22 грудня 2015

Балакали глухий з німим: як у Харкові пройшли дебати за участі «члена Союзу письменників ЛНР»

Нещодавно у Харкові відбулася міжнародна конференція Debates on Europe, які з 2012-го року проходять в різних країнах. Обговорюють на них питання, які хвилюють Європу просто зараз, акцентуючи на тих, що є критичними для регіону зустрічі. Зокрема в Харкові говорили про пошук мирного співіснування з Донбасом. Найбільш резонансним аспектом дебатів стало запрошення до участі луганської поетки Олени Заславської — колись учасниці літературного угруповання «СТАН», тепер — члена Союзу письменників так званої ЛНР. Ті, хто прийняв цей виклик як неприємний, але необхідний крок, залишилися, схоже, в меншості. Противники ж розділилися за позиціями: «Говорити з ними немає про що», «Говорити там ні з ким» і найпродуктивніше: «Не базікай, заливай все бетоном». Модератор дебатів Іванна Скиба-Якубова написала для Platfor.ma про найболючіші їх аспекти, а також про бої, які досі точаться навколо дебатів в інтернеті, ЗМІ та на кухнях.

 

 

Десять років тому я писала магістерський диплом з гучною назвою «Асиметрія комунікаційних потоків у висвітленні проблем тероризму». І от, наче впавши у якусь кролячу нору, я стою двома ногами посеред власного диплому. Сторони вперто порівнюють «синє» — з «теплим», забуваючи нагадувати самим собі, що кожне індивідуальне «тепле» за інших обставин, у іншому часовимірі могло б оцінюватися абсолютно інакше. Вся ця історія радше нагадувала тісно змотаний клубок із німоти й глухоти. Утім, забігаючи вперед, зауважу: глухота — не тотальна.

 

З німотою простіше. Від скандально відомої луганської поетки Олени Заславської з острахом чекали полум’яних — неприйнятних нами — маніфестів, а панікери переконували одне одного, що «вона вилізе на трибуну університету» і буде «жечь глаголом» нестабільні молоді уми. Натомість луганська гостя, колись — представниця однієї з найпрогресивніших українських літературних груп, продемонструвала ледве не вербальну імпотенцію. Ані чітко артикульованої позиції, ані яскравого меседжу. На закритій частині конференції говорила або радянськими штампами: «Работают школы, музеи, театры, рестораны, бассейны, проходят выставки, соревнования...», або з острахом уникала наговорити зайвого.

 

– Вы довольны нынешними границами Новороссии?

— Это вопрос к воинам, а я поэт.

— Достаточно ли вам лично территории, уже оккупированной российскими агрессорами, или вы хотите большего?

— Мне лично? Я высказываю здесь своё личное мнение. Я не официальный представитель, не представляю органы власти. Я не занимаю никаких постов, не являюсь членом партии, я просто пишу стихи и редактирую газету.

 

 

Власного бачення майбутнього Донеччини й Луганщини не запропонувала: «Я не знаю, какой будет эта территория — присоединена к России, вернётся в Украину на правах автономии, будет независимой…» На відкритій частині дебатів узагалі ж сиділа мовчки, жодного разу не попросивши слова.

 

Утім, у сухому залишку особисто для мене залишилася одна вкрай важлива річ. Видається, що Олена і ті, чию думку вона репрезентує, дійсно вірять у те, що війна почалася так: жили собі, жили, висловили думку не в унісон з позицією нових домінуючих сил – і за це отримали обстріли і вбитих дітей. І якщо це справді віра, а не «партзавдання», то німими тут виявляємося ми, бо саме ми не зуміли пояснити людям там, що відбулося, дозволили їм жити з кріпнучим переконанням у тому, що вони — безневинні жертви, а українська держава й армія — уособлення зла.

 

У різних варіаціях Олена прокручує одну тезу: «У них вмирають солдати, а у нас — діти». Тут зупиніться. Не читайте далі одразу. Після цієї тези особисто у мене наступає клінічна глухота і сліпота і лишається тільки одна реакція: «Ах ти, …!» І тому, що ці діти — так само мої, як їхні, і тому, що гинуть вони від рук не моїх солдатів.

