19 березня 2015

Автори «Заміж за іноземця»: «Вони приїжджають з наміром обирати наречених, наче речі»

В українському прокаті продовжується показ документальної стрічки «Заміж за іноземця» про американців, які за допомогою шлюбних агенцій приїздять в Україну шукати собі наречених. Режисер Джонатан Нардуччі слідкує за шістьма іноземцями, поки вони спілкуються з українками на спеціальному платному сайті, а потім їдуть в тур Одесою, Херсоном та Києвом, щоб знайти собі дружин. Platfor.ma поговорила з Джонатаном та лінійною продюсеркою Надією Парфан про різницю між українськими та іноземними чоловіками, особливості роботи агенцій та те, про що врешті виявилась ця історія.

 

Фотографія: facebook.com/LoveMeTheDoc

 

Джонатан Нардуччі, режисер документального фільму «Заміж за іноземця»:

 

У 2001-му році я отримав лист від однієї зі шлюбних агенцій — пізніше саме цю агенцію ми й будемо знімати у фільмі. Це було ще до того, як існував Myspace, Friendster чи яка там ще тоді була маячня? Коротше, задовго до того, як з'явилося поняття онлайн знайомств. У листі йшлося про «рашн вімен», які просто таки мріють зі мною одружитися. Лише тому, що я американець. До листа докладалися гіперсексуалізовані фотографії. Я, ще зовсім молодий студент, був заінтригований. А тоді подумав: це ж ідеальне кіно. Зніму документалку, коли закінчу коледж. Потім почав заробляти гроші, працювати. Повернувся до цієї ідеї аж 2010-го — вона просто ніколи не йшла мені з голови.

 

Надія Парфан, лінійна продюсерка:

 

Мене це кіно зацікавило із самого початку. Це така дуже дивна і складна водночас тема. Я ж антрополог, у мене смак на такі речі. І я дуже цікавлюся українськими жінками в тому плані, що це допомагає мені розуміти саму себе, власну країну і взагалі все те, що тут відбувається. І ось такий погляд з-за кордону теж дуже важливий. Бо насправді я сама, українська жінка, з багатьма речами, якими живуть більшість жінок в Україні, не стикаюся — я живу у Києві, у великому місті, я освічена.

 

Дж.: На початку у мене навіть не було героїв. Було якась наївна ідея, що я можу ось так просто приїхати і почати знімати. Ми так і зробили. Просто приїхали в Україну, пішли на першу ж зустріч, де ці чоловіки мали знайомитися з українками і запропонували: «Ей, чувак, хочеш знятися у нашому фільмі?» І про що я в дідька думав? Так не можна знімати кіно. З іншого боку, цей фільм неможливо було зняти в якийсь інший спосіб. Без ось такого наївного підходу.

 

Н.: Я не думаю, що це був наївний підхід. Навпаки, гадаю, це було дуже класно, що ми могли користуватися ось тією перевагою, що вони всі в одному місці зібралися — вразливі, стурбовані, у геть незнайомій для них ситуації.

 

Дж.: І вони були дійсно відкриті. Треба розуміти, що це не дуже витончені хлопці — ну, уявіть собі людей, які вирішили поїхати у романтичний тур за кордон. Багато хто з них жодного разу не виїжджав за межі власного міста. Вони їдуть в автобусі, роздивляються вулиці: жодної літери не розуміють, усе виглядає інакше. Водночас, їхня наївність була в тому, чого саме вони очікували від цієї поїздки. Десь 60% реально вважали, що знайдуть собі тут дружину. Уявіть. За 6-7 днів! І от коли в них не виходило, їм хотілося про це розказати. І тут ми такі — впевнені у собі, типу, знаємо, що робимо. Але, думаю, це не лише моя заслуга — що вони були готові спілкуватися. У них у всіх був номер Наді. І вони — раптом що — одразу дзвонили їй, писали смс, питали щось на зразок: «Як мені завоювати цю жінку?»

 

 

Н.: Для мене це був взагалі якийсь психоделічний досвід. Мабуть, більше ніж для Джонатана, попри те, що я сама українка. Я не очікувала багатьох речей, не уявляла, як це все це відбувається. З іншого боку, я усвідомила багато з того, що назвала б культурними відмінностями. Мене, наприклад, постійно дивувало те, як швидко американці можуть стати відкритими. Бо ми тут думаємо, що це ми, українці – «душа нараспашку», і всі такі відкриті. Але у порівнянні з американцями виявилося, що українці більш стримані і закриті. До того ж американська культура романтичних стосунків дуже відрізняється від української. У США і жінки, і чоловіки готові і хочуть бути героями романтичної лав-сторі. Чоловікам дійсно подобається ідея освідчення. Я ж , наприклад, не уявляю, щоб українські чоловіки робили це, ще й з таким задоволенням. Навіть найромантичніший українець обере якийсь інший спосіб освідчитися.

