв. Як правило, це держава. Місією держави у такому випадку є пропаганда.

 

Чи можуть музеї допомогти у справі встановлення миру? Я не думаю, що самі музеї повинні сприяти замиренню. Воно має настати унаслідок дискусії навколо певної проблеми. Але музеї не повинні ставити собі примирення як свідому мету.

 

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки міжнародного медіа-проекту MYMEDIA.


comments powered by Disqus