 

Ця ж теза, у варіанті «как нам взаимодействовать, если горевать о гибели своих солдат и не замечать гибели мирных жителей?» виникає і у відгуках Заславської від поїздки до Харкова. І лише чергове жаданівське: «Перечитай!» (письменник Сергій Жадан — партнер дебатів; саме він запросив Олену Заславську до Харкова. — Platfor.ma) виводить мене з глухоти-сліпоти. Помічаю у її враженнях питання, на яке б і я не проти отримати відповідь: «Какую программу готова Украина предложить мятежным регионам? Каким образом она хочет их вернуть?» Справді — яку?

 

Тож спиніться і думайте. Якщо це «солдаты versus дети» — лишень спецзавдання, вкручування шурупа в голову ліберальним європейцям і прокачування своїх, — півбіди. Страшніше, якщо це — справжня віра. Бо тоді строки примирення виглядають біблійно довгими, а підґрунтя — вкрай ненадійним.

 

Видається, що теза про українську державу, яка натхненно вирішує конфлікт на своїй території силою, вже сьогодні є міцно вкоріненою в європейських мізках. Так, всі розуміють, що з Україною воює Росія. Так, там не мають жодного сумніву в присутності на наших землях російських військ. Так, вони зізнаються, що назвати цю війну громадянською — це просто спосіб зняти з себе відповідальність, і бачать одні й ті самі сліди й моделі в Україні, на Балканах, у Чечні.

 

Попри це, присутня на дебатах шановна європейська професура, як заведена, торочить: «Замість того, щоб стріляти, почніть діалог; простягніть руку порозуміння; не стріляйте, а говоріть». На всі запитання про те, яку саме руку слід протягнути, чи не ту, що тобі щойно гранатою відірвало, кивають із розумінням, і повертаються до платівки: «Так, це важко, але перестаньте стріляти і говоріть».

  • Волонтер Help Army Вікторія Мілютіна
    Волонтер Help Army Вікторія Мілютіна
  • Сергій Захаров aka Мурзилка показує свій графічний роман про полон
    Сергій Захаров aka Мурзилка показує свій графічний роман про полон
  • Олена Заславська та луганський журналіст Олександр Білокобильский
    Олена Заславська та луганський журналіст Олександр Білокобильский
  • Інґо Шульце
    Інґо Шульце
  • Іванна Скиба-Якубова та Юрко Дуркот
    Іванна Скиба-Якубова та Юрко Дуркот

Українська сторона дебатів, історик Ярослав Грицак і письменник Сергій Жадан, послідовно дотримуються однієї простої тези: примирення неможливе без миру. Поки на Донеччині й Луганщині стоять російські танки, про жодне примирення мови не може бути. Те, що ми робимо зараз, ми робимо на майбутнє. «Терміни “примирення”, “толерантність”, “діалог” вживати поки зарано. Це лише початок розмови, бо багато претензій один до одного. Має закінчитись військова фаза», — це Жадан. Грицак розгортає: «Як ми уявляємо собі повернення Донбасу у мирне життя? Ніяк. Це питання ставити запізно, бо шкода вже зроблена, сталася війна. І його ставити зарано, тому що для примирення потрібен мир. Але ключі від миру лежать в Москві. “Мінськ” — це не про мир, це про замороження війни. Кремль не розуміє мову примирення, для нього ця мова — мова слабкості. Але всі диктатори рано чи пізно помирають. Миритися ми маємо в Харкові».

 

І от власне «харківське примирення» — це ще одне поле глухоти. Харківська команда дебатів вже другий тиждень ложками їсть коментарі про те, що, мовляв, з головою, у тих, хто її запросив?! «Ви б іще Януковича запросили!», «Сколько вам заплатили, чтобы вы нас предали?!» і, найпрекрасніше, «Навіть не просіть нас із нею миритися!» — та ми й самі не збиралися. Нам би почути, про що там думається, де той розкол, коли «ми і ми» перетворилось на «ми і вони». Коли український паспорт, з яким — хай принизливо, але можна було подорожувати по всьому світу, став заважати так, що треба було замінити його на: «У нас и паспорта ЛНР уже есть, с ними вот уже можно въезжать в Россию…»

 

«Нечего там слышать и слушать!» — найпоширеніша з «патріотичних» позицій. Ця глухота постає, зрозуміло, від болю. Від утоми. Від страху. Ненависть до Заславської, яка вже тиждень розливається в наших соцмережах, базується на цинізмі її висловлювань. Людям, які півтора роки в прямому сенсі бачать відірвані руки, важко примиритися з жартиками про Іловайськ або епітетом до поранених «ваши ампутантики» (наголошу: це висловлювання не з часу дебатів, а з попередніх її писань). А луганчанам неможливо забути про своє зґвалтоване місто, куди багатьом із них зараз повертатися небезпечно, бо гостинні підвали радо чекають на «тих, хто не з нами».