 

Дж.: Ну чому? У вас тут на кожному кроці магазин квітів.

 

Н.: Це скоріш про обов'язок, а не про романтику. На 8 березня ти йдеш у цей магазин і просто купуєш тюльпани – дружині, мамі, сестрі, бабусі. Але тобі необов'язково це подобається. У тебе немає такого придиху, як у Боббі, наприклад (герой фільму «Заміж за іноземця»).

 

Дж.: Боббі сам підійшов до мене і сказав: «Ти просто мусиш мене знімати». А тоді показав фото дівчини, з якою переписувався кілька місяців і збирався тут зустрітися: «Дивись, кого я чекаю», дістає фото такої кралі, схожої на Анжеліну Джолі і я собі думаю: «Оце фантазер». При цьому він розумний, він усвідомлює, що це ілюзія і що він насправді помиляється і ця дівчина навряд чи відповідала йому на листи особисто. Він витратив на переписку майже $10 тис. — це платна послуга. Чому? Бо йому просто подобалася ця фантазія. До речі, у фільмі ми показуємо, що він любить комп'ютерні ігри, постійно в них грає. Йому подобається жити у фантазіях. Він ніколи по-спражньому не хотів одружуватися з тією жінкою. Він наражається на помилку спеціально, наперед знаючи, що нічого не вийде. І отримує саме те, чого хоче: розвагу. Це щось типу порнографії. При цьому він ще й фінансово ніби домінує над ситуацією — бо платить за це.

 

Н.: Після того, як Боббі освідчився тій жінці з фотографії, з якою він нібито переписувався, а вона дала якусь дуже нечітку відповідь, він влаштував справжню вечірку і реально купив найдорожчу пляшку вина. У чувака реально смак на такі речі. Атрибути — ось правильне слово. Атрибути кохання і романтики — ось що важливо для них.

 

Дж.: Чи шукали такої романтики українські жінки, чи їм такого бракувало? Мені важко сказати. Але, здається, вони були більш прагматичні за тих чоловіків.

 

Н.: У цій всій історії брали участь дуже різні жінки. І мене, наприклад, вразило інше. Ось у них ця вечірка для знайомства. Співвідношення — 10 жінок до одного чоловіка. І деяким із них просто фізично не вистачало уваги. А вони все одно погоджувалися приходити на ці вечірки. Я себе питала: як би я почувалася, як би я оце прийшла, 101-ша,  і ніхто б зі мною не знайомився? Я би точно не схотіла опинитися в такій ситуації. Але що вони роблять? Просто тусуються, п'ють шампанське з подружками, танцюють. Коли ти живеш десь у Миколаєві чи Херсоні, працюєш з 9 до 17, твоя зарплата, в найкращому випадку $100 і ти ніколи не виїжджала з цього міста, це все-таки непогана розвага, хіба ні?

 

Дж.: У фільмі дійсно є різні жінки. Одна з них, Світлана, відверто каже: вона шукає спосіб покращити своє становище. Ми були у неї в гостях, там купа фотографій з різних подорожей: Домінікана, Туреччина. Вона кілька разів була заручена. Але лишається самотньою матір'ю з двома дітьми. І якщо якийсь чоловік готовий заплатити зі її подорож разом з дітьми на Балі, при цьому не перебуваючи з нею в інтимних стосунках, не вимагаючи від неї нічого такого — чому б ні? Чому їй відмовлятися? Вона просто бере те, що їй дають.

 

Н.: Так, Світлана дійсно дуже цікавий персонаж. І якщо Боббі уособлює таку капіталістичну, патріархальну маскулінність західного зразку — суб'єктивацію, володіння, то Світлана — усю складність української фемінності. Вона уособлює те, що англійською називається «insecurity». Українське “незахищеність” не зовсім точно його передає. Я думаю, в якийсь момент життя їй стало дуже важко одній з двома дітьми. Можливо, вона втратила віру у стосунки, можливо, заплуталася. Ймовірно, мала якийсь травматичний досвід у минулому — і це те, що є у багатьох з цих жінок. З одного боку, жінок начебто «звільнив» радянский проект, вони отримали змогу працювати приблизно у 1930-ті. У ті ж часи в США американські домогосподарки переважно лишалися вдома. Тут жінки змогли піти на завод, дозволили аборти на якийсь час, з'явилося поняття «вільного кохання». Але всі ці зміни були недокорінні і непослідовні, поверхові. Вони мусили повертатися додому, а там на неї чекали виконання усіх обов'язків, які традиційно вважали жіночими. У 1930-ті в архітектурі з'являлися навіть квартири без кухонь — бо жінки більше не мусили там куховарити. «Хрущовки» 1960-х  будують вже без вітальні, без їдальні, але з двома клаустрофобними кімнатами і кухнею, куди жінка знову має повертатися. Це подвійні очікування: працювати, ставати економічно годувальницею і водночас лишатися опікуном, вихователькою. Подвійне навантаження, яке до сьогодні стало іще більшим, і жінки дуже гостро його відчувають. Водночас, маємо  напіврозвалену систему соціального захисту — зрозуміло, що багато жінок відчувають себе беззахисними, залежать від чоловіків економічно. При цьому не можна про це говорити вголос, бо почуєш, що ти просто лінива, не хочеш працювати. І я вважаю, що історія Світлани як раз втілює ці суперечності.

