12 квітня 2016

«Мова мистецтва зрозуміла тим, хто не знає іншої»: як Херсон струшують арт-інтервенціями

Знизити рівень конфліктності в суспільстві можна за допомогою інструментів сучасного мистецтва, впевнені члени Центру молодіжних ініціатив «Тотем» Сергій Дяченко та Юлія Манукян. Майже 20 років вони реалізують в Херсоні проекти, пов’язані з культурним розвитком міста. Нещодавно спільно з фондом громади Херсона «Захист» та групою проекту «СОУС. Культура юга Украины» центром був запущений проект «Арт-підхід до діалогу», метою якого стало примирення роз’єднаних через суспільно-політичні проблеми мешканців Херсонщини. Організатори ініціативи Сергій Дяченко та Юлія Манукян розповіли Platfor.ma про те, що заважає кожному місту в країні стати культурною столицею, чи треба боротися з шароварщиною, та яку силу має культура у вирішенні конфліктів.

 

Фотографія: coyc.com.ua

 

Сергій Дяченко: Колись ми робили великий і потужний проект, пов’язаний з розвитком музейної справи. Програму було розроблено для роботи з творчою молоддю, яка представляла три країни – Україну, Грузію та Вірменію. Всі учасники виїжджали до якогось конкретного музею, за тиждень «накидували» своїх ідей – і робили виставку. Цього разу ми обрали ту саму схему, але для іншої теми – арт-підходів до діалогу, до примирення. Ми набрали групу молоді, і забрали їх в інше місто неподалік від Херсону. Там вони готували виставку, яка потім проходила в бомбосховищі.

 

Усі роботи так чи інакше пов’язані з темою примирення. Були і фотопроекти, і відео-арт, інсталяції, і ленд-арт. Це дуже цікаво в тому сенсі, що молодь показала своє відношення до того, що відбувається.

 

 

– Проект називається «Арт-підхід до діалогу». Діалог між ким і ким?

 

С. Д.: Дуже складно, коли у вас тема, яка не об’єднує, а навпаки – війна. Арт-підходи завжди краще працюють, тому що це щось, що не стосується проблеми напряму. Це сучасне мистецтво, тому тут немає яскраво вираженої однієї чи іншої сторони. Це щось таке інтернаціональне, що привертає увагу. І мова мистецтва зрозуміла тим, хто не розуміє іншої.

 

У проекті багато рівнів безпосередньо діалогу. По-перше, це художники. Ми, зокрема, співпрацювали з художниками, які залишилися в Криму, з переселенцями. По-друге, це діалог художника і громади. Виставка проходила в бомбосховищі. Для нас було важливо, як проект сприймають мешканці Херсону, чи навіть двору, де локація знаходиться. Проект їх зацікавив, тому що вони ніколи не бачили бомбосховище з цього боку і не знали, що там можна робити такі акти мистецтва або вести розмову на такі складні теми. По-третє, діалог ще й з владою. Всі міські комунальні об’єкти знаходяться у власності управління житлово-комунального господарства, і його представники підшукували нам приміщення. Мені сподобалося, що в них був справжній азарт. Вони не знали, що буде на цій виставці і дещо ризикували. Не вірили нам, що прийдуть люди, що з’являться якісь відгуки і їх теж похвалять за те, що місто так підключилося до цієї справи.

 

– Примирення, про яке говориться у вашому проекті, можливе тільки через діалог?

 

С. Д.: Так. В будь-якому вигляді, але цей діалог повинен бути. Наприклад, на виставці був фотопроект, присвячений місту Скадовськ. Що може спонукати до примирення людей, які абсолютно різні? В них можуть бути полярні точки зору стосовно того, що відбувається в країні, але їх усіх об’єднує одне – любов до рідного міста. Фотограф запропонувала різним людям приміряти розкішні вуса засновника Скадовську. І по обличчях людей на фото можна було побачити, наскільки вони раді темі, яка поєднує їх усіх. Це дуже важливо для сучасного мистецтва – залучення.

 

– Наскільки велика робота на цьому шляху примирення надається культурі?

 

С. Д.: Як я вже казав, це універсальна мова. Повернути Крим і Донбас можна не війною, не закиданням один до одного, пошуками того, хто винен, а чимось іншим. Це може бути економічне зростання України. Але культура – це теж засіб, який може допомогти у цьому. Вона поєднує, відволікає від багатьох проблем, захоплює повністю. Я не знаю більш універсальної мови, ніж культура.

 

Фотографія: coyc.com.ua

 

– Якою є взагалі специфіка культури на Півдні? Те, що Херсон в минулому індустріальне місто, теж відіграє свою роль?

 

С. Д.: Херсон – місто невелике, і воно вже не таке індустріальне, як було за часів Радянського союзу – найбільший судно-будівельний завод, найбільший бавовняний комбінат. Сьогодні місто переорієнтовується на розвиток туризму – моря, ліси, піски, заповідники, дельта Дніпра з байдарками і різними іншими атракціями.

 

Важливу роль відіграє те, що це степова зона, а вона історично переселенська. Один народ зміняв інший, і ставлення до землі таке нестале, тому що нема могил пращурів. З іншого боку – відіграє свою роль близькість до моря. Культура Півдня України не базується на етнографічних традиціях. Бо вони, якщо в нас і є, дуже різноманітні. Є бойківські села, польські, шведське, є швейцарські, німецькі колонії, молдавські, болгарські. І от у цьому сплетінні сучасне мистецтво отримало найбільшого розвитку. Мабуть, невипадково, що Херсон – це батьківщина авангарду в Україні. Брати Бурлюки створили тут свою групу «Гілея», а Всеволод Мейєрхольд – перший авангардистський театр, набувало розвитку кіно. Це теж універсальна культура, хоч і відірвана від етнографії, але її творили люди, які пов’язані з цією землею.