 

Втім, що цікаво, першими від агресії позбуваються ті, для кого і відірвані руки, і підвали — не перекази, а життя. Волонтерка Вікторія Мілютіна, яка з колегами багато місяців вивозила поранених з передової і нянчила у шпиталях, виважено відповідала луганській гості на питання про плани на медреформу. Донецький художник Сергій Захаров (Мурзилка) стримано опонував їй на дебатах, а луганський журналіст Олександр Білокобильский щось пояснював у кулуарах (і Сергій, і Сашко свого часу побували в підвалах «Л/ДНР»). А найважливіше те, що саме «луганська діаспора» впереміш з волонтерами першою створила стіну навколо Олени, коли якийсь радикально налаштований чоловік став кричати, що «живою вона звідси не вийде».

 

 

Захищати опонентку встали саме ті люди, з якими кілька днів перед тим ми плакали одне одному в телефон. Вони говорили про те, наскільки нестерпна їм сама думка про перебування з «поеткою Новоросії» в одному приміщенні. Я зізнавалася, що сама б радо пішла шляхом про «заливай все бетоном», але надії на те, що всі ці люди раптом полетять подалі від нас у космос, вкрай мало, тож чим швидше ми отримаємо вакцину і навчимося говорити й слухати, тим менше у нас шансів мати після завершення війни під боком гнійник з ненависті, який будь-якої миті прорве.

 

Особисто для мене весь цей експеримент, у який нас втягнув далекозорий Жадан, закінчився вкрай несподівано. Сам Сергій залишився говорити з «серйозно налаштованим» дядьком, я ж спробувала направити Олену до виходу. Там виникла ще одна «барикада»: цього разу — з молодих луганчан, які, видається, самі не дуже добре знали, для чого їм та Заславська і що саме вони хочуть у неї спитати. Очевидно, їм просто було нестерпно бачити її — й не реагувати. Я не думаю, що там справді була фізична загроза, та про всяк випадок луганську гостю виводила з зали... за руку. Про жодне братання або замирення тут не йшлося, йшлося виключно про фізичний захист живої істоти — ворога, який за дивним станом обставин виявився моїм гостем.

 

Той самий Грицак уже багато років повторює: не можна миритися на питаннях ідентичності. Миритися можна виключно на питаннях цінностей: «Чим більше ми будемо розмовляти про ідентичність, тим менше буде солідарності поміж нами. Саме розмова про цінності дає відчуття солідарності». Хочеться вірити, що цінність життя одного разу виявляться важливішими, ніж «мы хотим отмечать 9-е мая с георгиевскими ленточками, а не с маком!»

 

Але для цього всім варто вийти і з глухоти, й з німоти. Одним — почати говорити про те, що хвилює насправді. Адже насправді ніхто не помирає за «лєнточкі». Другим — говорити про те, що ні, ми не плануємо медичні тарифи «500 євро за виклик швидкої» (була у Олени і така версія), розказувати, як насправді почалася війна, повторювати, що нам вообще всё равно, на каком языке вы говорите, а от те, що ви як російськомовний автор не могли видаватися — це проблема, ми її почули, ми будемо із нею щось робити.

 

 

Одним — прислухатися, що «бандерівська армія» сьогодні переважно російськомовна, і спробувати почути зафіксовану сторонніми спостерігачами хронологію того, як саме і з чого саме почалася війна. Другим — перестати вчувати таємні смисли в простих речах. Бо домислювання — не менш страшний різновид глухоти.

 

І останнє. Сергій Жадан неодноразово в ці дні наголошував: усі попередні розмови на подібні теми були переважно хоровим співом в колі однодумців. Але ж діалог при повному співпадінні кодів і смислів не є можливим. Така комунікація мертва, в ній не народжується нічого. І тільки вихід за рамки комфортної для тебе розмови, тільки спроба розкодувати почуте дає тобі можливість розгледіти ті питання, якими ти або давно перестав задаватися, або ніколи не мав чи то сміливості, чи то розуму їх поставити.

 

Розгледіти — і спробувати їх розв’язати.


comments powered by Disqus