Дж.: Все-таки, думаю, це історія про те, як люди шукають свого партнера, як шукають кохання. Якщо можна  говорити про якусь мораль цього фільму, то  вона приблизно така: якщо ти дійсно відвертий у своїх пошуках, то можеш знайти когось. Треба просто у це вірити. Принаймні, я вірю.

 

Н.: Це історія про стосунки. Про те, як люди комунікують. І про те, як ілюзії співпадають. Це навіть не особливо про Україну. Це про ту фізичну відстань жінок від цих чоловіків і взагалі про те, як далеко один від одного люди у сучасному світі.

 

Дж.: Я думаю, що кожен отримує те, на що заслуговує — і саме цим мені подобається цей фільм. А розчарування від того, що саме цим чоловікам обіцяють агенції. Бо ж вони реально вірять, що зможуть знайти наречену або дружину за таку коротку поїздку. Їм кажуть, що це можливо, бо, мовляв, жінки тут лише цього і чекають. От вони і приїжджають з наміром обирати наречених, наче речі. Це ж просто огидно, розумієте? Ось це позиціонування — мовляв, я американець і я отримаю цю українку...Думаю, жінки розчаровуються через те саме. Бо чоловіки саме так і поводяться, типу: що значить ти не можеш зустрітися зі мною, коли я хочу? Або: що значить, ти не можеш усе кинути вдома і переїхати до мене? Альо, чувак, у мене діти, робота, ціле життя тут.  Насправді, вони іноді просто жахливі створіння. Вони реально з якоїсь причини вважають, що мають право володіти жінкою, а вона мусить підкоряється. При цьому бути молодою і гарною.

 

Н.: Але фрустрація ще й від того, що між ними є оця третя сторона, яка монетизує увесь цей процес. У цій неймовірній комунікації стільки посередників, і кожен отримує свою частку. Коли ж учасники, тобто, чоловіки, розуміють, що цією грою насправді хтось керує, вони розчаровуються. Що ж стосуєтсья родини і того, як її уявляють обидві сторони, то тут іноді виходила якась перверзія. Українські жінки втомилися бути економічно вразливими і шукають когось, хто б міг їх підтримувати. Американці натомість шукали домогосподарок, але самі необов'язково були готові їх повністю підтримувати.

 

Дж.: Так, тобто вони хотіли жінку, яка типу підкоряється і залежить від чоловіка, але платити за неї не завжди були готові. Але чувак, якщо ти вже тут, і граєш в цю гру —  грай до кінця. Плати за все, що вона хоче. Іноді жінки просили одразу комп'ютер або мобільний — на першому ж побаченні. І хтось реально купував.

 

Н.: До речі, українські чоловіки присутні у цьому фільмі через таку постколоніальну маскулінну фігуру: такий фемінний образ, який ніби не має голосу, відсутній у фільмі. Усі ці батьки, колишні чоловіки, усі, кого там просто немає – вони нібито не керують жодними процесами. Це як раз про травмовану маскулінність. Днями у Львові якісь троє молодиків зірвали постер із фільмом. Розірвали зі словами: «Тут таке не пройде», «як ви сміли». І весь цей фільм – ніби загроза українській маскулінності. Звісно, він напевно більше зацікавить жінок. І хоча я не впевнена, здається,  у деяких чоловіків він може викликати відчуття якоїсь загрози. Було би круто зробити про це окреме кіно. Про те, що саме роблять оці колишні чоловіки — як вони живуть і чому зникли з життя тих жінок? Адже на чоловіків сьогодні теж покладаються  якісь нереальні очікування: бути економічно успішними в умовах економіки, яка ледь дихає, лишатися мужнім в час війни.

 


comments powered by Disqus