 

– Львів неофіційно вважається культурної столицею України. На вашу думку, що треба змінити в містах, щоб хоча б кожен обласний центр був культурною столицею свого регіону?

 

До розмови підлючається експерт проекту, членкиня організації «Тотем» Юлія Манукян 

 

 

Юлія Манукян: Мистецтва будь-якого в містах повно, в кожному є свої мистецькі центри – і танці, і пісні, і театр. От ми в межах нещодавньої дискусії почули думку, що львівський театр у занепаді. Але ж то традиційний. Бог з ним, якось він і без нас буде розвиватися, ми за експериментальні форми, за нову і документальну драму. Все зводиться до питання грошей. От виграли грант, узяли проект – воно йде. Проводяться репетиції, драматурги працюють, вистави готуються. Все є, все дуже добре, але це дуже дискретний процес. Бо ми не можемо забезпечити постійну фінансову підтримку. І це проблема по всіх містах. Традиційний театр – на бюджеті міста, а експериментальні – це все ініціатива людей, які хочуть чогось іншого. Так і з мистецтвом. Постійно треба якихось донорів шукати, щоб все організувати. Держава не буде цим займатися.

 

Ми спробували з нашими проектами ходити в управління культури. Мова не йде про гроші, допоможіть хоча б чимось – приміщенням, перевезенням, поліграфією. Ні. Тому нам нецікаво. Нам простіше податися на якусь програму. Бо культура все ж таки підтримується у світі і, зокрема, Європа розуміє, що без культури жодна країна, жоден народ не виживе.

 

От ми постійно кажемо, що культура наразі є єдиним видом дипломатії, бо в цих безкінечних геополітичних колапсах діячи культури ще можуть домовитися. Сучасне мистецтво чому цікаве – бо це є рефлексія на те, що зараз коїться. І мені здається, що не географія тут важлива, а люди, які розуміють, як це можна робити, як можна об’єднати ентузіастів, і як можна потихеньку привчати глядача до речей нетрадиційних і дуже шокуючих. І коли такі люди збираються у будь-якому місті, коли вони знають, чого вони хочуть, можна говорити про культурну столицю.

 

Фотографія: coyc.com.ua

 

– Як, на вашу думку, треба сьогодні будувати культурний процес в Україні, щоб одночасно відійти від так званої «шароварщини» до нового і сучасного, і не втратити національну ідею?

 

С. Д.: Тут річ не в тім, щоб щось закривати, чи не розвивати. Писанкарство, ляльки-мотанки – все повинно бути, але крім цього має розвиватися і сучасне мистецтво. Ми повинні робити так, щоб всі були задоволені, щоб кожен знайшов свою сцену, а кожна сцена знайшла свого глядача, щоб було різноманіття, щоб розвиток йшов по різних напрямках. Ми всі маємо знайти себе тут, у цій країні, тому, звісно, що традиції не потрібно забувати.

 

Але цим повинні займатися ті, хто на цьому знається. А ми прагнемо займатися своїм, і щоб таких конфліктів з традиційною культурою в нас не було. В нас свій контингент, якому подобається те, що ми робимо, для кого це важливо. Саме сучасне мистецтво показує рівень культури нашої країни. Якщо його нема, то й країни не існує як на карті, так і у віртуальному просторі.

 

– Але у такому разі, воно все ж таки повинно ставати масовим, чи залишатися у ніші?

 

С. Д.: Воно ніколи не було масовим. Навіть мистецтво, яке ми сьогодні вважаємо традиційним, теж не було масовим свого часу. Більшість людей його тоді не розуміло. Ми теж такі революціонери, які протоптують свою стежку. Це важко, але важливо, бо нас починають помічати. Коли це цікаво, коли це б’є у серце на міжнародних фестивалях, то і рівень країни теж стає вищим.

 

– У своєму проекті ви говорите, що реалізуєте задуми у форматі арт-інтервенції. На вашу думку, зміни в культурі можливі тільки через такий «силовий» варіант, варіант втручання?

 

С. Д.: Так. Це такий варіант втручання у формі виходу із залів на вулиці, в міське середовище, щоб це сучасне мистецтво не ховалося десь у тому ж бомбосховищі, що його було видно, щоб воно було прочитане. Очі, може, інколи не розуміють, але воно все одно змушує замислитись. Це ми і називаємо арт-інтервенцією.

 

Нещодавно йшла дискусія про традиційні пам’ятки. Чому пам’ятник Шевченку для нас став чимось звичним, що взагалі вже не сприймається доречним? Ну щось таке стоїть – і хай буде. А от наприклад у художника Михайла Дзиндри є скульптура козака, дуже схожого на Шевченка. Це сучасна форма – якби Шевченка зобразили так, все було б зовсім інакше. Цього нам не вистачає. Ми так зациклилися на тому, що тепер багато хто називає «шароварщиною», і воно вже нікому не до вподоби.

 

– Тобто традиційній культурі потрібен такий собі струс, його потрібно осучаснювати?

 

С. Д.: Традиційне мистецтво хай існує таким, як є. Але культурі струс необхідний постійно. Як Майдан перетрусив нас, так і мистецтво треба перетрушувати, щоб воно на застрявало у чомусь, не тонуло в болоті, щоб якось рухалося вперед. В нас є ще думка запустити оці арт-інтервенції у покинуті підприємства, приміщення, заводи, парки, які нікому не цікаві, щоб привернути увагу до цих проблем. Коли там щось з’являється цікаве, місцеві мешканці починають підтягуватися, починають робити благоустрій своїми власними силами. І це теж діалог.


comments powered by Disqus